Тихе місце

- Повірити не можу, що нас звинуватили у смерті короля! - вкотре вигукнув Тайвел, чим уже порядно дістав інших. 
- Та заспокойся ти нарешті! - гаркнув на нього Гнат. - Краще пильнуй дорогу, аніж скиглити. 
- Та я не скиглю, просто вражений самим фактом цього. Луко, ти досі не дізнався у чому саме нас обвинувачують? 
- Сову бачив? 
- Ні. 
- Тоді не дізнався. 
Четвірка йшла широкою рівною дорогою, яка тягнулася між лугом і лісом. Цим шляхом часто користувалися чумаки, коли їхали на південь по морську сіль. Лука, використовуючи свої шпигунські навички, проклав маршрут до якогось сховку, де, за його словами, можна було пересидіти загрозу. Всі свої важкі речі, вони почіпили на коня Луки - єдиний транспорт, що у них залишився. Той самий пугач привів його невідомо звідкіля, але ніхто про те не запитував, сама лише ситуація, що птах веде коня, навіяла неаби яке враження. 
- І все ж таки, куди ми йдемо. - не вгавав гном. 
- Я ж сказав уже - в одне тихе місце. - процідив шпигун. 
- Не сердися, Луко, але я теж хотів би знати. - вступився за друга маркіз. 
-  Не цікаво з вами. - нахмурився шпигун. - Навіть у загадковість погратися не даєте. 
Лука на секунду відволікся, поправив речі, що сповзали з кінської спини і, вхопивись за вуздечку, пішов далі. 
- Колись, - продовжив він, - ще до роботи в столиці, я жив у Пазурі. Там у мене деякі добрі друзі залишилися, а знаючи те як князь Гостродум "любить" покійного нині короля, нас зустрінуть як героїв. Ну і прихистять, само собою. 
- Звучить обнадійливо. - погодився маркіз. - Але що ж далі робити? Наші доми залишилися там, в низовському князівстві. 
- Думаю, що за допомоги Гостродума, ми це питання якось вирішимо. Під його керіництвом знаходиться одна з найкращих мереж шпигунів на всьому континенті. За їх допомоги можна все що завгодно буде зробити, звісно при достатній кількості часу і грошей. 
Лука, наче за командою поглянув вгору і звідти, прямо на його руку безшумно впав птах. Це був той самий пугач, якого давно чекали подорожні. Він мав принести більш докладні відомості про трагедію в столиці, та те, яка там зараз обстановка. Трійця швидко обступила шпигуна і затамувавши подих чекала на порцію новин. Лука вже збирався лізти у пір'я, як побачив, що птах тримав у дзьобі мале білченя і вже готувався до трапези. 
- Гей, Пушок, ану віддай тваринку. Тобі не можна жерти дикого, потім доведеться знову від закрепу лікуватись. Віддай сказав. 
Пугач виплюнув білченя йому на руку, бурькотнув щось по-совиному і закляк, втягнувши шию. 
- Воно живе? - запереживав Гнат. 
- Та наче. Але Пушок його добряче налякав. Зараз зрозуміє що загроза минула і очуняє. 
Лука був правий, за деякий час малюк оговтався. Підданий найсильнішому інстинкту, перше що він зробив, так це поліз повище, викарабкавшись на плече, але звідти побачив пугача, перелякався і знову втік в долоню, скрутившись там клубочком. 
- Боїться. - лагідно мовив Лука. - Треба його назад на дерево посадити, хай далі вже сам додому біжить. 
Відпустивши коня, шпигун підійшов до найближчого дерева. Там він відігнув гіляку і обережно посадив на неї білочку, яка, у свою чергу, не довго думаючи, юрко втекла. 
- Пушок ще той бешкетник. - усміхнувся Лука. - Одного разу наївся польових мишей так, що ледь літати міг. Начальнику довелося тиждень з ним панькатися, аби привести до тями. 
Повернувшись назад на тракт, шпигун пересадив сову на сідло і все таки дістав налісланого йому листа. 
- Отож. - виголосив він, розгортаючи папірець. - Короля було отруєно і підозра одразу ж упала на вас. Щоб запобігти нестабільності, владу прийняв генерал Леонард, а оскільки у Аскольда не було спадкоємців, то можна вважати, що найближчим часом правити королівством буде саме він. 
- Чудові новини... - зіронізував маркіз. - Якщо це той самий генерал, що нас приймав, то це катастрофа. 
- Атож. - погодився Лука. - Захоплення влади таки відбулося, щоправда, я робив ставку на Білогора. 
- От уже цей Білогор. - прогарчав Гнат. - Усюди він свій писок пхає. Скоріше б уже з ним зустрітися і розірвати на шмаття. 
- А ти зможеш? - нахмурився Тайвел. - Як я розумію, він небезпечний тип, а ти у порівнянні з ним - курча. 
- Я курча? - вибухнув Гнат. - Та я його розітру як міль об стіну. До речі...
Несподівано для всіх, хлопець вирячив очі і перекривися так наче згадав про щось важливе. 
- Луко, ану віддай-но мені мою книжку. - задумливо мовив він. 
Шпигун поліз у нетрі свого одягу і, покопирсавшись, дістав звідти гриморію. 
- На ось, ціленька і неушкоджена. 
- Це ми зараз подивимося... 
Гнат відкинув палітурку і стягнув з форзацу два папірці, списані від руки. 
- Тут мало б бути ще три листи. - Гнат пробігся очима по папірцям. - А на тому що залишилося лишень якийсь вступ і не закінчений обряд воскресіння. От чим воно мені тепер допоможе? Всі старання коту під хвіст. Я ж тобі казав - забери папери зі столу. 
- Я квапився. - знизав плечима шпигун. - Міг би й сам забрати. 
- Що?! Та я там ледь дихати міг! І все це через тебе!
- Леді, заспокойтеся. - Лука єхидно глянув на чаклуна. - Краще зі мною відносини не псувати, бо лише від мене залежить де ти будеш через кілька днів ночувати і чим обідати. Втямив? 
- Втямив. - огризнувся Гнат. - Сподіваюся, що там, куди ти нас ведеш, блюють менше ніж їдять. 
*****
На третій день ходу, вони дісталися високого пагорба, з якого виднілися обриси великого міста, оточеного мурами, кращими за столичні. Це було доволі багате місто із просторою ринковою площею, по якій майоріли різнокольоровими навісами ряди яток. Поодаль, закутаний у вечірньому тумані, стояв могутній бастіон, суцільно вкритий бійницями і вежами, що мали б поміщати не один десяток солдатів. 
Лука припідняв одну брову, дивлячись на місто, і вдихнув повні груди прохолодного повітря. 
- Не подобаються мені ці хмари. - сказав Тайвел, всідаючись на камінь. - Мабуть вночі дощ піде. 
- Дощ наразі нам не товариш. - зітхнув маркіз. - Треба десь знайти дах, щоб під ним заночувати. 
- Он там, внизу під горою є якісь будинки. - вказав пальцем Лука. - Може в них попросимося? 
- Хоч би не побоялися впустити. - знову зітхнув Кай. - Вигляд у нас не найприємніший... 
- Одні не впустять, так впустять інші. - перебив його гном. - Щоб тобі двері відчинили, треба в них постукати. Я, до того ж, не сильно маю бажання знову ночувати під відкритим небом біля багаття. І так холодно, та ще й дощ проллє. Гайда, пішли! 
По команді гнома, всі попрямували вниз, в долину, де між густого віття дерев виднілися людські господарства. Це було невеличке село в десять хаток і одну кузню - ні тобі корчми, ні конюшні - одні ли лише будиночки із покошеними лозяними парканчиками, що розляглися біля тоненької нитки якоїсь річки. 
Удача усміхнулася їм майже одразу - не дуже приязна, на вигляд, жіночка, виставила цінник у п'ять срібних скиб, а отримавши гроші - радо відвела компанію в сінник, де на її думку було найліпше місце для сну. Не маючи інших варіантів, коня оселили в стайні. 
- На її думку, за ці гроші тут має бути краще ніж у міських нічліжках. - зітхнув маркіз, жбурляючи у куток свої речі. 
- Не знаю як у нічліжках, - Тайвел гепнувся на м'яку купку сіна, - але, ніж під відкритим небом, краще однозначно. 
Лука, користуючись нагодою, видряпався найвище, майже під самий дах і, втоптавши долонями і колінами місце, улігся. Інші ж лягли майже на одній лінії, ближче до середини, щоб холодне повітря зі щилин дверей не морозило ноги. За деякий час почулося перше хропіння - не витримавши втоми заснув Тайвел. 
Краплі дощу лупотіли по м'якій очеретяній стрісі, змішуючи її шурхотіння із шумом вітру у заспокійливу симфонію ночі. Майже всі лежали сумирно, вслухаючись у приємі звуки природи, один лише Гнат ворочався не в змозі знайти собі місця. 
- Вляжся вже! - роздратовано прошепотів Кай. 
- Не можу. - відповів Гнат. - З тих пір як ми потрапили до гномів, я весь час за батьків думаю. Мати там, напевне собі спокою не знаходить, нервує, плаче. За тата взагалі мовчу, він ще й поранений, хоч би в такому стані на пошуки не відправився. 
- Чекай, зараз до міста доберемося, а там придумаємо як їх можна буде сповістити. 
- А Білогор? А що як він там уже катує батька? І все це через кляту книжку... Нащо я в ту печеру ліз?.. 
- Ніхто нікого не катує. - долинув згори шепіт Луки. - Він може і зациклений на владі, але не схиблений точно. Якби так, то ви тортур не уникнули, як тільки б він вас знайшов. А ти мені повір, я на тортурах знаюся. 
Гнат дещо зіщулився від слів Луки. 
- Чого вам не спиться? - сонно пробурмотів Тайвел. - Нам завтра рано вирушати, щоб задня потрапити в місто, а ви тут байки травите. 
- От і я про те ж, - підтвердив маркіз, - спати треба. Сама погода на це натякає. А ми ще й сухі і в теплі - тут за радість спати. 
- Ото й спіть. - кинув наостанок гном і перевернувся на інший бік. 
Після нього заворушилися, вмощуючись Кай і Лука, а Гнат продовжував лежати горілиць, марно намагаючись просвердлити поглядом темряву. Там, перед його очима, пливли химерні образи - мати, батько, Білогор, відкритий гримуар і, чомусь, обличчя Федька, таке, яким він його бачив останнього разу. Це була перша смерть, яку спричинили їхні пригоди, але чи остання? Гнат потер руками лице. "У Федька, напевно, була сім'я. Діти, напевно теж були... - пронеслося в його голові. - А як вони тепер? Що будуть робити як дізнаються, що батька більше нема?" Від цих думок по спині пробіглися мурашки. Гнат знову побачив Онуфрія, який обіймає прихилену до плеча Ярославу, намагається її заспокоїти, але ридає сам. Хлопець відчув, як мимоволі його очі починають намокати, а щоками котяться дрібні солоні краплинки і зриваючись, зникають десь у непролазних нетрях сухої трави. Одна за одною, вони котилися і летіли, розбиваючись об тонкі стеблинки в такт дощу, що тарабанив по стрісі. Під заспокіливу симфонію ночі невдовзі заснув і Гнат. 
*****
Тоненька, наполовину згоріла, свічка освітлювала заляпаний кров'ю дерев'яний стіл. Худий, як скелет, чоловік підійшов до нього, недбало щось жбурнув ногою і всівся на хиткий сосновий ослінчик. У закривавлених руках він тримав запечатаного сургучем листа. Підсунувшись поближче до світла, він відліпив проштамовану смолу і розгорнув папір. 
"А команда їхня виявилася не із дурних. Вони спочатку думали, що сховалися від мене, але ні! Зі мною такі їхні штутчки не спрацюють, я все наскрізь бачу. Ну, майже наскрізь. Хоча, сказати по правді, я трохи почав переживати, коли вони виїхали із Брумеля і потім зникли. Як крізь землю провалилися, чесне слово. Я і туди, і сюди - думав, може той клятий пристрій зламався, але ж ні, через цілих три дні він знову почав показувати, що книга рухається. Щоправда геть з іншого місця, ніж те де вони зникли. В чому причина такої аномалії, я не розумію, але менше з тим, інформація з'явилася і те добре. 
Але все таки, вкотре хочу сказати, що початковий план мені набагато більше подобався, без оцих усих підстав і так далі, спочатку відібрали книжку, потім уже захопили владу. А поки що, я якось не відчуваю себе наймогутнішим. І все це через якогось обідранця біля клятого млина - майже на день мене затримав, та ще й дізнавач зламав. Ненавиджу його і те кляте борошно, яке досі іноді сиплеться, коли волосся струшую. 
Отож, я досі в столиці і, поки маю трохи роботи, я тобі не помічник. Але як тільки все закінчу - одразу відправлюсь тобі на допомогу, можливо навіть із підмогою, але поки нічого обіцяти не буду. Поки попрацюй сам і розвідай якомога більше. Якщо книга і досі у трійці, а я підозрюю, що так воно і є, то рекомендую спочатку втертися до них в довіру, вияснити що їм відомо, а потім разом вже обдумаємо як діяти.  До речі, прямо зараз, коли я це пишу, вони рухаються в сторону Пазура, тому тобі і йти далеко не доведеться. Хоча сподіваюся, що тут я справлюся швидко і одразу примчу. 
На цьому прощаюся. Чекатиму тепер новин від тебе. 
І нехай світло Його прибуде в душі і розуми наші! Фейт! "
- Забагато пустословства. - хрипів чоловік і гнівно комкав піпірець, корчачись від болю. - Ненавиджу цього базікала. 
Зіжмаканий листок полетів на стіл, вмокнувся в червону калюжку і відкотився убік, туди де лежали скальпель, голка, котушка з нитками і шматок жовтуватого металу, що у світлі вогню виблискував райдужними барвами. 
Чоловік піднявся і, ляпаючи кров'ю із розпанаханої руки, вийшов із кімнати. 
*****
На ранок, щойно сонце показалося на обрії, компанія вже була зібрана, і вирушала долати останній відрізок шляху до міста. Лука, як завжди, крокував попереду у супроводі свого вірного коня, а інші тихо пленталися за ним. Замикав ширенгу Гнат, який досі був навантажений вечірніми думками і снами, що мучили його вночі. Що було в тих снах він не пам'ятав, але вони не давали йому спокою, витягуючи увесь позитив і залишаючи порожнечу, що концентрувалася десь глибоко в животі. Він ішов останнім, угнувши голову, низько до землі, так що єдиним орієнтиром на шляху залишалися черевики Тайвела, які мелькали на краю зору і напевне саме тому для нього стало несподіванкою, що ці черевики в якийсь момент зупинилися. 
Вони стояли під мурами міста, прямо біля брами, яку охороняли кілька лучників на стіні і двоє алебардників на долівці. Вартові були статними чоловіками, вдягнутими в міцні панцирі і з обличчями, що бачили не одну битву. Той, що стояв зліва, мав великі вуса і непропорційного носа у формі картоплини. Він обізвався першим:
- Куди йдете? 
- По-перше здрастуйте! - Лука увімкнув свій аристократизм на повну. - По-друге, я барон Лука Сипуха, прибув по особистому розпорядженню міністра Веремія для того щоб провідати князя Гостродума і обговорити з ним деякі питання стосовно податків.
- Я маркіз Кайзал. - додав Кай, на ходу видумуючи собі легенду. - Прибув за дорученням князя Громника, обговорити питання спільного знищення потвор, які тероризують наші князівства. 
Вартові переглянулися між собою. 
- Покажіть ваші документи. - грізно заявив вусатий. 
Лука і Кай полізли у глибини свого одягу і дістали звідти невеличкі аркуші цупкого паперу, на одному з кутиків яких, висіла груба нитка, пропечатана червоною смолою. Тайвел і Гнат знітилися, адже нічого подібного вони не мали. 
- Добре. - підтвердив другий вартовий, глянувши на документи. - А ті двоє? 
- Це наші слуги. - наполіг Лука. - Ось їхні права на вхід до міста. 
Спритним рухом він вклав у долоню вартового дві срібні скиби, а той, коротко глянувши на них, швидко сховав кудись за спину. 
- Гаразд, у вас все в порядку, можете проходити. - гаркнув він і підморгнув колезі. - Гей, ви там! Підійміть браму. 
Зі скриготом старих шестерень, решітка брами поповзла вгору, відкриваючи такий довгоочікуваний шлях всередину міста. Під задоволені посмішки двох солдат, компанія перейшла на інший бік мурів, і нарешті всі змогли видихнути з полегшенням. 
- Однак, недешева подорож вийшла. - зітхнув Лука. 
- Вибачайте, панове, що гуляєм за ваш кошт. - відповів йому Тайвел. - Непередбачувані зараз часи настали. 
- Мене спонсорує казна. - усміхнувся Лука. - А маркіз у нас добрий, в нього грошей багацько є. 
- До сраки ті гроші. - повторився Кай. - Якщо щастя і є, то воно точно не в них. 
- Не знаю як ви, - втрутився гном, - але я радше б сумував що кишені від срібла розтягнулися, аніж через те, що по ним вітер гуляє. 
- Так, панове, годі філософії. - перебив їх Лука. - Ми зараз знаходимося недалеко від одного гарного генделя. Чи не проти ви, пожувати чогось смачного, а то мені вже кишки зводе. 
