Напівтемрява і напівсвітло

Тайвел прокинувся від того, що хтось виразно тюкав одним шматком металу об інший. Звук був настільки неприємним, що здавалося, наче йому у самий мозок забивають чималого цвяха. Розплющивши очі, він спробував роздивитися навколо, але суцільна темрява цьому перешкоджала. Ні вікна, ні жодного іншого джерела світла навколо нього не було, тому гном вирішив дослідити місцевість навпомацки. 
Сидів він на підлозі із холодного каменю, а спину підпирала, на дотик, така ж сама поверхня. Перекинувшись на бік, поповз кудись направо, по дорозі хапаючи і відкидаючи сміття та клапті тканини, а потім уперся головою в залізні прути, поруч із якими намацав людську ногу, взуту у добрий шкіряний черевик. Із жахом він відсмикнувся назад, але не розрахувавши відстані,  вдарився об кам'яну стіну і від болю голосно скрикнув. 
- Що... Що відбувається? - почувся млявий і спантеличений голос Гната. 
- Гнат? - озвався Тайвел. - Гнате це ти?
- Я-я. Чому тут так темно? 
В тому місці, де гном наткнувся на людську ногу, загорілися п'ять синіх вогників, які добре освітили місце їхнього перебування. Це була вирізана у цілісному шматку скелі кімната, четверта стіна якої була зроблена із залізних прутів, що підіймалися з підлоги до невисокої стелі. Гнат сидів під цими прутами, розкинувши ноги в різні боки і побачивши це, Тайвел з полегшенням видихнув. 
По центру кімнати, обличчям донизу, розпластано лежав Кай і тихенько сопів. 
- Холодно тут. - здригнувся молодий чаклун. 
- Мабуть нас в якійсь печері тримають. - відповів Тайвел. 
- Чудово... А хто це нас тримає?
- Біс його знає. Треба покричати, може хтось прийде. 
Гном звівся на ноги, підійшов до прутів, вхопився за них обома руками і почав щосили репетувати. 
- Ге-е-е-й! Є тут хто? Живі є? 
Одразу ж після того як він крикнув, металевий стукіт припинився, натомість, тепер чувся звук тупоту ніг, який стрімко наближався. Незабаром, десь збоку, до в'язнів вибігли два гнома, які були дещо нижчими зростом за Тайвела і носили довгі бороди разом з теплим одягом. 
- У ко дарум вала! - хрипко сказав один із них. Вираз лиця в нього був невдоволений. 
- Ла миміні алеп ол. - сказав другий і показав палицею на розпластаного маркіза. 
- Що вони від нас хочуть? - запитав у Тайвела Гнат. 
- Не уявляю. - відповів він. 
- Дана'а! - знову гаркнув невдоволений гном. - Бакі балавар! 
- Бакі балавар. - підтвердив другий і попрямував туди, звідки прийшов. За ним послідував і перший. 
Тайвел сперся спиною на стіну і потім з' їхав на підлогу. Гнат підповз і сів поруч із ним. 
- Хто ці гноми? - неголосно запитав Гнат. - Хіба за межами Монтескелю вони живуть? 
- В основному ні. - відповів Тайвел. - Рідко де можна когось побачити, та й те хіба що у великих містах.
- Ці якісь відлюдькуваті, ще й говорять щось незрозуміле. Це, випадком, не та сама гномська мова? 
- Може бути, але я досі жодного носія її не зустрічав. Все то воно звісно, цікаво, але мені особисто сидіти тут не хочеться. Треба якось вибиратися. 
Тайвел потер замерзлі плечі і оглянув їхній каземат. У протилежному кінці стіни із стрижнів він побачив металеву рамку і масивний прямокутний шмат металу, що був затиснутий між шворенями. Роздивившись уважніше, гном упізнав у ній двері із замком, схожі на ті, що робили у в'язницях Монтескелю. 