На пропозицію шпигуна одноголосно пристали всі, навіть Гнат, який до того був наче ходячий труп, дещо оживився при згадці гарної їжі. На те щоб відшукати те саме згадане місце, у Луки пішло, від сили, хвилин п'ятнадцять і от вони вже стояли під великим двоповерховим будинком, прикрашеним ліпниною і вивіскою, на якій вирізаними литерами було написано "Велике пузо". 
Шинок був наскрізь пропахнутий тушкованою капустою і кислим сиром. Людей о такій ранішній порі зазвичай тут було геть не багато, а зараз і взагалі лише один самотній волоцюга дрімав в дальньому кутку зали за столом, мокрим від розлитого пива. Голомозий шинкар примружив ліве око, коротко глянув на невеличку юрбу людей що отак безцеремонно ввалилася в шинок і голосно шморгнув носом.
- Такій собаці як ти тут не раді. - буркнув він з-під лоба. - Ласкаво просимо звідси.
- Гостинність у цю халупу за всі роки так і не завітала. - натягнувши лукаву посмішку, відповів Лука. - Не дивно що тут людей немає, твоєї морди, Назаре, навіть п'янчуги лякаються. 
- А ти я бачу не із лякливих? Як завжди, прийшов посьорбати свіжих помиїв? Мушу розчарувати - скінчилися. 
- Най би йому було, найкраще що могли приготувати в цій бадезі і те вже скінчилося. - Лука простував до прилавка під здивовані погляди закляклих супутників. 
- Можу пива скисшого налити, свіжого для тебе шкода. - шинкар перекинув замацканого рушника через плече і обперся обома руками на стіл. 
- А до скисшого пива дуже би смакували протухлі раки. Здоров будь старий друже! - Лука стягнув шкіряну перчатку і подав руку через прилавок, шинкар відповів тим самим. 
- Твоя свита? - махнув головою шинкар у бік тупцяючої на порозі трійці. 
- Не свита, Назаре, - друзі. Деякі неприємності маємо, розумієш, треба трошки пересидіти в тихому місці. 
- А-а-а, а я ж бо подумав що ти скучив, заїхав побачитися. Скільки тебе тут не було? Роки чотири? П'ять? 
- Не люблю я рахувати роки, не благородне це діло. В якусь мить за підрахунками може виявитися, що ти вже геть старець і мусиш сидіти в кріслі-качалці, загорнутий ковдрою, а не мчати стрімголов краєм урвища на монаршому скакуні, ледь втримуючись за сідло. 
- Ох ти ж і риба-лин, - шинкар вишкірив жовтувато-сірі зуби. - Так викручуватися вміє лиш одна людина у світі! 
Лука усміхнувся у відповідь, потім здійняв погляд на дошку позаду шинкаря. 
- А от за рибу ти добре згадав. Ми лиш у місто прибули, а по дорозі із харчів мали тільки яблука дикі та горіхи, тому людської їжі нам зараз не завадило б. 
- Ну звісно ж, - схопився шинкар, - я і не подумав що ви голодні! Проходьте панове, не стійте у дверях! От сюди, за найкращий стіл! 
Шинкар вийшов з-за стійки, замахав руками, запрошуючи гостей, потім підхопив кілька стільців і поклав їх до столика під стіною, так щоб усім вистачило місця за ним сісти. 
- Богдано! - гукнув він, вмощуюючись поруч із гостями. - Богдано, щоб тебе, де ти лазиш? 
Від крику прокинувся п'яничка в іншому кінці залу, задзвенів ложкою об металеву тарілку, крутнув рукою, змів їх на підлогу, а слідом полетів скляний кухоль і гучно дзенькнувши, розлетівся на друзки. 
- Тьфу її, дурна дівка. - гаркнув шинкар. - Вирахую ото з її зарплатні! Богдано-о-о! Щоб тебе чорти побрали! 
- Іду! - почувся юний дівочий голос з-за перестінку кухні. - Не кричи, тату, я була у... 
Дівчина похапцем вискочила з дверей, на шляху підв'язуючи фартуха і перелякано застигла, побачивши компанію, що сиділа за столом. Її величезні сині очі блукали лицями незнайомих людей, потім стрибнули на батька, німо розпитуюючи його що тут відбуваєтся, а далі попливли знову, цього разу вже з конкретною метою - роздивитися лише одну людину. 
- Ти маєш умить з'являтися коли я тебе кличу! - шинкар набурмосився, очевдно для виду, і гупнув кулаком по столу. Дівчина миттю почервоніла і угнула голову, тихо сьорбаючи носиком. 
- Тихше Назаре! - Лука поклав руку на плече шинкарю. - То ж та сама маленька Богданочка, яка колись повністю уміщалася у твоїй зимовій шапці, та яку ти двома пальцями підіймав з землі. А тепер гарчиш на неї наче ведмідь. Не можна так з власною дитиною, а вона ж тим паче ще і дівчинка. 
- Пройшли, Луко, ті роки, коли вона була милим дитям і уміщалася у шапку, - буркнув уже тихіше шинкар, - тепер цій кобилці шістнадцять, давно вже час заміж видавати щоб чоловікові мізки виїдала, а вона все на моїй шиї висить. І ще знаєш чого надумала? Каже: "батьку, вчитися поїду! До Брумеля подамся, хай там мене навчать картини малювати - художником буду". Тьфу. Те ж мені наука...
Дівчина стояла і схлипувала, ховаючи личко за довгими пасмами неслухняного вугільно-чорного волосся, що спадало густою завісою. Гнат поліз у кишеню мантії, дістав звідти тонку бавовняну хустину, яку належало мати кожному поважному чарівникові, і простягнув її дівчині, непомітно і легенько посмикавши пальцем за рукав, щоб привернути увагу. Вона на секунду знітившись, сором'язливо взяла хусточку і почала витирати заплакане лице, поблискуючи з-за чорної завіси яскравим рум'янцем на щічках і посмішкою на тремтячих губах. 
- Чого їсти-пити будете, шановне паньство? - продовжив шинкар уже до гостей. - М'яса? Риби? Картоплі печеної? КовбасИ, здається, ще були...
- Нам, Назаре, - сказав Лука, - давай м'яса, картоплі печеної і твоїх фірмових квашених огірків з цибулею. І молока кислого щоб запити. 
- А пива? А горілки? - обурився шинкар. 
- То на вечір. - заспокоїв його Лука. - Як сонце сяде - погуляємо трішки, а поки деякі справи треба владнати. 
Назар піднявся, гаркнув на доньку і та в секунду зникла за дверима кухні. Він побрів слідом. 
- Це мій старий друг. - Лука тицьнув великим пальцем за спину, в бік кухонних дверей. - Колись я часто в нього засиджувався, як не мав роботи. 
- Ваші приязні стосунки помітні неозброєним оком. - резонував Тайвел. - Як я розумію, ви знайомі дуже давно? 
- Ми познайомилися геть випадково, на базарі, коли в його дружини несподівано перейми почалися. - Лука усміхнувся поринувши в приємні спогади. - Я був молодим хлопчиськом, думав, що моє покликання допомогти геть усім людям. Ярину ми тоді положили на якесь рядно і Назар відправив мене за повитухою, а коли я її привів, то дитина майже наполовину з'явилася. Що було далі, пам'ятаю не дуже добре, бо від виду того мені геть дурно стало. Деякі картини спливають - як мене ведуть кудись, як водою відливають. Назар казав що мені в ту мить було гірше ніж Ярині. Але ж нічого, обійшлося все - і я живий, і Ярина народила он яку дівку. 
- Еге ж, дівка гарна вийшла. - Тайвел тицьнув ліктем Гната, що сидів, замріяно підперши рукою підборіддя. - А що, розчервонівся так? Га? Сподобалась? 
- Відстань ти. - відмахнувся хлопець. - Я за справу думаю, за Білогора... 
- Ага, розкажи, за Білогора він думає. - гном розреготався на всю корчму.
- Відчепися ти, дійсно, від нього. - втрутився Кай. - Хай собі думає за що хоче, ти ж йому не нянька. 
- А я йому хіба забороняю? - обурився гном. - От я особисто думаю за те як ми зараз наїмося від пуза. Від "Великого пуза"! 
- Варто б ще подумати, де і як ми гармату справлятимемо. - додав маркіз. 
- От якраз у Назара можна спитати за майстерню. - відповів Лука. - Колись він планував тут кузню ще відкрити, стягував всіляке барахло на задній двір. Якщо там досі нічого не запрацювало, то можливо він дасть добро на ремонт у своїй підсобці. 
Раптом, двері кухні розпахнулися, гучно гупнувши об стіну і до залу влетіла заплакана Богдана. Її лице пашіло червоним, а дихання раз по раз збивалося у неконтрольованих схлипах. Розгублегий погляд дівчини впав на компанію і після німої секунди вона закричала:
- Швидко! Біжіть звідси! Тікайте!
За істеричним скриком послідувало грубе гарчання батька. Шинкар вибіг з тих же дверей і виглядав зовсім не агресивно, а скоріше спантеличено і дещо налякано. Лука і Кай миттєво підхопилися зі своїх стільців, готові до будь-якого продовження цієї дивної ситуації. Маркіз зіжав кулаки і ладен був пустити їх у хід, хай би лише припущення, що Назар ображає дочку виявилося правильним. Але той її не торкався й пальцем, лише стояв, як укопаний не знаючи що робити. 
- Тікайте! Усі тікайте! - повторювала дівчина зриваючись на писк. 
- Богдано, не треба. Не кричи, не треба. - розгублено примовляв шинкар. 
З вулиці почувся тупіт і лязкіт солдатського спорядження. Тонкі шибки у дверях задрижали, коли їх відчиняв високий, коротко стрижений вояк із мечем наголо. Слідом за ним до генделя увірвалися десяток інших, схожих на нього екіпіруванням, людей і всі також мали зброю напоготові. 
- Іменем короля і його високості, князя Гостродума, вас заарештовано! - виголосив на одному подиху короткострижений чоловік. 
- Що відбувається? - заметушився Гнат і почав кидатися очима на всіх присутніх. 
- Назаре, якого чорта? - вибухнув Лука. 
- Пробач, друже... - шинкар угнув голову, його губи тремтіли. - Я мав це зробити... 
*****
- Якось і не скажеш, що ми в тюрмі сидимо. - констатував Тайвел. - Апартаменти пристойні, ще й знаходяться у княжому замку. Виглядає так, наче ми найпочесніші в'язні - дали викупатися, переодягнутися, поселили в кімнаті для гостей, ще й речі наші всі тут порозкладали. Тільки от цікаво, куди вони забрали Луку. 
Гнат, що сидів за столом і підпирав долонями щоки, мугикнув щось незрозуміле і відвернувся до вікна. Їх трьох і справді тримали тут за гостей, а не за в'язнів і в чому був оцей підвох не знав ніхто. Із їхньої кімнати відкривався гарний вид на внутрішній двір фортеці, де серед опалого листя прогулювався чоловік, вдягнутий у однострій і час від часу кидав погляд на їхнє вікно, розташоване, приблизно, на третьому поверсі. 
- Все б то було добре, - озвався маркіз, - якби нам хоч щось пояснили. Замість того щоб тицяти пальцем і вказувати що робити, сіли б, розказали, що за чим, де й куди. А то може нас зараз тримають в хоромах, а увечері відведуть кудись і голови повідрубають. 
- Не хотілось би такого... - пробурмотів гном. 
- Атож. Бо я якось підозрюю, що Луку відвели окремо не делікатесами годувати, судячи з удару коліном піддих від того вартового. 
- Бідолаха, як його потім скрючило... - підтвердив Тайвел. 
Розмову перервав скрип ключа в замку і всі синхронно обернули голови на двері. У прочиненому отворі стояв статний чоловік у однострої схожому на то, що носив чоловік у дворі. Хоч виглядав він і поважно, але вселяв глибокий страх, бо мав жахливо скалічене обличчя, ліву частину якого, до верхньої губи, заповнював суцільний опік, а також бракувало частини носа і повік на оці, через що воно не оберталося разом з іншим і мало моторошний вигляд. 
- Ну, що ж, вітаю вас у Пазурі. - несподівано доброзичливо почав він. - Мене звуть Борис, я довірена особа князя і доки він лікується, слідкую за виконанням його розпоряджень. Прошу вибачення, що не зустрів вас одразу, самі розумієте - справи. 
- Чому нас тримають тут і куди забрали Луку? - монотонно проговорив Гнат. 
- Терпіння, зараз я все розповім. - Борис натягнув усмішку і продовжив говорити. - З вашим другом все в порядку, просто до нього мають кілька питань його старі друзі. Як тільки все владнають, він до вас приєднається. Стосовно того де ви знаходитеся - це ваше помешкання на найближчий час, ключ від якого я вам передаю. 
Чоловік пройшовся до столу і поклав на нього масивнай ключ, прямо перед Гнатовим носом. 
- Зараз же, - продовжив він, - вас хоче бачити його світлість, спадкоємець князя Гостродума, княжич Дерев'ял. Прошу за мною. 
- Не люблю я отак, за кимось, ходити замками. - бубнів Тайвел. - Минулого разу це погано скінчилося. 
Маркіз довгим зітханням погодився з ним. 
У великій залі, куди вивів їх Борис, пахло свіжістю і, чомусь, котами. Таке дивне поєднання збентежило Гната і він почав оглядатися у пошуках кішки, та замість них бачив лише нескінченні каравани слуг, що ходили заклопотані якимись своїми справами. Окрему увагу до себе привернула сосна, яка стояла обіч, між двома високими вікнами, прикрашена підв'язаними фруктами і розмальованими скляними кульками. 
- Гарно у вас тут. - сказав Борису Гнат. - Тільки для чого ви дерево поставили? 
- Свято ж скоро. - відповів чоловік. - Новий Плин. 
- То ви отак його святкуєте... 
- Звичаї від провінції до провінції різняться. - знизав плечима Борис і кивнув убік Тайвела. - А дехто його взагалі не святкує. 
Вони підійшли до арки, над якою висіли два портрети, судячи зі всього це були знатні правителі цієї провінції. Чоловік, зображений на першій картині, виглядав молодим, гарним і сповненим сил, ззовні мав менше тридцяти, зате його рука вже міцно тримала короткий жезл із тризубцем нагорі - символ Пазурівського князівства. Поруч із ним, на іншій картині у повний зріст, стояла жінка, дещо старша за чоловіка, втім, у її очах горів вогонь. Не зважаючи на пишну і, очевидно, важку сукню, вона більше походила на простачку, й за це свідчили руки, вкриті мозолями і ритвинами від роботи, а також повна відсутність будь-якого макіяжу на обличчі. Втім і без нього вона була доволі симпатичною. 
Перед портретами, прямо на проході, Борис зупинився і обернувся до трійці. 
- Прошу вашої уваги, - голосно сказав він, - це зображення наших правителів - князя Гостродума і покійної княгині Марії. Будьте пильними і не дозволяйте собі будь-яких коментарів у бік їхніх портретів, інакше це приведе до небажаних наслідків. 
Трійця синхронно кивнула. 
- Чудово. Ходімо далі. 
Далі за аркою розташовувався коридор, по одному боці якого стояли вартові і охороняли двоє дверей. Борис провів трійцю до других, менш вишуканих, але все одно було зрозуміло, що за ними мешкає хтось княжого роду. 
- На вас уже чекає його світлість. - задерши носа, сказав Борис. - Не смію більше затримувати. Далі вас проведуть стражники. 
Борис пройшов крізь невеликий натовп, за декілька довгих кроків дістався до арки і зник за нею. 
- І чому всі наближені до влади люди такі дивні? - прошепотів Тайвел, дивлячись у слід Борису. 
Вартовий, що до цього стояв незворушно, раптом обійшов трійцю солдатським кроком, став напроти дверей і після двох коротких стуків, відчинив їх. 
- Ваша світлосте, прибулі за вашим наказом до вас... Прибули! 
- Нехай увійдуть. - почувся далекий голос із кімнати. 
Першим до кімнати увійшов вартовий і тільки після цього дозволив увійти іншим. Кай, який йшов попереду, зупинився недалеко біля входу і жестом показав іншим стати біля нього. Гнат і Тайвел йому довірилися, адже розуміли що досвіду в усіляких учтах у маркіза найбільше. 
Крісло князя було присунуте впритул до вікна і обставлене довкола тумбочками з усілякими кремами, пудрами і парфумами. На підвіконні, у різаній дерев'яній рамі, було прилаштоване чимале дзеркало, затуляючи собою майже все сонячне світло. Князь сидів обернутий до нього лицем, заховавшись повністю за масивною спинкою крісла і час від часу махав біля носа то пензликом вмоченим у щось темне, то бавовняною кулькою, покритою рум'янами, то м'яким олівцем. Присутність у кімнаті сторонніх він не помітив, настільки захоплено доглядав за своєю фізіономією. 
Трійця стояла переминаючись із ного на ногу, не наважуючись відволікти князя. Гната помітно тішило його заняття - хлопець стояв аж червоний і піждавши губи у спотвореній посмішці, тоненько попискував. 
- Не кожна дівка так марафетиться. - врешті не витримавши, шепнув він Каю. - Може від нас щось приховують і то княжна? 
- Тш-ш-ш! - змією прошипів маркіз. - За такі слова нас усіх за ноги підвісять. 
Гнат замовк, але безшумно реготати не припинив. На хвильку в залі знову запанувала глибока тиша, аж доки гучний скрегіт княжого крісла не обірвав її. 
- Отож, вас привели сюди адже моїй високості потрібна допомога! 
Князь підводився настільки повільно і говорив з таким великим пафосом у голосі, що ледь не знудило навіть маркіза. Підвівшись, він розправив зім'яті подоли своєї шовкової сорочки і вальяжно повернувшись, вийшов з-за крісла. Ще на півоберті його обличчя прикувало до себе увагу усіх присутніх - у профіль воно було один в один схоже на фелюгу. Княже вітрило розвивалося на добрі півтори долоні у довжину і злегка вібрувало коли той вдихав і видихав повітря. Мабуть для візуального зменшення його довжини, князь постійно мазюкав обличчя всілякими косметичними засобами, підфарбовував темним переносицю і згладжував м'якими кольорами кінчик і крила. Допомагало воно, звісно, паршиво, хай скільки би той не старався, ледь помітними зміни були хіба якщо дивитися на нього строго анфас. 
- Я вам клянуся, малий нагуляний. - буркнув собі під носа Тайвел, але так що маркіз його добре почув і заплющив від сорому очі. 
Князь пройшовся, наче павич, вальяжною ходою до центру своєї опочивальні, куди якраз падали сонячні промені і зупинився прямо під ними, розблискуючись на всі боки мерехтливим мереживом начищених золотих бляшок, що прикрашали сорочку. 
- Моїй високості доповіли, - сказав голосно, аж луна відбилася від куполовидної стелі, - що серед вас є гном! 
Князь замовк, очікуючи реакції. Жоден з трійці не видав ані звуку, прожовжуючи повільно переминатися. На кам'яних лицях читалися лише незручність і палке бажання поскоріше забрати Луку і дременути де подалі з цього "тихого та безпечного місця". 
- Тож серед вас є гном?! - княжич нахмурив брови, щоб виглядати більш серйозно та сердито. - Мерщій відповідайте хто із вас гном! 
Збиті такими дивними запитаннями, ні Кай, ні Гнат, ні тим більше Тайвел, не наважувалися вимовити анічогісінько. 
Раптом надміру серйозне лице княжича перемінилося і кімнату заповнив його заливистий сміх. 
- Ой-йо, бачили б ви свої фізіономії. - кепкував молодий правитель. - Отакі всі приголомшені, наполохані. Розслабтеся, почувайтеся як удома. 
- Вибачте, ваша високосте, - почав маркіз, - ми не були готові до розіграшу... 
- Та годі вам, - перебив його Дерев'ял, - сідайте он на канапу, маю до вас деяку справу і її треба терміново обміркувати. Гарольде, ану вийди, діло не для твоїх вух!
Вартовий слухняно кивнув і полишив княжича наодинці із гостями. 
- Отож, я почну спочатку. - мовив Дерев'ял і усівся на одне із крісел. - Тиждень тому мої солдати вступили в сутичку із работорговцями і перебили всіх. Але от був дивний момент - "товар", який вони везли - не люди, як зазвичай, а одна єдина гномська жінка. 
- Гномська жінка? - нахмурився Тайвел.
- Атож. - кивнув княжич. - Дуже дивно, правда? А що ще дивніше, так це те, що вона ані бум-бум по нашому. 
- Це випадком не те, про що говорив той гном у підземному місті? - мугикнув компаньйонам Гнат, не зводячи погляду з носа Дерев'яла. 
- Підземне місто? - оживився княжич. - Що це у вас за пригода така цікава була? 
- Не сприйміть за неповагу, ваша високосте, але це надміру довга історія, краще її розповімо вам за спокійніших обставин. - боязко промовив Кай. 
- Дійсно! - зрадів княжич. - Це буде чудова історія, яку ви розкажете всім за вечерею! Не буду псувати собі такий захопливий момент. 
- Тож, ваша високосте, для якого діла ми вам потрібні? - запитав Гнат. 
- Конкретно ви, - княжич обвів пальцем Гната і Кая, - мені зараз не потрібні, а ось гном в пригоді стане. Мені треба щоб ти був перекладачем для розмови із тією гномихою. Тільки пообіцяй що триматимеш язика за зубами і не розпатякаєш нікому про що ми говорили. 
- Пробачте, - Тайвел дещо зніяковів, - але я володію тільки людською мовою. Про що йдеться, коли говорять гномською я не зрозумію. 
- Що? - здивувався Дерев'ял. - Як це не володієш? Це чому так? 
- Я не такий як вона, - виправдовувався гном, - я жив у місті, пліч-о-пліч з людьми, у їхній цивілізації. Всі гноми звідти розмовляють лише летанською і ніякою іншою, а ця гномиха дика, вона жила під землею і в її племені і мова своя. 
- Ви мене розчарували. - княжич гордовито задер величезного носа і демонстративно відвернувся. - Сподіваюся, що надалі більше такого не повториться, інакше... 
- Зачекайте, ваша високосте. - перебив його Гнат. - Я знаю хто вам точно допоможе. 
Слова, сказані молодим чаклуном зацікавили не менш молодого княжича і той знову обернувся, хоча і горделивості не зменшив. 
- У Брумелі, - продовжив Гнат, - є професор Хмара, він розуміється на гномській мові і зможе допомогти. 
Щойно хлопець це вимовив, як у його пам'яті постав професор, що переконливо просив його нікому не розказувати про це. Але вихопити сказані слова назад уже не можна було. Обличчя Дерев'яла засяяло як повня, щойно він почув про вірогідного перекладача. 
- Так, - підтвердив Кай, - Гнат каже правду, я особисто возив його до професора за перекладом, та тільки є один нюанс - після смерті короля в країні незрозуміло що відбувається і можливо професор не захоче їхати через три провінції по вашому запрошенню. 
- Точно, цей старий бовдур вмер так невчасно. - Дерев'ял прогарчав, показуючи свою лють та нетерпіння. - Може йому грошей багато запропонувати? Ні, думаю на гроші він не спокуситься. Або може військовий супровід гарний дати? Ні, він його радше злякається, аніж зрадіє... 
Дерев'ял продовжував перебирати варіанти, походжаючи своєю кімнатою, поки інші мовчки переглядалися. 
- Це... Це напевне теж не підійде... Та і це тако... А! Придумав! - несподівано княжича осяяло так, що він ледь не почав пританцьовувати. - В мене для вас є ще одне доручення. 
- Яке? - хором виравлося у всіх трьох. 
- Ви знайдете для мене стару віщунку і запитаєте в неї, яким чином сюди можна перевезти професора. 
Обличчя трійці, а особливо Кая миттєво стали кислими. Дерев'ял, хоч і був спадкоємцем престолу, але разом з тим, також все ще був дитиною і мислив так, як це присуще його віку. Замість того щоб відмовитися від своєї дурнуватої затії, він вигадував варіанти рішення, що здавалися ще абсурднішими за саму проблему. 
- Пробачте, ваша високосте, але де вона живе ніхто не знає... - несміливо почав Кай. 
- Ну то дізнайтеся. - відповів княжич. 
- Є ще вірогідність що вона вже вмерла...
- Чутки кажуть що вона живе вічність і ховається в лісі, тому шукайте і запитуйте! - наполягав Дерев'ял. - Чи ви відмовляєтеся мені допомагати?
Коротку мить княжич вдивлявся в перекошеня лиця присутніх і слухав тільки їхню мовчанку. Тут будь-кому було б зрозуміло, що вони хочуть відкараскатися від такого завдання, а тому Дерев'ял вирішив дістати козирну карту. 
- Ви ж пам'ятаєте, що вас усіх шукають королівські солдати? Борис сказав що вас підозрюють у вбивстві короля і ви в безпеці, поки я добре до вас ставлюся. Одне моє слово і вас усіх видадуть, а тому вибору іншого немає, окрім як виконувати мої завдання. Зрозуміло? 
Княжич звучав напрочуд переконливо, так, що трійця, слухаючи його мимовільно важко сковтнула. Нікому із них не хотілося бути і справді відданим на поталу голодній машині нового правосуддя. Всі одночасно зрозуміли, що вибору у них іншого і справді нема. 
*****
Незважаючи на великі багатства міста, далеко не всі дороги в ньому були умощені бруківкою. Недалеко від центру, куди занесло трійцю, блага цивілізації проглядалися вже не так яскраво. Люди, що поралися біля своїх будинків, були вдягнуті бідніше, а погляд мали злегка неприязний. Їхні малі діти, не зважаючи на холоди продовжували гратися на вулиці босоногими і зі шмарклями, які вони періодично втирали, не по розміру великими, рукавами. 
Дивлячись на усе те дійство, Гнат покорчився, ненароком зійшов із втоптаної доріжки і чаляпнув у калюжу мало не до литки. Дітлашня, що побачила це, хором засміялася. 
- Напевно краще повертаймо назад. Тут нам не допоможуть. - сказав Гнат витрушуючи воду з черевика. 
- Я взагалі сумніваюся що нам десь щось підкажуть. - Тайвел сперся передпліччями на кілок, що стирчав із землі і голосно зітхнув. - Ех-х, от зараз би закурити тютюну гарного, та ж нема ні його, ні люльки. Усе та сволота вигребла. 
- Батько казав, що курити то погано. - втрутився маркіз. 
- Правду казав, але ж, дідько, хочеться як. 
- То що? - знову підхопився Гнат. - Йдете зі мною? 
- Куди? - нахмурився гном. 
- Назад. 
- Та ж ми там вже були і нічого не вияснили. З тих пір як отой княжич нас за двері виставив, напевне години дві минуло, а ми й досі валандаємося як неприкаяні. Скоро сонце сяде, треба швидше чухатися. 
- І що ти пропонуєш? Тут ще порозпитувати? 
- А чом би й ні? - Тайвел дещо стишив голос. - Виглядають вони так, наче знають за всі чутки світу. 
- Ага, звісно, я вже раз спробував дорогу попитати - половину грошей виманили ще й в чигирі якісь завели. Після цього я більше не довіряю людям такої зовнішності. 
Гнат пирхнув, склав руки на грудях і відвернув голову в бік, демонструючи своє презирство. Якраз у цей момент двері хижки, на яку він дивився, відчинилися і з неї вийшла знайома дівчина із кошиком у руках. Не вірячи своїм очам, Гнат застиг на місці і не змінював своєї пози доти доки вона його не побачила і сором'язливо не зігнула голову. Хлопець знітився не менше за неї і хотів був уже обернутися назад до друзів, як відчув що його хтось схопив за плече, а біля вуха пролунав тихий монотонний голос маркіза:
- Підійди до неї. 
Двічі Гнату казати не треба було: підхоплений, наче крилами, він побіг до дівчини, кумедно чвакаючи ногою в мокрому черевику. Обличчя Богдани, приховане у чорних кучерях, відливало рум'янцем, але оченята, замість того щоб сором'язливо ховатися, раз по раз зиркали на кавалера, що стрімголов мчав до неї. 
- Не знаю чому, - тихо сказав Тайвел, - але мені він схожий на крука - так само вайлувато рухається. 
- Тайвеле, - зітхнув маркіз, - коли людина закохана, то часто не задумується, як вона виглядає зі сторони. А дівчині, здається, взагалі на те все одно. 
Гнат зупинився на відстані витягнутої руки від Богдани і нарешті згадав, що все таки має виглядати хоч скілечки охайно. Незграбними рухами він розгладив на собі сорочку, поправив зіжмакані подоли і загнутий комірець мантії і нарешті поздоровався:
- Привіт, Богдано. Не очікував, що тебе тут зустріну. Нас, до речі так і не познайомили - мене Гнатом звуть. 
- Привіт... - дівчина ледь стримувала голос, що тремтів. - Я рада тебе бачити... 
- А що ти тут робиш? Батько-тиран за чимось відправив? 
- Ні-ні. - замотала вона головою. - Я тут за рушниками новими прийшла... А тебе давно відпустили? 
- Не зовсім, кілька годин тому нам княжич дав завдання і потім відпустив його виконувати. 
- Ой, то вас усіх відпустили? Яке ж щастя. Я думала, батько геть з глузду з'їхав, коли на вас вартових натравив. 
- Не зовсім усіх. Он, тільки Кай і Тайвел зі мною, - Гнат відступив убік і показав рукою на друзів, що вже розмовляли з кимось із місцевих, - а Луки й досі десь немає. Борис сказав, що з ним розмовляють старі друзі. 
- Ой, лихо! - дівчина прикрила рота долонею. - Татко розказував, Що Лука колись працював з Борисом. Тепер його, напевне там мучають. 
- Уф-ф. Ми його якось звідти дістанемо. Але поки, щоб самим туди не залетіти, треба на Дерев'яла попрацювати. 
- Так-так, точно! Тобі не можна туди потрапляти... І їм також... А що за завдання вам дав княжич? 
- Людину одну знайти треба. - покривився Гнат. 
- Через батьковий шинок часто різні люди проходять, може він знає кого ви шукаєте?
- Навряд чи він щось знає. Та і, якщо чесно, мені не дуже хочеться розмовляти з ним. 
- Гнате, повір, батько не такий злий. Може він десь у чомусь помиляється, але наміри в нього ніколи поганими не були. 
- Егеж, я бачив як він ставиться до тебе і, з рештою, до нас. 
- Почекай, благаю. Ходімо до нього. Він точно розкаявся у тому що зробив. Будь-ласка... 
Гнат не в силі був витерпіти те як просила його Богдана. Хоч для виду він і показував велику образу, та в середині душі вже погодився піти слідом за нею. 
- Ну, не мовчи! Скажи хоч щось. Я не витримаю, якщо між вами і батьком буде якась ворожість. Я і дядька Луку буду благати, коли його відпустять, щоб він пробачив тата!
- Ну все-все. Не переживай тільки, все добре. Ми поговоримо з твоїм батьком. Тільки я дуже сподіваюся, що він усвідомив те що накоїв. 
Дівчина змахнула рукавом сльози із очей і полегшено видихнула. 
- Добре, я рада що ти погодився. Сподіваюся, що і твої друзі будуть не проти. Чи вони теж з характером. 
- Вони справжні монстри, - вишкірився Гнат, - але з ними спільну мову я якось знайшов.
Зачекавши декілька секунд, доки Кай і Тайвел обернуться до них, Гнат розмашистим жестом дав зрозуміти, що їм треба підійти. Обоє йшли і перешіптувалися аж до того моменту, поки не наблизилися достатньо щоб їх почули, а потім увімкнули максимальну ввічливість та імпозантність. 
- Здрастуйте, прекрасна пані. - Кай приклав праву руку до грудей і легенько вклонився. 
- Доброго дня, леді. - Тайвел повторив те саме. 
- Вітаю. - Богдана усміхнулася і піджала руками кошик із рушниками майже до підборіддя. - Сподіваюся ви не ображаєтеся на мене через батька?
- Ні-ні, звісно ні. - різко заперечив Кай. 
- Не переживай, дівчино, - ласкаво додав Тайвел, - в нашому розумінні діти не мають розплачуватися за гріхи батьків. 
- Так... Звісно, це правильно, але я сподівалася що і батька ви також зможете пробачити. 
- Чому це? - запитав Тайвел. - Через нього з нами могло будь-що статися. Як, наприклад з Лукою, якого ми досі не побачили. 
- Хлопці, він хоче з нами поговорити. - звернувся до друзів Гнат. - Принаймні так сказала Богдана, а не вірити їй я не маю причин. 
- Поговорити кажеш? - маркіз задумався, нахмуривши брови. - Ну, хіба що для того щоб зрозуміти чому він нас здав і що взагалі тут відбувається. 
Задоволений відповіддю Кая, Гнат глянув очікувальним поглядом на гнома. 
- Що?! Ну гаразд, гаразд, я теж піду до старого хрича, послухати що він там заспіває. Тільки зроблю я це виключно із поваги до Богдани. 
*****
Він підійшов тихо і непомітно. Прокрався як завжди зі спини, поклав руки на талію і легенько обійняв. Вона ж, іще не звикша, тихенько зойкнула, але одразу ж упізнала його, навіть не дивлячись в обличчя. Вона знала його руки, мужні і трохи сухі, але надзвичайно ніжні. Вона любила коли він отак її торкався і сама була не проти торкнутися його, погладити його зап'ястя і ласкаво скуйовдити волосся на передпліччях. Він, кожного разу відчуваючи все більше взаємності, тримав її міцніше і міцніше, наче боявся що вона от-от втече, але тікати вона нікуди не збиралася. І зараз, як і завжди, вона мов маленька ящірка, крутнулася, звилася в його міцних обіймах, розвернулася до нього лицем і усміхнулася, виблискуючи очами у світлі сателітів. А він посміхався завжди: коли вона була поруч, коли просто помічав її серед юрби людей, навіть десь далеко, навіть якщо просто бачив вбрання схоже на її - яскраво червону блузку і чорну, мов сама ніч, спідницю, він завжди відчував теплоту всередині себе, відчував приємний лоскіт в животі. Поруч із нею він наче ставав хлопчаком, отаким бешкетником і паливодою, який міг запросто увірватися в бійку з кількома опонентами якщо вони лишень дозволяли собі кинути вульгарний погляд в її сторону. Він завжди перемагав. І кожного разу вона влаштовувала скандал, кричала що він веде себе мов дитина, що не думає за наслідки, що занадто сильно піддається емоціям. Але кожного разу вона пишалася ним, вона раділа що збулися її мрії про чоловіка, який готовий заради неї навіть полізти на край світу щоб зірвати там найкращу зірку з неба і принести їй як доказ свого неймовірного кохання. 