Тим часом, Гнат поповз до сплячого маркіза і почав його штурхати, щоб розбудити. Той нерозбірливо бурмотів, перекидався з боку на бік і навіть пробував відмахуватися, але все ж таки прийшов до тями. 
- Га! - зойкнув Кай. - Де? Що?.. Га? 
- Самі нічого не розуміємо. - відповів юнак. 
Маркіз сів на підлогу і почав розтирати долонями обличчя. 
- Ви давно прокинулися? - зібравши думки до купи, запитав Кай.
- Не сильно раніше за вас. - відповів з іншого кінця кімнати Тайвел. - Але до нас вже встигли підійти якісь гноми. Вони були явно не в захваті від нас і ще й розмовляли незрозумілою мовою. Коротше кажучи - ми в сраці. 
- Весело... - підсумував маркіз. - А Федько де? 
Гнат і Тайвел переглянулися. Вони обоє геть забули про те, що з ними був ще й кучер. 
- Окрім нас тут нікого не було. - нахмурив брови гном. 
- Може його тримають десь в іншому місці? - припустив Гнат. 
- Сподіваюся що для нас ця ситуація не обернеться чимось непоправним. - зітхнув Кай. 
Тим часом з-за повороту знову почулися чиїсь кроки і за мить звідти вигулькнули ті самі гноми, що були тут минулого разу, але тепер вони супроводжували іншого, більш поважного гнома. Він був вдягнутий в якісніший і дорожчий одяг, замість немитого та заповстаного волосся, на його голові вкладалася охайна стрижка, а на обличчі взагалі не було сліду від бороди, чи хоча б вусів. 
Зупинившись прямо перед огорожею, він окинув поглядом заручників і голосно вдихнув повітря через величезні ніздрі. 
- Ви хотіти свобода? - ламаною мовою запитав поголений гном. - Ми вам свобода не дати. Ви красти і не повертати гноми - ми красти і не повертати ви...
- Ми нікого не крали. - перебив його Тайвел. 
- Мовчати! - вибухнув гном. - Ти зрадник і такі як ти гноми теж зрадники. Тут ти мовчати! Тепер ви три бути для ми раби. Якщо не хотіти бути раби, то бути з'їдені Умонтурабнібер так само як поранений людина. 
- Федько? - підхопився маркіз. - Ви згодували пораненого якомусь звіру? 
- Поранений вмерти. - відмахнувся гном. - Стекти кров. Не бути слухняні ви, Умонтурабнібер з'їсти і ви. 
- Хто ви такий? Де ви нас тримаєте? І чому вважаєте, що ми крали ваших гномів? - випалив жмут питань Гнат. 
- Я не знати чому люди красти гноми. - роздатовано фиркнув голений гном. - Ви просто кидати гноми в сітка і забирати. Тепер ви знаходитися в клітка в наш підземний місто. Тепер ви раби. Зрозуміти? 
- Зрозуміти. - огризнувся Гнат. - І все ж таки, хто ти в дідька такий? 
- Мовчати! - знову зверескнув гном. - Досить питання! 
Він розвернувся і відійшов на кілька кроків від каземату, потім зупинився, про щось задумався і повернувся назад. 
- Ви принести назад могутній інфатум. - уже спокійно сказав гном. - Сьогодні ви їсти. Далі ви їсти, коли працювати.
З цими словами він остаточно пішов геть. 
- Чудово. - потер руки Гнат. - Підцапали мій гримуар, але за це погодують. Не дуже вигідний обмін як на мене. 
Тим часом маркіз забився в куток, піджав коліна до підборіддя і тихенько скиглив. Тайвел поглянув на нього і побачив як очі Кая блищать від вогню - маркіз плакав. 
- Чого ви, вельможо? За кучером побиваєтеся? - звернувся до нього Тайвел. 
- Який я в сраці вельможа? - схлипнув він. - Правий був Онуфрій, коли казав, що батько був справжнім маркізом, а я так... Лише його титулом користуюся. Мене ніхто не поважає - ні солдати королівські, ні п'яниці в трактирі. Та й правильно - за що мене поважати? Занапастив кучера... Нічого вдіяти не зміг... Ніяк йому не допоміг. А далі що? Сижу отут, серед лайна і лахміття, і теж нічого вдіяти не можу. Де та вся моя влада? В сраці та влада. В сраці той титул і ті гроші. Та то ж навіть і не мої гроші, а батькові. Усе батькове... Він розумний був... Він би звідси виліз... Ні... Він би сюди і не потрапив... 
Кай угнув голову між коліна і накрив її руками. Його довге волосся, заповсталося і крутилося ковтунами поміж пальцями, наче там жили якісь створіння і тепер намагалися втекти. 
- Нічого, бувало і гірше. - спробував заспокоїти його Тайвел. - Принаймні, ми живі. А Федько, вже відмучився, хай приймуть святі його душу. 
- У них гримуар... - продовжував Кай. - Але це ще не все. Вони отримали ще й ту гармату, що я знайшов. 
Ошелешений новиною, Тайвел впав на підлогу, не в силі вимовити і слова. 
- Яка ще гармата? - перепитав Гнат. 
- Ми з твоїм батьком знайшли стародавню зброю, а Тайвел розібрався як нею користуватися і прозвав її гарматою. А я, бовдур, замість сховати її десь вдома - тягав за собою, щоб ніхто не вкрав. Вона лежала в багажному відсіку мого екіпажу, щоб завжди бути при мені. Я не довіряв навіть власним слугам... А потім, коли ми виїжджали із Брумеля, я побачив, що в замку хтось колупався. Я був наляканий, що зловмисники прийшли по неї, але на щастя відкрити скриню так і не змогли. Саме через це я наказав Федькові їхати короткою дорогою, щоб раніше прибути додому. Саме через мене ми зараз тут, а Федько... 
Маркіз замовк і ще сильніше стиснув голову долонями. На тривалий час запала мовчанка. Гнат згасив вогонь щоб зекономити сили - скільки вони лежали тут непритомними ніхто не знав, але втома поступово накочувалася на усіх. Раз по раз порожню кімнату напонювали звуки бурчання живота. Чиїми вони були - не зізнавався ніхто, але кожен подумки розумів, що це могли бути і його власні. Тайвел час від часу підіймався, навпомацки підходив до металевих прутів, хапався за них руками і прислухався, чи ніхто, бодай, не йде до них і не несе обіцяну їжу. Після якогось разу, зневірившись, він гепнувся на підлогу поруч із Гнатом і почав механічно постукувати долонями себе по ребрах, але не знайшов нічого, бо із кишень жилетки теж все повитягали. 
У повній темряві і безгомінні вони сиділи дуже довго, хоча можливо це тільки так здавалося, адже тепер час рухався з невідомою швидкістю. Поступово до кожного приходила Дрімота, вона пестила ніжною рукою чоло, гладила голову, робила повіки важкими і зазивала з собою у своє царство спокою. Опиратися їй не міг ніхто, адже змучені тіла благали про відпочинок і вже скоро невеличкий простір каземату заповнився сонним сопінням...
- Ааааааа! - зарепетував хтось і зразу ж затих. 
Всі хто спав і дрімав попідхоплювалися і одразу ж прислухалися. З того боку, звідки раніше приходили гноми, було чути якесь здавлене кректіння. Воно тривало так само недового як і крик, а опісля наступила зловіща тиша. У переляканій свідомості вона тягнулася ледь не цілу вічність. У кожного в голові блукали якісь свої думки і жодна з них не була доброю. Трійця, без жодної змови, одночасно приготувалася боронити своє життя і коли скрегіт ключа в замку розірвав тишу, молодий чаклун миттєво запалив вогонь і приготувався нападати на того хто до них ломився. Він уже зосередився на чарах, як у мерехтливих спалахах роздивився знайоме обличчя - їхню клітку відмикав Лука. Він вовтузився із замком, а інші затамувавши дихання, спостерігали за ним. Незабаром почувся такий довгоочікуваний скрип завісів і клята брама відчинилася. 