Він потягнувся губами до неї, вона відповіла тим самим. Щоночі, як тільки буденні справи залишалися позаду, вони найпершим ділом робили усе, щоб залишитися удвох. Але сьогодні ніч для них була особливою, хоча здавалося, все було як завжди. Тільки він і вона. Тільки маленька кімнатка на даху готелю в якому вона працювала. Тільки журчання води і стрекіт цвіркунів. Тільки ліжко для них двох. Тільки він і вона. 
Лука здригнувся і розплющив очі - у камері, напроти його ліжка знову стояв Гак зі схрещеними на грудях руками. Скільки разів його допитували він вже не пам'ятав, знав тільки, що Гак так просто не відступиться бо ж пам'ятав тих закатованих бідолах, що мали необережність відправити листа до короля із висловленням власних невдоволень. Тоді Лука був по інший бік ґрат і холоднокровно спостерігав за тортурами, але тепер все обернулося з точністю до навпаки. Жостокості, по міркам Гака, до нього ще не проявляли, всього лише кілька разів лупцювали палицями, кілька разів шмагали батогами, не давали їжі і води. Гак називав це "профілактичними мірами", а от підвішування з вантажем за руки, трощення кісток, обпалювання вогнем, льодом і кислотами, замикання в клітці з голодними щурами чи личинками - оце все Гак називав "лікуванням". 
- Опритомнів? Дивно, я сподівався що ти вже там ґеґнув. Підіймай голову, до тебе гість. 
Лука сіпнув ногами, намагаючить злізти із койки, але вони були приковані до стіни надто короткими ланцюгами. У далекому світлі коридору мелькали якісь тіні, розтягуючись до химерних форм, від чого в'язню ставало не по собі. Гак вийшов крізь хвіртку клітки і залишив її відчиненою, наостанок кинув хитрий погляд збоченого ката і зник. Натомість там з'явився темний силует, обриси якого Лука бачив у мерехтливому світлі коридора. 
- Як ти тут? - сумно звернувся до Луки чоловік. 
- Хто ти? - Лука пригледівся у темне обличчя. - А... Іларіон... Прийшов наді мною теж познущатися? 
- Зовсім ні. Я прийшов тебе провідати. 
- Хе-хе... - після короткого сміху Лука закашлявся і схаркнув на підлогу згусток крові. - Дивно, що ти досі живий. З таким гіперболізованим відчуттям справедливості, Борис тебе мав би вже давно знищити. Щось не вірю я, що ти досі таким самим доброзичливим лишився.
- Останнім часом ми з Борисом знайшли спільну мову. 
- А колись ви гризлися наче собаки. Золоті були часи. Пам'ятаю як ви змагалися за вакантну посаду очільника розвідки - із шкіри вилазили один поперед другого щоб князю більше догодити... Тепер ви заодно... 
- Те що ми працюємо разом не значить, що ми заодно. Я досі маю свою думку на ті чи інші справи. Але поки тримаю її при собі. - чоловік нервово протер рукою нижню частину обличчя, хвильку подумав, а потім продовжив. - я зараз сюди прийшов не за себе говорити, а за тебе. 
- А що за мене говорити? Скоро за мене у храмі співати треба буде. 
- Знову твій грьобаний сарказм... 
- Допомагає не з'їхати з глузду у таких умовах. Я б глянув на тебе Іларіоне, якби ми помінялися місцями. 
- Забудь це ім'я, Луко, і не знадуй його ніколи. Тепер для всіх я Ртуть. 
- Ртуть... 
- Я бачив твоїх друзів нещодавно. З ними усе добре, їх взяв до служби княжич, тому поки що, Борис до них не полізе. 
- Чудово... Хоча б їм пощастило... 
- Не знаю, казати тобі чи ні, але я ще декого бачив... Навіть розмовляв... 
- Ти вже почав, тому продовжуй. Навіть якщо це щось погане, мені все одно гірше не буде. 
- Це була Олеся. 
- Що?!
- Ти все правильно почув. 
- Я думав що гірше все таки не буде...
- Вона досі пам'ятає про тебе і сумує. - у голосі Ртуті відчувалися ноти печалі. 
- Здивований. Неочікувано. - байдуже промовив Лука. 
- Вона сама за тебе згадала. Розпитувала чи не об'являвся. 
- Можеш піти і розказати що об'явився. 
- Дарма ти так реагуєш, їй теж не солодко доводиться. 
- Та ну?.. 
- Вона тепер працює танцівницею в театрі. Не найприємніша робота. 
- Така її доля. Ще щось маєш сказати? 
- Думаю, я вже достатньо сказав. Бачу ти не в доброму гуморі, сподіваюся коли наступного разу зустрінемося, тобі буде краще. 
Іларіон простягнув руку і поплескав Луку по плечу, від чого той відчув гострий біль, неначе його чимось укололи. 
- Гей, ти що робиш? - вирвалося у в'язня. 
- Тс-с. Тобі так буде краще. 
Ртуть піднявся і швидко вийшов із клітки, причинивши за собою двері. Лука провів його поглядом і потягнувся рукою до того місця де щойно відчував біль. Там, заповстана в нитках тюремної сорочки, знаходилася циганська голка. Різким рухом він висмикнув її і почавши обмацувати пальцями, відчув невеличкі засічки на одній з її сторін. 
- От же ж хитрий жук. - усміхнувся Лука. - Таки в нього є якісь плани на мене. 
*****
Біля "Великого пуза", як і в його середині не було жодної людини, навіть не зважаючи на те що вже підходив вечірній час і сюди мало набитися доволі багато любителів посидіти за чаркою чи келихом. Воно то було й не дивно - за чотири дні наставало свято нового Плину і всі, навіть найзатятіші пияки, спускали свої гроші на ярмарці. 
Богдана прочинила вхідні двері і ті скрипом сповістиои господаря про гостей. Назар, що по своїй звичці стояв за шинквасом, припідняв голову і спохмурнів, коли побачив хто до нього завітав. Трійця прямувала слідом за дівчиною і теж була не дуже в захваті, але поговорити між собою вони мали. 
Корчмар вийшов з-за прилавку, сів на найближчий до себе стілець і жестом запросив трійцю сісти за стіл разом з ним. 
- Пити щось будете? - напівдорозі запитав Назар. 
- Боїмося що отрути підляєте. - відповів Кай, всідаючись на стілець. 
- Припиніть хлопці, я вам не ворог. 
- Справді? - єхидно зауважи Гнат. 
- Справді. Я вас трьох не збирався здавати. Я взагалі нікого не збирався здавати, якщо вже на те пішло. Але їм потрібен був Лука. 
- Ну і навіщо він їм? - запитав маркіз. - І кому це - "їм"? 
- Лука був одним із кращих шпигунів князя. Він виріс у стінах Бастіону під наглядом Івоніки, тодішнього начальника шпигунського синдикату. Довгий час працював у місті і його околицях, рознюхуючи все про всіх. А потім старий Івоніка помер, і замість нього князь поставив головувати Бориса, а той першим ділом відрядив Луку в столицю, шпигувати за королем і його оточенням. А потім Лука їх зрадив і перейшов на сторону короля. Борис бісився, думав, що в ту ж мить місто візьмуть в облогу війська, почав скрізь шукати зрадників. Прийшов він і до мене. 
Очі Богдани округлилися, а руки мимоволі потягнулися прикривати обличчя. 
- Його піддані катували мене два дні, - продовжив шинкар, - намагалися вибити якусь інформацію. Думали, що раз Лука в моїм трактирі ошивається, значить ми з ним спільники. Потім, певне, їм самим набридло, або може зрозуміли, що я й справді нічого не знаю, але відпустили під зобов'язання повідомити, коли Лука об'явиться. Інакше, пригрозили, що всю сім'ю переб'ють, якщо обманю. 
- Історія звісно - не бий мене лежачого. - зітхнув Тайвел. - Дивно, що після такого Лука нас сюди привів. Ще й примовляв так: "тихе місце, де можна в безпеці пересидіти..." 
- Я так само здивувався коли його побачив, ба навіть не повірив у це. Але потім все таки зрозумів, що рано чи пізно про його присутність тут дізнаються люди Бориса і по ланцюжку прийдуть до мене... До нас... 
- Татку! - пискнула Богдана. - Чого ж ти раніше про це не розказував? 
- Я не думав що таке колись станеться... 
- Ви б могли попередити нас про це одразу. - втрутився маркіз. - Може тоді б ми вшилися ще до того як про це дізнався Борис. 
- Ви не знаєте цього чоловіка... Він має своїх людей усюди в цьому місті - навіть стіни йому доповідають. Він би дізнався все одно, хай би як швидко ви не тікали. Пробачте мене, я не мав іншого виходу. 
- Отже, - підсумував Гнат, - Лука зараз у повній сраці і треба нам якось його витягнути. 
- Згоден з тобою, - відповів йому Кай, - але ж ми ще й ходимо в рабах у княжича. Треба або розділятися, або швидко виконувати його забаганку і тоді вже займатися порятунком. 
- Швидко не вийде, - сказав Гнат, - по-перше ми гадки не маємо де живе та стара, по-друге, підозрюю, що це не останнє його доручення для нас буде. 
- Це ви про яку стару говорите? - поцікавивися шинкар. 
- Нам для Дерев'яла потрібно знайти стару провидицю, яка має розказати спосіб як перевезти іншу людину із столиці сюди. - розповідаючи це, Гнат кривив обличчя все більше. - Коротше кажучи, надумав собі якусь дурню, а ми маємо те виконувати, бо він нас видасть королівському війську. 
- Війську? - здивувався Назар. 
- Нас, до всього, ще й звинувачують у вбивстві короля. - пояснив Тайвел. - Нудьгувати нам не доводиться. 
- А ви й справді?.. - почала говорити дівчина, а її очі заблищали від сліз. 
- Що ти, звісно ні. - швидко почав заперечувати Гнат. - Це огидна підстава одного виродока, який точить на нас зуб. 
- Вам і справді не позаздриш. - констатував шинкар. - Але от що я вам скажу - оця провидиця, по яку вас посилає княжич і справді за чутками живе в лісі за містом. Щоправда небагато людей її знаходили там: дехто розповідав, що вона має хатинку і живе прямо серед дерев, але більшість казали що там тільки одні дерева і є. Не знаю, кому вірити, а кому ні, але так люди говорять. 
- Ну, це вже хоч якась інформація. - сказав Кай. - Хай і не дуже достовірна, але принаймні вона є. То що? Як діятимемо? 
- Особисто я, - відповів гном, - надав би перевагу зараз засісти десь у майстерні і полагодити гармату. Думаю, що ви й без мене чудово справитеся. 
- Я згоден, - кивнув Гнат, - поки ми вештатимемося лісами, ти полагодиш зброю і рознюхаєш чось про Луку. 
- Ну от, знову я маю робити саму брудну роботу. 
- Сам на це підписався. 
- Ну і добре. - Тайвел відмахнувся і краще всівся, спершись головою на руку. 
- То ж, де ви кажите проживає та відьма? - перепитав Кай. 
- Якщо вірити тим людям, то треба йти прямо від північних воріт міста, потім розвернутися біля двох каменів, що клином стоять... 
Почувши про ці камені, Тайвел сильно смикнувся, але далі ніякого виду більше не подавав. Шинкар кинув на нього короткий погляд, а потім продовжив:
- Потім треба розвернутися строго праворуч і отак дійти аж до її хатини. Скільки йти треба не знаю, бо всі по різному розказують - хтось годину йшов, а хтось півдня змарнував. 
- Треба буде доволі провізії взяти, на всяк випадок. - резонував Гнат. 
- Згоден. - відповів Кай. - Зараз повернемося до княжича, доповімо йому про те що дізналися, а далі збиратимемось. 
Трійця спішно почала підводитися з-за столу, як до них звернувся Назар:
- Я сподіваюся, хлопці, що між нами тепер не буде ворожнечі? Чи ви мені досі не пробачили? 
- Чоловіче, - відповів йому Кай, - ми тобі вдячні за допомогу і не тримаємо зла за той вчинок. Але пам'ятай, що найбільше ти дошкулив своєму старому другу і тому переживай зараз краще за те, чи зможе він тобі пробачити. 
*****
Дерев'ял стояв у великому залі, під портретами своїх батьків і задумливо їх розглядав. Трійцю, що прямувала до нього, він помітив не одразу, а лишень коли їхні кроки затупали майже поруч. Кинувши погляд через плече і впевнившись, хто до нього йде, княжич вальяжно розвернувся і, склавши руки за спиною, набув аж занадто поважного вигляду. Не зважаючи на це, його ніс досі смішив Гната. 
- Сподіваюся, ви прибули з гарними новинами. - сказав він командирським голосом. 
- Ваша високосте, - звернувся до нього маркіз, - ми знаємо де живе провидиця. Завтра з ранку відправимося її шукати. 
- Прекрасно! - тепер Дерев'ял став більш розслабленим, на обличчі з'явилася усмішка. - Моє кохання до мене стає все ближче! 
Трійця здивовано переглянулася. 
- Не зважайте, це уже не для вашого розуму діло. У ваших повноваженнях розшукати ту стару жінку, а щоб вона вас послухала - я їй особисто листа напишу.
- У нас ще одне прохання є... - почав говорити Тайвел. 
- Я думаю що саме так слід зробити. - перебив його княжич. - Це буде найкращою ознакою того, що ви прийшли не просто так, а з дорученням від сина самого Гостродума. Так вона точно вас послухає і відповість. А, ні, краще хай відповідь свою також в листі напише. Це вже буде як листування між двома поважними людьми. Так, точно, нехай відповідь пише!
- Ми їй усе передамо, ваша високосте. - продовжив гном. - Тільки можна у вас попросити виділити майстерню і деякі матеріали, мені треба поремонтувати одну річ. 
- Ти про що? - здивувався Дерев'ял. - І коли ти цим займатися здумав? Ти на моїй службі зараз знаходишся. 
- Я збирався залишитися тут, поки Гнат і Кай, шукатимуть для вас віщунку... 
- Що?! Ні! Нів якому разі! Ви йдете завтра втрьох і повертаєтеся також втрьох. Зрозуміло? Усіми своїми справами будете займатися опісля, для цього матимете... Як же це слово... Вихід... Вихід... Вихідний! - задоволений своєю пам'яттю, княжич весело клацнув пальцями перед обличчям гнома. - Все що для того ремонту вам треба буде, купите на базарі. 
- Але ж... - Тайвел спробував заперечити, але вловив гнівний погляд княжича і замовк. 
- Нічого більше чути не хочу! Зараз ступайте до їдальні, там для вас накрили стіл. Я приєднаюся пізніше і сподіваюся що ви, як обіцяли, розповісте мені про свої пригоди. Дуже хочу про них почути. А опісля, маєте відбути до своєї кімнати на відпочинок - я особисто за цим прослідкую. 
*****
Ранок був надиво барвистим та безхмарним. Потоки свіжого прохолодного повітря пролетіли повз носа Гната, зачепивши його лише краєчком, але і від цього хлопець наїжачився і сховав обличчя у комір пошарпаної мантії. Збоку від нього, прямо під міським муром Тайвел і Кай копирсалися у своїх рюкзаках, перекладаючи з місця на місце провізію, що взяли в дорогу. 
Щойно сонце вигулькнуло з-за обрію, як княжич особисто вручив їм написаного на гарному папері листа і відправив у подорож. "І не полінився ж, падлюка, прокинутися так зарання. - подумав Гнат. - Добре що хоч про їжу в дорогу не забув. Але й тут більша заслуга кухарки, аніж його." 
Одразу за північними воротами розляглися великою площею найрізноманітніші фруктові дерева. Вигляд у них був не найкращий: нестрижені, розчахнуті, оброслі якимись кущами і високою травою - було схоже на те що садок цей давно закинули. Тим не менш поміж цих нетрів була витоптана доволі широка дорога, певно, її викатали тутешні фермери, що возили свій крам на базар. 
- І от чого життя таке несправедливе? - бубонів Тайвел повільно плентаючись позаду. - Може я десь тут, під деревом посиджу доки ви туди й назад змотаєтеся? 
- Я, якщо чесно, теж не в захваті від цієї подорожі. - невдоволено відповів Гнат. 
- Атож, і нащо то воно незрозуміло куди, незрозуміло за чим пертися? - продовжував гном. - Я вже цими походеньками собі ноги стер. Давайте може десь сховаємося, перекусимо, байки потравимо, напишемо від імені віщунки Дерев'ялу листа та й повернемося назад? 
- А ви не думаєте, що він за нами слідкує? - не повертаючись, флегматично проговорив Кай. - Як на мене, то доволі необачно було б відправляти бозна куди малознайому трійцю, яка може просто дременути світ за очі. 
- Ти міркуєш як доросла досвідчена людина. - відповів йому Тайвел. - А цей княжич - лише мале гімно. Навряд чи в його голові присутні такі думки. 