- Виходьте, чого стовбичите? - усміхнувся Лука. 
- Ти? Тут? Але як? - дивувався Гнат. 
- Секрети фірми. - відповів Лука. - Швидше давайте, у нас не так багато часу. 
- Ти зможеш нас вивести звідси? - з надією запитав Тайвел. 
- Зможу, але поки що ми звідси не підемо. Треба дещо забрати. 
- Нам теж. - оживився Гнат. 
- Я про ваші речі й кажу. Маємо розділитися - двоє підуть за Гнатовим манускриптом, а двоє за маркізовою зброєю. 
- А про них ти звідки знаєш? - здивувався гном. 
- Гаразд, якщо коротко, то я насправді звичайний шпигун, а ніякий не помічник міністра і тим більше не барон. Але про це все опісля. Часу мало. Зараз, на крик, сюди можуть прибігти інші вартові і тоді точно піднімлять ґвалт, тож діємо швидко. Тайвел і Кай - зараз виходите звідси і направляєтеся праворуч, там побачите довгі сходи нагору, а за ними вулицю. В кінці неї буде стійло, там пошукаєте свою карету. Гноми до неї ще поки не лізли і в скриню не заглядали, але про всяк випадок все перевірте. Будьте обережними, там є сторож, тож шуму не підіймайте. І саме головне, нічого не паліть, вони в мороку хоч і бачать краще за вас, але освітленими ви будете як на долоні. 
Кай і Тайвел ствердно кивнули. 
- Чарівно. Ми з Гнатом поки підемо за його книгою. Коли знайдете карету, сховайтеся в ній і чекайте нас - вирушимо разом. А, і ще одне. - Лука видобув із піхов свою шпагу і перекинув її в руки маркізу. - Це про всяк випадок. 
*****
Гномське місто являло собою немале поселення, приховане від зовнішнього світу непрозорим куполом, який височів на непроглядно великій відстані. Якщо вірити гномам, то це був, чи то ґрунтовий вал, чи то земляна кора, але те як між ним і долівкою утворилася порожнина, залишається загадкою. Втім це місце колись давно знайшли і заселили, вибудувавши всі важливі для життя споруди. 
Однією з таких будівель була рогата вежа, що розташовувалася в самому центрі міста і мала на своїй верхівці два шпилі, через які і отримала свою назву. Над кожним із шпилів здіймалися по одній яскравій кулі із чистої енергії, що своїм світлом розбавляли суцільну темряву, яка тут панувала. Це було єдине джерело світла на все місто. 
Лука вів Гната манівцями поміж зліплених із землі гномських будиночків. Місцева архітектура радикально відрізнялася від тієї, що панувала на землі: споруди тут були бідними на деталі - суцільно суворі квадрати, позбавлені даху і вікон, що стояли рівними лініями уздовж вузьких доріг. На вулицях не було видно абсолютно нікого - через відсутність сонця знаходитися за межами будинку було безглуздо. 
- Тож, куди ми йдемо? - наважився запитати Гнат. 
- Манускрипт зараз знаходиться в їхнього верховного чаклуна. - відповів шпигун. - Він його вивчає, напевно хоче дізнатися якісь таємниці. 
- То гримуар, а не манускрипт. - виправив його молодий чаклун. - В ньому записані стародавні гномські заклинання. 
- Гримуар, манускрипт - яка в біса різниця? Книжку все одно повертати треба. 
- Теж правда... Але все таки, звідки ти про нас усе знаєш? 
- У-ф-ф-ф. - Лука важко зітхнув. - Річ у том, що як я вже казав, я ніякий не помічник мініста фінансів, а шпигун на службі у одного впливового громадянина, скажімо так. І оцей громадянин давно підозрює деяких людей у спробі державного перевороту, тому й мені наказав за вами спостерігати, бо у вас є та річ, яка цим людям потрібна. 