- І все ж таки я б не був на вашому місці таким розслабленим. Як-ніяк, а на його родину працюють найкращі шпигуни. Та й сама по собі історія з гномихою, з перекладачем і з тими розмовами доволі дивна. Здається мені, що там не просто дитячі пустощі, а щось глибше. 
- Ти ж не хочеш сказати, що нас навмисно зараз ведуть у пастку? - занепокоївся Гнат. 
- Радше, я б сказав, нашими руками загрібають жар. 
- Тепер я відчуваю себе якимось інструментом. - похнюпився Тайвел. 
- До речі, щодо інструментів, - вигукнув Кай, - ти хоч приблизно розумієш, що треба для ремонту гармати? 
Тайвел почухав потилицю, потім звів очі до неба, кілька разів перекривився, згадуючи розпанахані нутрощі зброї і почав повільно перечисляти матеріали, розгинаючи пальці:
- Шматок кварцу, шматок смоли, мідного дроту треба, чим більше - тим краще, кислоти хоча б якоїсь, олова також шматок і пластинок тонких залізних штуки три. 
- Ну і набірчик у тебе, - усміхнувся Гнат, - хочби нам усе те... 
Раптом, незрозуміло звідки долинув писклявий голос, який перебив хлопця:
- Гей, ви... Троє... Підійдіть до... Мене... 
Не розуміючи що зараз відбулося, друзі зупинилися і почали здивовано переглядатися. 
- Я ж це зараз не один чув? - несміливо запитав Гнат. 
- Дивлячись що ти чув. - відповів йому гном. - Особисто мені здалося, наче нас позвала якась дитина. 
- Будь-ласка підійдіть... До мене... - повторив той самий голос. 
- Ні, ну це вже точно не здалося. - насупився маркіз. - І здається нас кличуть десь із отого боку. Йдемо глянемо що там. 
- Може не треба?.. - пробелькотів Тайвел, але все таки поплентався за іншими. 
Звук долинав з околиць саду, з тієї частини що тихо переходила у ліс. Підійшовши ближче, вони побачили, що на гілляці старої груші, серед пожовклого листя і поморщених підгнивших плодів, сиділа здоровезна білка і тримала в своїх передніх лапках маленький шкіряний мішечок на зав'язочках. Розміром вона була з лисицю, навіть окрасом дещо на неї змахувала, але китиці на вушках і попелясто-сіра спинка не давали сплутати їх між собою. 
- То це ти нас кликала? - здивовано запитав Кай. 
Білка повела вушками вловлюючи кожне слово. 
- Т-т-так, я. - відповіла протяжно, наче підбираючи що казати. - Кликала. Кликала. 
- І чим ми можемо допомогти? 
- Ні... Нічим... - вона вагалася і, здавалося, навіть трохи нервувала, якщо, звісно, білки могли це робити. - Ви вже... Допомогли. 
Хлопці переглянулися. 
- Я - Ратуфа. - представилася вона, яскраво по-білячому виділяючи літеру "Ф". - Живу в цьому... Лісі. 
Говорила вона довго, вимовляючи і підчеркуючи кожне слово. Було видно що людська мова для неї не звична та чужда, але для порозуміння зараз варіантів інших у неї не було. 
- Я вам тут... Ось... 
Вона простягнула шкіряний мішечок на зав'язочках Каю і нерухомо почала чекати доки той його візьме. Зі сторони вона була схожа на механічну ляльку доктора Хмари із Брумельської академії. Такі його ляльки були знамениті по всій території королівства і, можливо, були б знаминиті і за його межами, якби за ними щось було. Професор брав справжнє звіряче хутро і по його розмірам робив механізм. Задіюючи пружини, гвинти, шестерні та рейочки різноманітних форм та розмірів, він сворював механоїда, що рухами повторював поведінку істоти. Єдине, чого професор досі не зміг повторити - це звуки - як би не старався, а відтворювач звуків у нього ніяк не виходив. 
- А що там? - Кай зважив мішечок у руці і підняв очі на Ратуфу. 
- Там... Горішки... Незвичні горішки... Вони сил... Додають. 
- Сил?.. Доволі цікаво! А за що ж це нам такий подарунок? 
- За порятунок... Мого родича... Від сови... Від... Сови... 
- Ого, - втрутився Гнат, - це за те білченя, що Лука в свого пугача із рота вийняв. Уявляєте? Хто б міг подумати що за таке нас нагородять? 
- Тобто цьому ти здивований, а балакуча білка тебе не бентежить? - Тайвел крекнув і обреся спиною на найближче дерево. 
- Я якось уже звик до того, що балакає те, що не повинно. 
Білка піднялася на задні лапки, завмерла прислухаючись, потім хутко зістрибнула з гіляки на інше дерево і зникла не попрощашись. Маркіз ще деякий час заворожено дивився їй у слід, потім ще раз зважив мішечок і сховав його у кишеню свого сюртука. 
- Ну, що ходімо далі по пригоди? - завзято посміхнувся Кай. Гнат відповів йому тим же, а от Тайвел і досі був кислішим за зелене яблуко. 
Від старої груші, на якій сиділа білка, вже добре було видно, як широка дорога робить крутий поворот наліво і губиться за густою стіною дерев, а прямо веде тоненька стежина, витоптана просікою, і впирається в складені трикутником два гігантські камені. Обидва вони були каплеподібної форми і стикалися вгорі двома вужчими краями, утворюючи щось схоже на дольмен чи тотем. Побачивши їх, Тайвела перетряхнуло. 
- Чого це ти? - звернувся до нього Гнат. 
- Та так, старі спогади навалилися. Я подібне бачив біля бобровського лісництва колись, а потім розповідали як біля нього потвора бобра пошматувала. 
- У-у-у. - покривився Гнат. - Сподіваюся що на нас тут не чекає ніяка гадина. Все ж таки теж ліс... І теж така ж споруда... 
- А що ми, мало хіба набачилися отих страшидл? - спробував підбадьорити друзів Кай. - В мене досі є меч Луки, Гнат знається на чарах, Тайвел... 
Маркіз глянув на гнома так, наче намагався щось згадати. В цю мить, Тайвел звичним рухом поплескав себе по кишенях і вийняв того самого ножа, що затрофеїв у підземному місті. 
- Ну, це також зброя. - підсумував Кай. - Якось відіб'ємося, точно вам кажу, якось відіб'ємося. 
Тим часом вони вже підійшли до монументу і зупинилися щоб далі огледітися. Назар казав, що від каменів треба йти строго праворуч, там і мало бути житло віщунки. І справді, поміж деревами проглядалися обриси чи то хатки, чи якоїсь іншої споруди, побудованої людиною. 
- Гляньте туди! - Гнат тицьнув пальцем у правий бік. - Там якась хатина гарна стоїть. 
- Де? - здивувався Тайвел. - Ти про оту розвалюху?
- Тобі не вгодиш. Гарненька хата. То напевне точно там та провидиця живе і доглядає за нею. 
- Ну, я також думаю що вона там може жити. - єхидствував гном. - Екстер'єри на це натякають. 
- Так, годі вже стояти. - скомандував маркіз. - Ми інакше до вечора не встигнемо повернутися. Ходімо. 
- Може, якщо вже на те пішло, запитаємо у бабці, як нам Луку визволити? - метушився гном, але відповіді ні від кого не дочекався. 
Хатинка наближалася доволі швидко, вже за кілька десятків кроків модна було роздивитися і її, і подвір'я, і бабцю, закутану в кілька теплих кожухів, що сиділа на призьбі і переминала в руках ціпок. Гнат і Кай заворожено розглядали абсолютно все, наче боялися пропустити хоч якусь дрібничку в побуті старої. Тайвел їхнього захоплення не розділяв, тільки бубонів щось собі під носа, жбурляючи ногами дрібні каміці, які траплялися йому на шляху.
Щойно вони переступили за поріг хвіртки, як віщунка оживилася, наче увесь час чекала саме на них. 
- Ти вже геть дорослий став... - старечим голосом прохрипіла віщунка. - Я тебе пам'ятала ще таким малесеньким, таким скрученим комочком. 
Вона піднялася зі стільця і попрямувала до Кая неспішним, але твердим кроком. 
- Ти тоді лише народився, але вже помер. - стара бурмотіла ледве розбірливі слова, походжаючи навколо маркіза. - Батько твій плакав, матір твоя плакала, а ти був чорним-чорним, наче вугілля. Ми везли твоє тільце поночі, каретою, подалі від очей злостивих. І поховали в могилці безіменній бо я так сказала, щоби порятувати тебе. Ні-ні-ні то був не ти. Ти народився раніше, а з'явився пізніше. Я тебе бачила тоді двічі: одного разу у залі великій, другого - у залі маленькій. Ти вижив тоді не дарма і матимеш вижити знову, але тепер рятуватимешся сам. 
Стара облишила маркіза, обернулася до Гната, що стояв так само остовпіло як і решта, і знову почала примовляти. 
- А ти - лихий і лихо твоє сотні згубило. Висить над тобою вінок диявола, але скоро він впаде на твою голову. Та я бачу силу нелюдську, що боротиметься з ним. Чи ж ти хотів того зробити, чи не хотів, чи то диявол тобою керує? Він за тобою приходив вперше та відпустив, вдруге приходив і ти став його заручником, а коли приходив втретє - ти бився з ним. І лють твоя і жадоба його лишилися раною великою на тілі землі Божої. І вам того ніхто не простить... 
Провидиця відійшла від Гната, наступила на кам'яну доріжку, що вела до її будинку і попрямувала до дверей, досі нашіптуючи щось собі під носа. 
- Гей-гей, добродійко, зачекайте! - вигукнув розчарований Тайвел. - А як же спонтанне незрозуміле передбачення для мене? Куди ви йдете? Я ж готувався... 
Не змовляючись, Кай і Гнат пішли слідом за нею в будинок, неначе щось невидиме тягнуло їх туди. 
- Гей-гей, хлопці, чекайте, куди ж то ви? - Тайвел поспішив слідом за ними. 
Хатинка старої і справді виглядала доволі убого що ззовні, що всередині. Дошки на даху, вже давно перегнилі, провалилися на горище і потягнули за собою чималий шматок стріхи. Стіни, не доглянуті і потріскані, місцями обвалилися, так, що з подвір'я крізь отвори можна було розгледіти кімнати. Коли Тайвел зайшов слідом за друзями всередину, то спочатку жахнувся, адже по темних, закопчених роками кутках роїлися павуки. 
Бабця сіла на стілець, взяла давно не митий чайник і налила в не менш гидку чашку якусь рідину, потім відсьорбнула трохи і простягнула Гнату. Той охоче прийняв її і вже збирався пити, як йому став на заваді Тайвел. 
- Стій, дурню! - скрикнув він і вихопив з рук чашку. - Ти що ж це робиш? 
- Гей, ти що здурів? - обурився хлопець. - Мене бабуся пригостила чаєм. 
- Ти що не бачиш із чого ти п'єш? Ця ж посудина століттями води чистої не бачила. Навіщо ви взагалі поперли всередину цієї халупи? 
- Чоловіче, май повагу! - гаркнув на Тайвела Кай. - Ти в гостях, тож будь-ласка не ображай людину. 
- Ви це зараз лишень із поваги робите, чи що? - виходив із себе гном. - Я звісно усе розумію, але... Але цього зрозуміти не можу. 
- Будь добрий, вийди на вулицю, понюхай краще квіти, може вони тебе заспокоять. - знову гаркнув маркіз. 
- Які ще квіти? Ти про що? Зима скоро, все давно зів'яло. На подвір'ї ні травинки, все голо і пусто. Хлопці, схаменіться! 
Гнат і Кай переглянулися. Вони щось почали усвідомлювати, але Тайвелу вже було не до них. Він відчував як помалу наростає біль у голові, а скроні неначе от-от вибухнуть. Йому хотілося кричати, але тіло припинило слухатися, розум починав заповнювати дикий жах. Перед очами все пливло перемішувалося, затиналося темною завісою. Тайвел уже не бачив своїх друзів, але якесь дивне відчуття підказувало йому що вони досі поруч з ним. Він упізнавав цей стан - те ж саме було з ним, коли нападав півторакінь. Вмить гном усвідомив, що його розумом хтось намагається маніпулювати. Знову ця ж потвора? Чи ні? Бабця? Можливо й вона. Дивно, усе надзвичайно дивно. Поступово свідомість починала повертатися до нього, як і минулого разу, трошки затьмарена, але вся. 
Коли погляд Тайвела розвиднівся, бабця так само сиділа своєму стільчику, але тепер дивилася прямо на нього. Очі її були великі і моторошні, наче сама безодня блукала в зіницях. Віщунка піднялася, повільно підійшла до гнома і поклала руку йому на плече. 
- Що?.. - тремтячим голосом мовив Тайвел. - Що ви таке?.. 
- Тш-ш-ш. - прошепотіла вона. - Це питання не має значення. Краще подумай, що ти таке? Чим ти тепер став? Твій розум - це щось неймовірне і варто б тобі було навчитися ним користуватися до того як стане пізно.
- Але як? Що зі мною взагалі відбувається? - налякано шепотів гном. 
- Ти наче суха ганчірка, що поглинула вологу. Тільки ти відібрав здібність. Щось дуже сильне вплинуло на тебе. Розбирайся з цим, скоро твій старий друг повернеться і допоможе, а поки забирай іх двох і повертайся назад звідки прийшов. Там на вас чекатиме велика несподіванка. 
Стара просунула в руки Тайвела складений у кілька разів папірець, потім розвернулася і посунула в бік іншої кімнати, гучно грюкаючи ціпком по гнилим дошкам. Тільки зараз гном помітив, що увесь цей час його друзі геть не рухалися, втім подумати про це часу в нього було не багато, адже темна пелена починала закривати зір. Він знову потихеньку втрачав свідомість. 
*****
Коли за вікном остаточно стемніло, Дерев'ял піднявся з-за свого косметичного столу, згасив лампаду, що горіла біля дзеркала і, розправивши нічну сорочку, сумно побрів до ліжка. З того часу як батька скалічили на полюванні, вони не бачилися: Борис віддав наказ своїм підлеглим не впускати до кімнати де лежав князь, геть нікого, окрім нього самого. Хоч хлопчина і сумував за батьком, та спроб прорвати глуху оборону не робив, лише час від часу походжав повз охоронців, мозолячи їм очі, і діставав питаннями стосовно того як той себе почуває. 
В один із днів він випадково підслухав розмову служанок, в якій ті підозрювали, що князю залишилося не довго жити, і його місце скоро має зайняти Дерев'ял. Окрім того вони набазікали іще багато, але саме оце запало в серце юного княжича і змушувало час від часу згадувати про скоротечність життя, про те що батько не вічний і рано чи пізно йому доведеться посісти престол. Навіть зараз, йдучи навпотемки до свого ліжка, він продувжував роздумувати по колу над цією зацикленою думкою, аж раптом його із чертогів розуму вирвав дзвінкий стукіт об віконну шибку. "Що це?" - про себе подумав Дерев'ял. Прислухавшись, він завмер. Жодного схожого звука на протязі кількох хвилин так і не повторилося. 
Княжич нахмурив брови і, знизавши плечами, продовжив вкладатися на свіженьку постіль. Тепер в його голові, замість важких думок крутилися мрії про те як він буде хоробрим лицарем, стинатиме мечем голови недругам і здійснюватиме хоробрі подвиги заради тієї єдиної і неповторної, ім'я якої він і досі не знає, бо не розуміє, що вона говорить. 
Коли він вперше побачив її в клітці работорговців, то не міг відвести погляду, аж так ця двічина йому сподобалася. Вона була невисокого зросту, але мала чарівні риси обличчя, фігуру валькірії і косу, товщиною в руку, що сягала колін. Це було не просто кохання з першого погляду, Дерев'ялу здавалося, що він все життя її знає і все життя нею милується, але невидимий бар'єр заважав йому просто так підійти і познайомитися з нею. "Гномиха, - сказав офіцер, - по-нашому ні бум-бум. Відпустимо її?" Дерев'ял на це погодитися не міг і розпорядився залишити її при палаці і виділити найкращу гостьову кімнату, благо Борису до захоплень княжича не було жодного діла. Хлопець розумів, що тримає дівчину в неволі, хай роскішна кімната і відрізняється від холодної клітки, та все одно вона сидить заперта, без змоги навіть прогулятися у внутрішньому дворику бастіону. Випускати її він не наважувався, бо боявся, що за першої ж слушної нагоди вона дремене світ за очі через якусь дірку і тоді всі його мрії про кохання звіються вітром. 
Кімнату заповнив нестерпний звук удару і розбитого скла, що сипалося на кахлі підлоги. Дерев'ял смикнувся, вирваний із сну, а потім хутко підскочив і скинув із себе ковдру. Холодне повітря увірвалося крізь розбите вікно і Дерев'ял, поморщившись, накинув ковдру назад. Що це було він не розумів, лише тупо дивився на плямку синюватого світла сателітів, на осколки скла, розкидані по підлозі і маленьку чорну фігурку, що переставляючи тонкі когтисті лапки, крокувала в його бік. Зіщулившись від неочікуваного страху, княжич потягнувся до приліжкової тумбочки і схопив з неї порцеляновий кухлик, добре обляпавшись водою із нього. 
Фігурка пройшла кілька кроків, потім розправила довгі крила і за один змах підлетіла до спинки і всілася на неї. 
- Угу! У-у-у. - видав птах. 
У відповідь княжич вигукнув щось нерозбірливе, жбурнув у силует кухликом і гепнувся із ліжка на тверду холодну підлогу. Під час свого кульбіта, він зачепив стегном торець шафи, що стояла біля ліжка і боляче вдарився. "Та що ж це тут відбувається? - подумав він. - Я досі сплю і це якийсь кошмар? Чи що? Чому та птиця розбила вікно і полізла до мене? І чому шафа стала так близько до ліжка?" 
- У-у! Угу-у. - почулося десь із середини кімнати. 
Зібравши до купи всю свою хоробрісь, Дере'ял скочив на ноги і кинувся до свого столика, на якому він сподівався знайти смоляну запальничку і хоч трохи освітити кімнату. Чи є вона там, чи вже ні він не знав, бо усе, що щойно сталося, видавалося для нього суцільною нісенітницею і могло хіба що наснитися у якомусь жахливому сні. Але ж ні, запальничка лежала рівно там, де він з вечора її лишив. Чиркнувши кілька разів, на обсмаленому гноті з'явився такий довгоочікуваний вогонь. Не довго думаючи, княжич запалив велику лампаду. Кімната у світлі вогню видавалася майже такою, до якої він звик, тільки, хіба що купка скла на підлозі і шафа, відсунута від стіни вибивалися із загальної картини. Примарного птаха теж, на диво, ніде не було і Дерев'ял вже почав сумніватися, ти був той насправді, чи це лише його розбурхана уява намалювала такого моторошного ворога. 
- Угу! У-угу! - донеслося з вулиці кізь розбите вікно. 
"Не здалося. - подумав княжич. - Треба буде вранці розпорядитися замінити скло і вистежити того птаха та прикінчити його." 
Думки наче потроху ставали на місце, але от сон, відігнаний такою пригодою, здавалося вже не впіймаєш і за хвоста, тому княжич повільно почовгав до ліжка, де на нього чекала іще одна дивина, пояснити якої він не міг. Массивна шафа, що спокон віків стояла впритул до стіни, виявилася тепер відсунута однією стороною настільки, що туди запросто могла б поміститися людина. Присвітивши краще, Дерев'ял побачив в глибині старезні двері із маленьким кільцем, яке вочевидь виконувало роль ручки. Княжич, пом'явшись кілька хвилин, все ж наважився підійти до них навшпиньки і послухати, що відбувається по той бік. З іншої сторони лунала могильна тиша. Тепер в свідомості Дерев'яла починали боротися дві думки, одна казала залишитися в кімнаті і нікуди не лізти, інша у все горло кричала пройти за ті двері і пересвідчитися чи немає там ніякої небезпеки. Зваживши всі "за" та "проти", княжич зрозумів, що краще напасти першим і мати шанс перемогти, ніж сидіти на ліжку як мала дитина і чекати що тебе вб'ють. До того ж, це могло б стати прекрасною героїчною історією, яка б могла підкорити серце його коханій. 
Підібравши із землі надщербнутий, але дивом вцілілий кухлик, Дерев'ял тремтячими пальцями потягнув за кільце і відчинив двері. За ними, у світлі лампади відкрився довгий коридор, який одним боком впирався у муровану стіну, а іншим тягнувся далі і поступово переходив у сходи, які втопали у пітьмі. Прямо напроти дверей до кімнати Дерев'яла розташовувалися й інші двері, схожі на вигляд як дві краплі води. Через силу сковтнувши комок, що підступив під горло, хлопець підійшов до них і не спускаючи очей із пітьми сходів, приклав вухо і руку щоб послухати, що відбувається за ними. Аж раптом двері, від легкого доторку руки посунули вперед і зі страшним гуркотом гупнулися на долівку. Дерев'ял завмер із лампадою на місці, а в кімнаті за дверима, так само від неочікуваності, завмерли двоє - Борис і один з його помічників, імені якого княжич не пам'ятав. Поруч із ними на ліжку без постілі лежав і не рухався князь Гостродум, по чорній шкірі якого було зрозуміло що він давно помер. Ледь стримуючи істеричний крик, Дерев'ял тихенько заскиглив, а з очей покотилися сьози. 
- Ваша Високосте? - здивовано запитав помічник Бориса.
- Якого хріна ти тут? - розлючено процідив Борис. 
- Я... Я... - Дерев'ял намагався сказати хоч щось але сльози і страх здавили горло. 
- Доведеться і його відправити слідом за батьком. - випалив Борис. - Ртуть, кінчай його. 
- Але ж, Борисе, так не можна. - огризнувся помічник, махнувши перед обличчям начальника смолоскипом, що тримав у руці. 
- Ти глухий, чи знову корчиш із себе борця за справедливість? Якщо не зробиш, що кажу, тоді я вас обох прикінчу!
- Оце вже ні! - вигукнув Ртуть і його слова змішалися із дзенькотом вибитого скла. 
"Знову цей звук? - подумав Дерев'ял. - Невже зараз все повториться? Хоч би й справді це був лише кошмарний сон." 
*****
Впритул до кімнати з клітками, відділений товстою стінкою, крізь яку не пробивалися стогони в'язнів, розташовувався невеличкий валькир, у якому, під світлом пальника, різалися в карти підлеглі Гака. Сам він лежав на диванчику під стіною, змучений довгим катуванням одного із в'язнів. 
- Куди ти пікою чирву б'єш, телепню?! - вигукнув носатий солдат. 
- Яку чирву? Ти ж отам сімку пікову кинув, я її і б'ю? - огризнувся другий, із сивиною на півголови і великим животом. 
- Ану тихо там, ви - два нездари! - гаркнув на них Гак. - Якщо не замовкнете, то обох розпатрошу. 
Підлеглі одразу принишкли, побоюючись жорстокої розправи над собою. Вони знали, що Гак може бути цілком щирим, погрожуючи смертю - не один раз вони бачили закатованих ним до краю в'язнів. Власне, робота його помічників і заключалася в тому щоб прибирати місце тортур і спалювати рештки невільників, яких Гаку безупинно постачали Борис та його люди. Отак у співпраці вони знаходилися вже давно, майже з тих пір, як Бориса поставили очолювати розвідку. Тоді у каземати, де раніше відбували покарання різного роду злочинці, стали кидати всіх, хто, на його думку, міг завадити правлінню князя. 
Через таку жорстку політику, серед народу Пазурового князівства знову поповзли плітки, що Гостродум збирається скинути короля з престолу і сам його зайняти. Колись таке вже було - більше двадцяти років тому, князь відправився на свою першу учту до монарха, а повернувся разом із чутками, що король Кайзал четвертий загинув разом із сім'єю в пожежі. Простакам не довго треба було роздумувати, щоб співставити одне і друге, тому й почали говорити всілякого. Ось і тепер знову базікала переповідали байки, начебто князь прибирає неугодних людей, та й не тільки у своїх володіннях, а по всьому світу. Звісно, Борису це теж не подобалося і більшість із тих словоблудів теж відправлялися на каторгу, щоб це, чого доброго, не дійшло до вух самого короля. Напвено саме за часів Бориса розвідники набрали найбільшої сили - члени його синдикату тепер патрулювали міста переодягнуті у форму звичайних солдат, під виглядом волоцюг і жебраків тинялися недалеко від цікавих керівництву місць чи людей, навіть обіймали деякі посади в уряді монарха, лишень би знати геть усе і впливати для вигоди князя. 
Коли Гак захропів, носатий жбурнув карти на стіл, взявся за ручку ковша і, цокотячи зубами по маталу, відсьорбнув із нього. 
- Розкомандувався ґедзь... - промовив він ледь чутно. - Голосні ми дуже, а як у самого отой мужик не своїм голосом верещав - то це так треба. А в мене, розумієш, сироти від того спиною пішли. 
- Ти б так не висловлювався при ньому, - сивобокий тицьнув пальцем на начальника, - потім так само верещатимеш. 
- Та ж хропить наче, напевне вже заснув. 
- Заснув чи не заснув, а я б так не ризикував на твоєму місці. "Син Сонця береже лише тих, хто береже себе сам" - чув таке прислів'я? Отож бо. Піду краще гляну, як там в'язні. 
Сивобокий піднявся, обпершись на стіл, і пришкутильгуючи на одну ногу відправився до дверей. Носатий залишився сидіти за столом, прислуховуючись до хропіння Гака і вираховуючи чи той справді спить, чи лише прикидається. 
На вході в кімнату з клітками, сивобокий запалив олію в лампі і оминувши порожні клітки, де ще зранку сиділи двоє, направився до інших, ще не закатованих в'язнів. Всі вони знаходилися у надзвичайно незручних позах: хтось стояв у настільки тісній камері, що не мав змоги навіть сісти чи пройтися, не те щоб навіть лягти; хтось сидів закований по рукам і ногам, і пута ці їх розводили у різні сторони; хтось був притиснутий кам'яною плитою; в когось підлога була із цвяхів, що стирчали гостряками догори. Лука ж єдиний із усіх в'язнів, хто мав яку-неяку лежанку і не був не так туго прикований, хоч і вільно рухатись також не міг. Побачивши опецька, що проходжався поміж рядів кліток, він розтулив сухі губи і крізь біль у горлі гукнув:
- Гей ти, підійди сюди! 
Сивобокий обернувся до нього і, натягнувши єхидну посмішку наблизився. 
- Чого тобі! - високомірно запитав він. 
- Води дай!
- Розмріявся... - пшикнув опецьок. 
- Ти глухий чи тупий? - Лука розлючено скрипнув зубами. - хіба не чуєш? Води дай. 
- Гак сказав тобі ні краплі не давати. А ще він сказав що ти пес. Ні... Якось не так... А, згадав - "хорт". Хоча воно що одне, що... 
- Не біси мене, блазню. - Перебив його Лука. - Дай води бо пожалкуєш! 
- Я багато про що жалкую, надто про те, що став працювати на Гака. Був би у мене вибір... Гаразд, зараз принесу тобі води, тільки не кричи, бо розбудиш цього божевільного. 
Почувши що одному з невільників дадуть води, інші теж спробували закричати, але їхні замучені тіла змогли видати тільки жалібне, ледь чутне скиміння. 
У валькирі носатий уже розкинувся на своєму спальному місці і також готувався поринути в царство Дрімоти, як почув що хтось легенько дзенькнув ковшиком об діжку з водою. 
- Гей, - пошепки гукнув він до колеги, що вже розвернувся нести воду до виходу, - то що ти робиш? 
- Піду одного загиблика відлию, щоб не здох раніше ніж треба. Сам знаєш як начальник не любить, щоб в'язні вмирали не від його рук. 
Така відповідь вдовольнила носатого і той, розвернувшись до стіни, знову намірився спати. Сивобокий, тим часом, повернувся назад до Луки. Йшов він під синхронний стогін людей, які із усіх сил тягнулися слабкими руками до ковшика і із жахом і відчаєм спостерігали як його проносять повз них. Лука сперся на лікті і , підсунувши долоні під спину, зустрічав поглядом свого рятівника. 
- На ось. - сивобокий простягнув ємність із водою аж під самого рота. - Пий поки ніхто не баче. 
Лука взяв ковшик правою рукою і із задоволенням відпив з нього кілька довгих ковтків. Опецьок, що в цей час спостерігав за входом, обернувся щоб забрати кружку і з жахом побачив що рука в'язня вільна від кайданок. 
- Ти?.. Що? Як?..
Він вихопив кружку і стрімголов кинувся зачиняти клітку, але Лука вже встиг схопити його за комір і потягнув до себе, прикривши рота другою, також вільною, рукою. 
- Тш-ш-ш. Не кричи так, чоловіче. - лагідно, але одночасно агресивно прошепотів він. - Ти ж не хочеш померти? 
Нажаханий опецьок судомно замотав головою. 
- От і добре. - продовжив Лука. - Тепер ти закриєш рота, сядеш отут, а я вийду і піду у своїх справах, гаразд? 
Опецьк ствердно кивнув. 
- Чарівно. Я прибираю руку... 
Щойно Лука відпустив руку, як сивобокий щосили закричав. Одразу ж зреагувавши, Лука шарпонув його за однострій і з усієї сили впечатав потилицею в стіну. Оглянувши кишені штанів, він знайшов зв'язку ключів і одразу ж вискочив назовні своєї камери. Ноги, як і руки, він заздалегідь звільнив за допомогою голки, яку залишив Ртуть. Із прочинених дверей долинали спішні кроки, очевидно хтось поспішав на допомогу. Миттєво схопивши металевий ковшик, Лука став за дверима і почав чекати того, хто мчався на крик. Через кілька секунд у кімнату ввірвався сполоханий носатий із палашем наголо і почав озиратися, шукаючи небезпеку. Не дочікуючись, поки цей вояка щось помітить, Лука штовхнув його ногою у спину, від чого той втратив рівновагу і гепнувся вписавшись головою в пруття клітки, а слідом, з розмаху, отримав по голові ковшиком. Дзенькіт від удару розлетівся усією кімнатою і застряг у вухах нестерпним ехом, але носатий вже цього не почув, бо начисто втратив свідомість. 
Озброївшись трофейним мечем, Лука повідчиняв усі клітки із невільниками, а потім нечутно пройшов у двері і опинився у темному приміщенні по якому бігла тонка смуга світла від дверей, що стояли праворуч. Оскільки вони були не докінця зачинені, крізь щилину він зміг роздивитися стіл, розташований посеред кімнати, пальник, що висів над ним і два спальних місця недалеко від нього. Нашорошивши вуха і приготувавшись до будь-якої несподіванки, Лука відштовхнув лезом палаша двері і увійшов до середини. Праворуч він одразу ж побачив Гака, що лежав на дивані, обернутий до стіни і тихо сопів. Секунду повагавшись, Лука заніс меч щоб прикінчити виродка, але той коротким ривком зробив випад угору, цілячись в обличчя Луки. В руці він тримав приготований заздалегідь ніж, і вочевидь зовсім не спав, а готував таку підступну засаду. Але і Лука був також готовий - відпрацьовані роками інстинкити спрацювали як треба і він легко ухилився від несподіваного удару. Слідом за цим, рука із мечем, що вже був доволі високо занесений, полетіла навскоси і знесла Гаку кисть разом зі зброєю. Від цього кат несамовито заволав. 
- Що? Не подобається коли самому боляче? - вигукнув Лука і розмахнувшись ще раз вгатив вістря прямо в серце негідника. - Принаймні ти не будеш мучитися довго. 
Коротким рухом він висмикнув лезо і обтер його об ганчір'я, яким був застелений диван Гака, потім засунув меч за пошарпаний ремінь і, зірвавши зі стіни пальник, повернувся назад. Тепер Лука бачив, що стояв у великій залі, наповненій різноманітним приладдям для тортур. Поміж всіляких гострих, тупих, гарячих і холодних знарядь, виділялися два ланцюги із крюками на кінцях, що звисали зі стелі - від них у Луки пішли по тілу мурашки. Прислухавшись, він почув, як із своїх кліток виповзають замордовані люди і тихо зітхнувши попрямував до пари дверей, що розташовувалися в іншому кінці зали. Обоє вони були зачинені на замок, але Лука дістав ключі відібрані у сивобокого і почав підбирати потрібний. Жага свободи підганяла його, тому відкривши перші ж двері, він не розумуючи чкурнув за них. Там його зустрів коридор, вузький настільки, що навряд чи двоє би там розминулися і сходи, що вели нагору до другого коридора. Піднявшись до нього, Лука побачив двоє дверей по різні боки і глуху стіну прямо. Першими для проби він вирішив обрати ліві двері. Піддавалися вони надзвичайно неохоче, а тому відсунувши їх достатньо щоб пролізти, Лука увійшов і опинився у просторій кімнаті з високими вікнами. Покрутивши головою він зрозумів, чого двері так важко відчинялися - разом з ними він штовхав і величезну шафу. Поруч із нею стояло ліжко, на якому лежав якийсь хлопчина із довгим носом, який почав ворочатися і марити, щойно Лука посвітив на нього ліхтарем. Злякавшись викриття, він повернувся назад до коридору і, зачинивши за собою двері, увійшов до інших. Ці піддавалися ще важче ніж минулі, втім, це не завадило чоловіку їх відчинити. По той бік була кімната не менша за попередню, але вбрана набагато красивіше. 
Зберігаючи конспірацію, Лука штовхнув двері, аби вони зачинилися, та ледве їх упіймав, бо ті зі скрипом почали падати на нього. Переіржавілі за роки завіси не витримали і розламалися - цим, власне, Лука і поснив таке велике зусилля, яке довелося прикласти, аби їх відкрити, адже з боку цієї кімнати вони не були закладені нічим. Влаштувавши все рівно так само як воно і було раніше, чоловік заходився оглядати кімнату, до якої він отак безцеремонно вдерся. 
Першою дивиною, яка кинулася йому в очі, було ліжко, розібране майже до самої дерев'яної основи і накрите зверху чимось на зразок металевого корита. Природна цікавість взяла гору над Лукою, він підійшов до споруди і спробував припідняти її. Залізяка виявилася набагато легшою ніж він собі думав і без зусилля здійнялася над ліжком на добрі півметра. Огидний сморід мертвечини, що розкладалася, вдарив у носа і руки мимоволі смикнулися, запустивши кришку в бік за ліжко. Лука приготувався до оглушливого дзенькоту, але м'який ворс на килимі поглинув увесь звук. 
У світлі пальника, серед роскішних меблів, на шматку дерева лежав чоловік, вдягнутий у дорогі одежі, просякнуті в деяких місцях засохлою кров'ю. Тіло його було геть синє, а рани на тілі із яких колись витікала кров, були роздуті і сочилися гноєм. У цьому чоловіку Лука заледве упізнав князя Гостродума, якого всі досі вважали живим. Стримуючи рвотні позиви, він обійшов ліжжко, і пішов у бік вікна, щоб його прочинити. Саме в цю мить до його вух долинули віддалені голоси:
- Гей! Ти чого тут ошиваєшся? - цей голос однозначно належав Борису Мурісу. Його Лука упізнав би в будь-якій ситуації. 
- Я... - зам'явся другий, менш зрозумілий голос. - Я був недалеко і почув наче його високість кликав на допомогу. Даремно ти відкликаєш вартових на ніч. 
- Я сам охороняю його високість ночами. - обізвався Борис. - Хоч іноді можу відлучитися на деякий час, та ніколи не відхожу далеко й надовго і завжди тримаю вуха на сторожі. Мушу тебе запевнити - князь спить і нікого нікуди не кликав. 
- Все таки я мушу перевірити. - виразно промовив другий голос і тепер Лука впізнав у ньому Іларіона. 
"Що він собі задумав? - промайнуло в голові Луки. - Для чого він так активно сюди проривається? Але менше з тим, треба якось вшиватися." 
Чоловік кинув погляд назад, на двері, крізь які він увійшов і думка тікати через них одразу розвіялася. Залишався єдиний вихід - лізти у вікно. Крізь затуманене від дихання скло, Лука роздивився вузький парапет, що слугував оздобленням фасаду. Однією рукою він загасив ліхтар і просунув його по підвіконню за штору, іншою - почав відчиняти вікно. Суха дерев'яна рама, яка очевидно не відчинялася вже давно, гучно заскрипіла, але відчинилася без проблем. 
- Чув? - долинув приглушений голос Іларіона з-за дверей. - Там точно хтось є. Відчиняй швидше ці кляті двері!
Ключ зашкреготів у замку і Лука поспішив сховатися по той бік стіни. Кваплячись, він намацав ногою парапет і швидко зліз на нього, зачинивши за собою вікно якраз у той момент, коли до кімнати увірвалися люди. 
- Хтось лазив у вікно! - вигукнув Борис. 
- Чекай! - Ртуть говорив, давлячись повітрям. - Що з князем? Він мертвий? Його вбили! 
Затамувавши подих, Лука посунув карнизом подалі, в надії відшукати який-небудь спосіб спуститися. Сателіти ледь освітлювали околиці, пробиваючись крізь густі хмари. Змірявши приблизну відстань до ледь помітної землі, шпигун зрозумів, що він знаходиться десь на третьому поверсі і якщо просто так стрибне, то має великий шанс обламати ноги. Тим часом у кімнаті тон голосів все підвищувався. Слів з такої відстані було не розібрати, але чоловіки явно між собою про щось сперичалися. 
Раптом з-за кутка будівлі вилетіла чорна тінь і почала наближатися до Луки. Навіть не розбираючи у темряві силует, він точно знав, що це летить Пушок, втім, не розумів звідки він тут взявся. Пугач пікірував йому на руку, міцно вхопився кігтями за брудну сорочку і блиснув із величезних очей відображенням сателітів. 
- Чого ти тут? - прошепотів Лука. - Тебе відправив Абель? 
Замість відповіді, птах потягнув його за руку назад до вікна, звідки почувся гуркіт. Зрозумівши, на що натякає Пушок, Лука посунувся вперед і обережно заглянув через скло у щілину між шторами. Посеред кімнати стояли Борис і Ртуть, а біля зламаних дверей - переляканий хлопчина, якого Лука бачив у іншій кімнаті. Тільки тепер до нього дійшло, що це княжич Дерев'ял. По викрикам, які лунали від обох чоловіків стало зрозуміло, що Борис вже не при здоровому глузді, якщо, звісно, взагалі колись при ньому. В наступну мить Іларіон перекинув свій смолоскип у ліву руку і вийняв із піхов довгу шпагу, погрожуючи Борису. "Час діяти й мені" - подумав Лука і з розмаху вмазав руків'ям палаша по вікну. Шибка вилетіла всередину, залишивши лише невеличкі уламки по краю рами. Отвір, що вийшов, якраз був під розміри Луки, а тому він не роздумуючи пірнув всередену, відпустивши птаха в останній момент. 
Борис, що стояв під прицілом шаблі Ртуті. Різко крутнув головою на звук розбитого скала і, ведений інстинктом, відскочив назад, тим самим врятувавшись від випаду. 
- Пастку мені організував, сучий сину? - вигукнув він до Іларіона і дістав свою шаблю для оборони. 
Не чекаючи доки супротивник оговтається, Ртуть знову кинувся на Бориса, але той швидко відбив атаку і одразу ж спробував відповісти. Іларіон побачив, як вістря кривого меча несеться в його бік, крутнув плечами, від чого увесь тулуб обернувся і лезо лише шарпонуло по його однострою. 
Виплутавшись із пастки штор, Лука оглянув обстановку і одразу ж запримітив малого княжича, що заклякло спостерігав за поєдинком. 
- Тікай звідси, негайно! - крикнув він Дерев'ялу і той миттєво зірвався на ноги, зник у чорноті коридору і гупнув дверима. 
Щойно вирвавшись із холодних лап смерті, Іларіон продовжив свій напад. Він нагнувся так, що голова опинилася на рівні живота Бориса і, направивши лезо в бік його грудей різко виринув на гору, намагаючись влучити в серце, чи хочаб легені. Помітивши це, Борис відсахнувся убік і разом з тим, зігнувши руку в лікті, поцілив нею у вухо Ртуті. Той миттєво втратив свідомість, але перед цим таки втрапив у Бориса, хоч і не туди, куди цілив. Плече лівої руки головного шпигуна було пробите шпагою, яка увійшла майже до середини леза і, коли тіло Ртуті падало на підлогу, вирвалася звідки, попутньо розрізавши усі м'язи, які були на шляху. 
Чоловік загарчав від болю, а поранена рука миттєво опустилася донизу. В цю мить до бою включився Лука. Палаш був для нього незвично важким і битися ним було некомфортно, а тому першим ударом, який здійснив Лука, був змах знизу догори. Лезо полетіло від підлоги і на рівні живота мало влучити в супротивника, але той, хоч і поранений, не втратив спритності і відскочив убік. Гостра, як бритва шабля, здійнялася вгору і полетіла прямо на плече Луки, який досі не вирівнявся після замаху. Побачивши це, він як зміг розвернувся і спробував парирувати, але не встиг дотягнутися і шабля полоснула його по грудям, розпанахавши сорочку. Відчувши біль, Лука сповнився незвичайною для себе люттю. Ніколи раніше до цього він не бажав убити так сильно як зараз. Всі інші вбивства, скоєні нам, були холоднокровними і не обплетеними жодними почуттями - просто чергове завдання і все. А тут це вже стало особистим: зуб за зуб, око за око. Лука ще не знав наскільки глибоко забурилася в його плоть шабля, але розумів, що можливо це останній його поєдинок, та ще й неаби з ким, а з чоловіком, який колись його підставив і видав розвідникам короля. 
Різким рухом, палаш опинився по ліву сторону від Луки і той рубанув навідлі. Борис підставив шаблю, щоб парирувати, але удар був такої сили, що його зброя відлетіла кудись у стіну. Борис одразу кинувся за нею, але Лука, ударом ноги зупинив його і кинув на долівку. Та головний шпигун, хоч і на карачках, не збирався відступати - він знову поліз за зброєю і знову отримав у бік черевиком. Забита печінка одразу перекрила дихання і Борис упав на спину. Останнє що він побачив - широкий, загострений з дного боку, меч, занесений над його головою. Потім швидкий удар і все миттєво скінчилося. 
Палаш із дзенькотом впав на оголену підлогу, а слідом за ним гепнувся і сам Лука. Діло було зроблено. При світлі лампади він сперся спиною на стіну і окинув поглядом мертвого князя, вбитого щойно Бориса і непритомного Іларіона. Рана на грудях пульсуючи боліла і сочилася кров'ю. Смикнувши щосили за штору, він зіврав її, обмотав навколо корпуса і від болю перекривився. 
- Лайно... - зітхнув він. - Тепер доведеться розгрібати ще й це лайно. 
*****
Коли Тайвел відкрив очі, то побачив затягнуте густими сірими хмарами небо і верхів'я дерев, що повільно пливли повз нього. Обабіч, ухопившись за довгу товсту палицю, ледве волочили ногами Гнат і Кай. Вони неодразу помітили, що гном прийшов до тями, бо розмовляли на якусь важливу і відсторонену тему, суть якої Тайвел не одразу уловив. 
- Гей, а що тут відбувається? - сонним голосом запитав він. 
Двійко гужових різко обернулися на нього і з обличчями, на яких змішалися радість і здивування, хутко поклали ношу на землю. Огледівшись, гном зрозумів, що лежав на зв'язці ялинових лап, яку за поперечину тягнули його друзі. 
- Ми вже боялися що ти не отямишся! - Гнат весело поплескав Тайвела по плечу. - Як себе почуваєш? 
- Нормально... Наче добре виспався... А... А що сталося? 
- А ми самі нічого не зрозуміли. - відповів Кай, схрестивши руки на грудях. - Схоже ми всю ніч в тій прокляті хаті пробули. 
- Зараз ранок? - нахмурився гном. 
- Ранок. - відповів маркіз. - Ми, коли прокинулися, то довго не могли зрозуміти, що сталося, куди та старушенція ділася і чому хата виглядає тепер так. 
- Вона так з самого початку виглядала. - констатував гном. - Але ви того не бачили. Напевно там чари якісь, чи що. Бабка знається на тому як голову задурманити. 
- Ми вже опісля те зрозуміли. - відказав Гнат. - От лише ти довго до тями не приходив, видно вона тобі на мізки добре навіяла. 
- Там таке було, що я й згадувати боюся. Маю підозру що то й ніяка не бабка, а десь тут кінь шестиногий ошивається. Я з таким діло мав не так давно і скажу, що такі ж самі відчуття після нього залишалися. 
Тайвел поплескав себе руками по щоках і звівся на ноги. Після довгої відключки, він трохи хитався і не наважувався зробити і одного кроку, щоб не впасти. 
- Здається я ще не зовсім відійшов від тих чар. - пробурмотів він і притримуючись за плече Гната, обернувся. - Мені здається - за нами щось слідує. 
Тайвел поволі підніс руку і тицьнув пальцем у бік зарослів. Гнат і Кай втупилися туди. 
- Звідки ти то знаєш? - здивувався молодий чаклун. 
- Відчуваю. - знизав плечима гном. - Зі мною таке вже було, але минуло. А тепер не минає. 
- Тобто? - перепитав Кай. - Коли то з тобою було?
- Зачекайте, потім розповім. Діствайте зброю - вони вже близько. 
І справді, за мить із чагарників повискакували чудовиська, яких досі ще не бачили. Вони були схожі на людей, тільки химерних, деформованих, порослих довгою сірою шерстю і зі скрюченою шиєю. Потвори пересувалися на четвереньках, припавши майже до самої землі. Рухи їхні були точними, різкими і дуже швидкими, такими що оком за ними не встежиш. 
- Один, два, три, чотири, п'ять... - порахував чудовиськ Гнат і зарядив вогняну кулю. - Якщо влучати кожною, то швидко розберуся з ними. 
- Не треба. - гном поклав свою долоню на руки Гната. - Здається я їх можу контролювати. 
- Ага, а я можу літати. - відповів чаклун і випустив вогняну кулю. В останній момент Тайвел все таки встиг штовхнути його руку і чари полетіли десь у глибину лісу, підпалюючи на шляху суху стерню і гілки. 
- Ге-ей. - обурено вигукнув Гнат. - Ти чого? 
- Понглянь! - спокійно сказав Тайвел, потім підійшов до одного з монстрів і погладив його по голові. - Вони не кусаються. 
Швидкого оговтавшись, Гнат загасив те що підпалив і також підійшов до потвор. Маркіз же із шпагою наголо залишився біля ношів, недовірливо оглядаючись. 
- Я цей дар від півтораконя перейняв. - спокійно сказав Тайвел. - Саме тому й подолати його зміг. Тільки потім, коли він здох, я перестав того уміти, а тепер ця стара, здається знову мені можливості відкрила. Сподіваюся, що колись Онуфрій мене все ж таки знайде і проллє світло на ці вміння. Він мені обіцяв. 
Маркіз зітхнув і повільно запхав меча назад за пояс. Виглядав він вже більш розслабленим, але все одно концентрації не втрачав. 
- А знаєте, - продовжив Тайвел, - я думаю що ці звірятка можуть нас відвезти до міста. 
Покручі стояли сумирно, лише зрідка пошкрябуючи землю своїми довжелезними пазурями. Гном сів на спину одного з них і, щойно він добре умостився, потвора почала рухатися. Тайвел керував нею наче конем, тільки без використання рук - від однієї сили думки. 
- Гайда хлопці, нам вже давно час бути при дворі його високості! 
Вигукнувши це, гном згадав про листа, якого йому до рук сунула бабця. Покопавшись у своїх вцілілих кишенях, він знайшов скомканий листок паперу і розгорнув його. Кривеньким почерком там були виведені лише кілька слів, та й ті він насилу прочитав: "Нічого вигадувати не треба - все вирішиться саме собою". Знизавши плечами, Тайвел завхав папірця назад і озирнувся на друзів, які й досі вагалися сідати на потвор. 
- Давайте, не бійтеся! - підбадьорював він. - Вони хороші. 
Із великою неохотою, хлопці повторили те саме що робив гном і потвори з такою ж спритністю почали рухатися слідом за ним. 
- А нічогенький такий транспорт вийшов! - весело вигукнув Тайвел. - Звісно, не монарші скакуни як у пана маркіза, але теж підійде. 
- Трохи незручно. - вигукнув Гнат, з усіх сил тримаючись за жмутки шерсті. - До землі занадто близько, ноги волочаться. 
- То підібгай їх під себе. - відказав гном і рушив ще швидше на своєму "скакуні" 
- Тайвеле! - крикнув маркіз. - Тайвеле! Не розганяйся так сильно. Слідкуй, щоб ніхто нас на цих потворах не побачив, бо потім не обберемося. 
- Перед містом, десь у саду зліземо з них, а далі підемо пішки! - озвався Тайвел. - А гарно ж ідуть чортяки! Буду називати їхній вид "Їздовими". 
Як гном і казав, вони доїхали рівно до того місця, звідки відкривалася пряма дорога до брами і позлазили з тварин. Звільнені потвори, не чекаючи нікого й нічого, так само несподівано розбіглися по кущам і чагарникам, розчинившись серед опалого листя і сухої трави. Тайвел вдоволено потер руки і обернувся до своїх друзів.
- Ну? Як вам? - розсміявся він, дивлячись на задумливі обличчя. 
- Ні сіло, ні впало. - коротко відповів Гнат. - Я досі намаюся перетравити в голові те що зараз сталося. 
- Я собі думаю, а може то мій такий дар спеціально щоб позбавити світ від отої нечисті? - розмірковував Тайвел. - Це ж подумати тільки треба і вони підчиняються. А цікаво чи підчиняться всі, чи лиш деякі? Треба буде попрактикуватися... 
- Потім. - обірвав його маркіз. - На часі маємо повертатися до княжича, щоб не залишитися без його допомоги. Або й чого гірше. 
- От умієш ти обламати мрії. - зітхнув гном і поплентався слідом, уже впевненим кроком. 
На проході до міста стояли двоє вартових із кам'яними лицями і алебардами в руках. Щойно трійця наблизилася до них, як зброя швидко була приведена в бойову готовність. 
- Хто такі? - вигукнув один. 
- Особисті посильні княжича Дерев'яла. - виголосив маркіз. 
- Документи! 
- Ми ж їх вчора випускали, ти хіба завбув? - звернувся до першого вартового другий. 
- Доктрина вимагає пред'явлення документів! - вперто стояв на своєму вартовий. 
- Гаразд, ось. - вимовив із ноткою роздратування Кай і дістав з-за пазухи складений в кілька разів документ. 
- Тепер можете проходити. - ознайомившись із докуметами сказав солдат. - Ступайте одразу на головний майдан біля фортеці. Там зараз проходе велике зібрання, на яке скликали все місто. 
Трійця знизала плечима і відправилася по вказаному напрямку, хоча їхня дорога і так тудою пролягала. 
- Ех-х. - зітхнув перший вартовий. - І чому я завжди пропускаю такі цікаві події? 
- Тому що ти бовдур. - коротко відповів другий. 
Площа перед бастіоном була всіяна людьми, які згори більше походили на рій бджіл. Суцільна метушня і галас стихли в момент, як тільки на балкон вийшов Іларіон і жестом руки показав, що треба стихнути. Коротко відкашлявшись, він став у максимально серйозну позу і почав говорити так, що його почули всі хто тут зібрався:
- Громадяни нашого прекрасного князівства! Із великим тягарем на серці мушу повідомити вам, що наш великий правитель, найкращий князь із усіх князів, мудрий і шанований всіма Гостродум загинув від руки зрадника. Та не думайте, що смерть його високості залишинася непокараною, погляньте ж самі на цього негідника! - двері бастіону відчинилися і під свисти і крики розгніваної публіки викотили шибеницю, на якій висіло понівечене тіло Бориса. - Ось він, той хто був найближчим до князя і хто підступно позбавив його життя. Нехай же ім'я цього покидька навіки буде стерто звідусіль і нехай кожен із нас навіки забуде його і не згадує ніколи!
Люди кричали у все горло, жбурляли у мертве тіло каміння і шматки землі, деякі, найспритніші, залазили на віз і пробували вдарити труп палицями, але вартові їх вчасно стягували. 
- Прошу тиші! - вигукнув Іларіон. - Хоч наскільки сильно ми б не любили нашого Гостродума, все таки доведеться відпустити його в кращий світ. Та не переживайте - на заміну йому стане його син - кров від крові, плоть від плоті. Саме він поведе нас далі до процвітання і величі, саме він стане для нас ще кращим правителем ніж був його батько! Любіть і шануйте нового князя Дерев'яла! 
Із отвору показалася перелякана фізіономія новоспеченого князя. Ним всуціль колотило і трясло, комок хвилювання підступав до горла, а на чолі крапельками збирався холодний піт. Він вийшов повільно, з високо піднятою правою рукою на знак вітання, а на обличчі виступала гамма змішаних емоцій. Здавалося що він от-от заплаче. 
Трійця, що стояла позаду натовпу почала пробиратися крізь роззяв, розштовхуючи їх плечами і ліктями. Деякі з них поприходили, покинувши свої важливі справи - хтось стояв із лопатою в руках, хтось мав замазані глиною руки, а деякі були відірвані навіть від обіду, дожовуючи на ходу шматки хліба. 
- А зараз, - вигукнув Іларіон, - князь Дерев'ял виступить зі своєю першою промовою. 
Натовп з ентузіазмом зревів, очікуючи перші слова нового правителя. Більшості з них було байдуже на те хто над ними буде володарем, лишень би жилося тихо й сито. Князя Гостродума за те і любили, що при ньому ні бандити не шастали по князівству, ні врожаї не підводили. Злі язики називали його ворожбитом, добрі - мудрим чоловіком. Що із себе представлятиме його син було секретом навіть для самого Дерев'яла, але люди сподівалися що він хочаб не буде гіршим за батька. 
- Великий народе... Великого князівства! - невпевнено почав юний князь. - Оскільки так сталося, що я маю почати правління в такому малому віці...
Очі князя раз по раз падали донизу, на листок із заздалегідь написаним текстом, який не видно було натовпу через перила балкона. Іларіон написав його зранку, за декілька хвилин, поспіхом готуючись до виступу, тому Дерев'ял і не встиг його вивчити. Та й навіть якби так, то навряд чи зміг би через хвилювання переказати його слово в слово, а імпровізації від молодого князя Іларіон чомусь боявся. 
-... то сподіваюся, - продовжив Дерев'ял, - що ви мене пробачите за можливі похибки, зроблені через недосвідченість... Але завіряю вас, що уникатиму їх усіма способами і прислухатимусь до радників, що... Що вірою і правдою служили моєму батькові і тепер служитимуть мені... Миру вам всім на нашій прекрасній землі. 
Щойно він закінчив, як люди заревіли ще голосніше. Серед голосних криків був чути свист і оплески, а потім догори полетіли шапки. Народ прийняв нового правителя. 
Протискаючись до дверей бастіону, поміж роздратованих містян, що гамселили тіло Бориса і пияк, що зібралися подивитись на дійство, трійця наткнулася на чергового охоронця, якому вчергове довелося показувати документи і лише тоді їх нарешті пропустили всередину. Там, по оздобленому прикрасами залу вальяжно походжали слуги, а із коридору, що вів до балконної ложі йшов Дерев'ял у супроводі Іларіона і декількох чоловіків, вдягнутих в однакові однострої. 
- Що, чорт забирай, тут відбувається? - вигукнув Гнат, коли вельможа порівнявся із ними. 
- Як ти смієш так розмовляти із князем?! - миттю скипів Іларіон і вже готувався віддати наказ солдатам зв'язати хлопця, як його зупинив Дерев'ял. 
- Зачекай, не звірися так. Вони мої друзі, вони мені допомагають і мають знати що тут відбувається. Але спочатку розкажіть мені, чи є якісь хороші новини для мене? 
- Так, ваша високосте, ми знайшли ту, за ким ви нас посилали. - відповів Кай. 
- І вона вам дещо передала. - додав Тайвел і простягнув князю записку від провидиці. 
Дерев'ял ухопив її, розгорнув і запоєм прочитав ті кілька слів, що там були написані. 
- Я не зовсім на це розраховував. - обличчя його посмурнішало, але не стало розчарованим. - Сподіваюся що ви мене не обманюєте, втім я і так це скоро дізнаюся.
Трійця переглянулася і затамувала подих. 
- Ви напевне хочете відпочити і провідати свого старого друга?- продовжив Дерев'ял. - Мої слуги вас до нього відведуть і він якраз вам усе пояснить. А зараз, мені вже час, нові обов'язки не терплять очікування. 
Князь гордовито підняв свого великого носа і попрямував у напрямку, куди нікого крім нього і Іларіона не пропускали. 
Позаду трійці несподівано з'явилися двоє вишукано вбраних пажів і повели їх коридорами бастіону далеко від головного входу - до військового госпіталю, де лежав Лука. 
Палата, до якої їх завели, була найчистішим місцем із усіх, які колись бачили будь-хто із них. Стіни, підлога, вікна - були вимиті до блиску, а сам Лука лежав на дорогій постілі, яку, схоже стелили тільки високопоставленим гостям. 
Шпигун припідняв голову, коли почув що двері відчинилися і посміхнувся крізь біль, побачивши своїх друзів. 
- Луко! - закричав на всю кімнату Тайвел. - Ти живий! Як же це добре! Тебе що, катували? 
- Трохи було. - скривився Лука. - Але то таке. Більше проблем завдав той клятий Борис особисто. Він старого князя вбив, потім від його імені командував, а коли те викрилося, вирішив свідків повбивати. От мені не пощастило бути серед них. Благо викрутився, ще й княжича врятував. От тепер відпочиваю. 
- Нічогенько ти так поколобродив без нас. - захопливо вимовив Гнат і гепнувся на ліжко в ногах хворого. - А тут чого лежиш? Поранили? 
- Атож. Я й не думав що виживу, але ж ні, вищі сили допомогли - дотягнув, поки мене не знайшли. Потім лікарі підлатали - вони тут високоякісні, хай би їм грець. 
- То й добре, що тобі вже добре. - усміхнувся гном. - Вважай відпустка, можеш валятися в ліжку і нічого не робити. Я б теж так хотів. 
- Колись буде такий день, що ми всі зможемо хоч трішки перепочити. - зітхнув Лука. - Ох і нап'юся ж я тоді... А ви, до речі чим цей час займалися? 
- Для новоспеченого князя всілякі доручення виконували. - відповів маркіз, спершись плечем на стіну.
- Гармату не полагодили? 
- Точно! - вигукнув Гнат. - Нам же іще гармату лагодити треба!
- Егеж. - зітхнув Тайвел. - А нам ще треба десь тої електроніки знайти. 
- Кого? - перепитав чаклун. 
- Запчастини. - пояснив гном. 
- То буде вже завтра. - відмахнувся маркіз. - Сьогодні треба по людськи поїсти, викупатися, щоб не смердіти цапом, ну і поспати б не завадило, а то ходитимемо скоро як варена капуста. 
- Точно. - погодився Тайвел. - Треба розкрутити князя на халявне їдло, щоб в животі не бурчало. 
- Що ж, одужуй, чоловіче. - Кай дружньо поплескав по плечу Луку. - А нам вже час. При нагоді ще навідаємося. 
- Бувайте, панове. - Лука хотів припіднятися, але через біль не зміг. - Я б з радістю до вас приєднався, але не можу. Тож видужуватиму якнайшвидше, щоб ви там без мене всі пригоди не пройшли. 
- Ми тобі трохи залишимо, обіцяю. - Кинув наостанок Гнат і зачинив за собою двері. 
*****
Базар дихав своїм базарним повітрям - не дуже свіжим, закаламутненим часниковим хлібом, оселедцями і огидним струмком, що тік поміж рядів яток десь згори, від сміттєзвалища. Цей ринок був другим по величині після низовського, власне і являвся його наступником, адже частина товарів довгими караванами постійно перетікала від нього сюди. Як і на будь-якому іншому базарі тут було людно і гамірно, гойдалися від поривистого вітру підвішені на тонких шворках ковбаси, продавці що не мали клієнтів, перекладали товар з місця на місце, обираючи найпривабливіше положення і без перепочинку голосно закликали купувати саме у них. 
- Ну і смердить же, - наморщився Тайвел, - годі й здогадуватися чим тут торгують. 
- Ми сюди не за їжею прийшли. - осадив його Кай. - Ми тут щоб знайти матеріали для ремонту. Краще зосередитися саме на них. 
- І чого в тобі іноді такий педант вмикається? - жалівся гном. - Ні тобі пожартувати, ні покепкувати. 
- Бо часи такі. - суворо відповів маркіз. 
М'ясний ряд тягнувся звивистою лінією і упирався в просторий майдан, на якому відбувалася справжнісінька вакханалія. На невисокому постаменті стояли музики і грали веселих пісень, поруч із ними у клітці сидів ведмідь і хвацько ловив огризки фруктів, що їх йому кидали діти. Довкола майдану, по лінії рундуків, молода жінка водила мініатюрну конячку і за невелику платню пропонувала малечі на ній прокататися. Тайвел замріяно глянув на веселощі, помилувався дійством, а потім, перекинувши погляд на серйозну мармизу маркіза, схаменувся. 
- Шкода пропускати такі веселощі. - зітхнув Гнат. 
- Атож. - підтвердив Тайвел. - Хоч би до вечора тут погуляти. Але ж пан начальник вередує. 
- Він правий, Тайвеле, зараз ми не маємо права на розваги. 
- Гнате, я думав хоч ти мене зрозумієш. Ти ж геть молодий іще, а вже як дідуган думаєш.
- Тайвеле, - мовив Кай розглядаючи ятки поміж юрби людей, - Гнатові батьки залишилися в іншій провінції, куди йому повернутися не можна, та ще й що з ними зараз невідомо. Як ти думаєш він має змогу розважатися?
Гном і справді не подумав про те, що відчуває Гнат. Це було зовсім не типово для нього, адже раніше він завжди проникався чужими почуттями, а тут... Усвідомивши власну неввічливість, Тайвел присоромлено відвів погляд убік і вниз, щоб не дивитися в очі нікому із друзів, аж раптом побачив маленьку дівчинку, яка налякано задкувала виставивши долоньки поперед себе. Вона наманалася врятуватися від бродячого пса, який ошкіривши зуби прямував на неї. Нечисленні люди, що знаходилися неподалік, здавалося не помічали цього, вони байдуже проходили повз, або і взагалі відверталися, лишень би їх оминула небезпека. Гном підсвідомо прийняв рішення - його короткі, але дужі ноги почали бігти у бік дитини з такою швидкістю, яку, напевно, не набирали ніколи. Але навіть не зважаючи на це, встигнути він не зміг - пес прудким ривком кинувся на дівчинку і схопив її за передпліччя. Довгими гострими зубами звіра потекла кров. Тайвел зосередився, спробував застосувати свої нові вміння, але чомусь не відчував ані пса, ані дівчинки. Їх розуми виявилися для нього закритими. Втім, роздумувати над цим було ніколи - критичні моменти вимагали швидких рішень. 
- Ах ти ж сука! - вигукнув Тайвел і стрибнув зверху на пса. 
Дівчинка пищала від болю і страху не своїм голосом, поки гном намагався розчепити мертву хватку собаки. Товстими пальцями правиці, він ледь проліз поміж нижньою щелепою і рукою дівчинки і намацавши язика, почав з усієї сили на нього давити. Лівою, він з усієї сили тягнув пса за морду, здавалося, що ось-ось він йому відірве носа. 
Невдовзі на допомогу підіспіли Гнат і Кай. Вони почали щодуху гамселити собаку, не розбираючи куди потрапляють. Врешті-решт, пес здався і відпустив дівчинку, яка до тієї миті вже встигла втратити свідомість. Тайвел, продовжуючи тримати пащу в руках, відкинувся назад жбурнув собакою об землю, одразу після цього, маркіз розмахнувся і ногою поцілив звіру прямо під ребра. Пес відлетів убік, туди де вже не було жодної людини, і жорстко приземлившись, кілька разів перекинувся через себе. 
Гнат, тим часом, відірвав шматок від своєї сорочки і заходився мотати поранену руку дівчинки, яка, на його подив уже перестала кровити. 
- Ото ж срака. - пробурмотів Тайвел, а потім піднявшись і роззирнувшись, голосно вигукнув. - Чия це дитина? Хтось знає її батьків?! 
Всі люди знаходилися на великій відстані і мовчки спостерігали, округливши від жаху очі. Жоден з них не признавався і не відповідав, аж доки десь збоку із овочевого ряду не почулася штурханина. У метушні лунали зойки і нерозбірливі обурення, а потім із юрми виринув пісний чоловічок невисокого зросту, одягнутий у простеньку одежу із латками у декількох місцях. Він одразу ж підбіг до дівчинки і, не силячись вимовити і слова, почав її оглядати. 
- Ти хто, мужик? - розгнівано запитав Гнат, та відповіді не почув. 
- Ти глухий чи що? - повторив він і наблизився, щоб відігнати чужинця. 
- Стійте-стійте! Не чіпайте, будь-ласка. - змолився чоловік. - Я батько... Батько її!
- Чого ж ти, батько, за донькою не слідкуєш? - докірливо спитав Кай. 
- Я в натовпі її загубив. - слова чоловіка тремтіли. - Розумієте? Випадково. Аж потім чую, якийсь галас. Серце тьохнуло, як відчував що з нею щось сталося. А там ще й люди кричать що собака на дівчинку кинувся. І ви... Дякую вам, сердешне. Якби було чим вас нагородити, то нічого б не пожалкував. А ж так нічого не маємо. Лиш подякувати можу. 
- Та нам і не треба нічого, ти ж за дитиною лише слідкуй. - гаркнув на чоловічка Кай. - Ти хоч вилікувати її зможеш? 
- Зможу-зможу! - закивав він. - Лікуватися в нас є чим. 
Чолов'яга підхопив дівчинку на руки ще раз розсипався в подяках і швидко зник у юрмі людей. 
- Може йому хоч кілька крихт треба було дати на ліки? - замислився Тайвел. 
- Треба було б, та щось я не зметикував. - перекревився маркіз.
- Нехай сам шукає гроші. - фиркнув Гнат. - По його вині дитина в біду потрапила, то нехай тепер постарається її виходити. 
- Теж правда. Його вина, йому і розгрібати. - гном підійшов до собаки, що від самого копняка не ворушилася і потицяв її носком черевика. - Здається... Воно здохло. 
- На одну проблему менше. - зітхнув Кай. - Ходімо звідси, нам досі треба... Як ти це назвав, Тайвеле? 
- Електроніка. - відмахнувся гном. 
- Сподіваюся, що тебе зрозуміють. 
Першим ділом, по закінченню колотнечі, трійця направилася у північну частину ринку, де, за підказками базарників, розташовувалася лавка бляхара. Там, за доволі вигідною ціною, Тайвел підібрав собі п'ять смужок гнучкої бляхи, шматок олова і кілька мідних прутиків. Далі, після довгих вмовляннь, вони ударили по руках із місцевим ювеліром, який розтягнув мідь у тонкі дротики, а заодно Гнат поцупив у нього маленьку пляшечку кислоти, за допомогою якої той чистив свої вироби. Операція пройшла настільки успішно що старий скупердяй навіть і не помітив пропажі, хоч вона і відбулася в нього майже під самим носом. 
На винокурні, що стояла не так далеко від базару, вони роздобули гарний шматок смоли, якою там заливали тріщини у діжках. Бондар був уже стомленим під кінець дня, а ще й якраз допіру скуштувавший свіжого вина, що від доброго серця подарував смолу просто так: "все одно її в нього багацько". 
Останнім елементом у списку Тайвела був чистий кварц, якого на всьому базарі не було геть ні в кого. Втім, часу шастати по місту вже не було - заходив вечір. Сонце уже сіло за обрій, базар по-троху пустішав, покупці розходилися, задоволені придбаним, продавці закривали лавки, бо вже не мали чого продавати. Навіть гамірні музики спішно здійнялися і перетягнулися разом з ведмедем у найближчий гендель. 
- То що, ходімо назад до замку? - запропонував маркіз. - Завтра продовжимо пошуки? 
- Так, - відповів гном, - ловити тут уже нема чого. А так мені вже хотілося мати все щоб собі спокійно сісти і спробувати таки налагодити ту гармату. Аж руки чешуться в ній поколупатися. Шкода що завтра мені нема що робити. 
- Еге-ге. - погодився Гнат. - Залишається сподіватися, що наступаючий день буде набагато кращим за теперішній.