- Ти про Білогора? Батько казав що він могутній чаклун і що йому потрібен мій гримуар, щоб збільшити свої сили. 
- Так, саме про нього. Він давно шукав манускрипт Сина Сонця, але ти його випередив і через це він почав шукати можливість як його в тебе забрати. Як ти розумієш, моєму начальнику цього не треба. 
- Значить оці гноми, це Білогорові спільники? 
- Ні, це взагалі була несподіванка. Вони взялися нізвідки, і схоже мають якісь свої плани. Доки ви валялися без тями, я багато чого встиг дізнатися, але щоб діяти, треба було більше людей. Отож, зараз ми проберемося до рогатої вежі - це оплот їхніх чаклунів, там доведеться розібратися з їхнім чаклуном і тоді можна сміливо забирати книгу. 
- Але ти сказав що це оплот чаклунів, значить їх має бути багато. Чи ти щось наплутав? Я якось не дуже хочу встрягати в бійку з десятком тямлячих в чарах гномів. - обурився Гнат. 
- Не переживай, у них на все місто чотири чаклуни і здебільшого в вежі вони збираються лише для якогось важливого обговорення, потім розходяться по своїм домівкам. Про мою присутність тут вони ще не знають, а про вас думають як про замкнених у казематі, тому зайву охорону не виставляють.
- Сподіваюсь, що ти маєш рацію, інакше...
- Леді, що за сльози? - засміявся Лука. - Зі мною не пропадеш, я точно знаю що кажу. Зараз зайдемо в двері, далі я сховаюся, а ти виманиш того що там сидить, поки він буде кумекати, хто ти такий і звідки ти взявся, я його прикандибошу. Давай-давай, не бійся. 
Він поплескав Гната по плечу і вказав пальцем на вежу, яка була вже в кількох метрах від них. Підійшовши впритул, Лука сперся плечем на стіну, підніс вказівного пальця до губ, показуючи що тепер треба бути тихішим за мишу і взявшись руками за старезні двері, безшумно їх відчинив. Всередині будівлі було майже нічого не видно і саме через це, щілини у дверях наступної кімнати сяяли яскравим світлом. 
- Це тут. - ледь чутно прошепотів шпигун. - Давай! 
Він відійшов у куток і прикрившись плащем, злився з оточенням. Юнак набрався сміливості і з усієї сили погупав у двері. За цим не послідувало жодної реакції. Здивувавшись, цьому він погупав знову, але і цього разу нічого не відбулося. Лука, що стояв захований в кутку, здивувався не менше за Гната і вже хотів було вийти звідти, як почувся неймовірної сили вибух і двері, у які щойно стукав Гнат вилетіли, прибивши його до підлоги. 
- Улу варалад нрок! - прогарчав гном, що стояв по той бік удвірок. 
Обидві руки його палали вогнем і не втрачаючи ні секунди, він скинув із Гната рештки дверей і почав чаклувати, як Лука з розмаху гепнув йому по голові невеличкою, але важкою залізною довбнею. Гном заревів і впав навзнак. 
Світло від сусідньої кімнати падало прямокутником через проламані двері і освітлювало Гната, який лежачи на спині, силився вдихнути повітря забитими легенями. Лука навис над ним, помацав ребра, горло, подивився чи ніде з-під хлопця не тече кров і тоді простягнув руку, щоб той спробував сісти. 
- Хи-и-и... Хи-и-и... - дихав хлопчина. - С-с-у-у-ка-а.
- Знаю. - посміхнувся шпигун. - Пробач, всього передбачити навіть я не можу. Як ти? Живий?
- У-х-у-у-у. - одночасно шипів і свистів Гнат. 
- Цікаві звуки ти видаєш. Нагадуєш одного мого доброго друга. 
Лука взяв хлопця за обидві руки і підняв на ноги. 
- Постій, налаштуй дихання, бо зараз треба буде швидко вшиватися. Цей вибух точно чули не тільки ми. 
Гримуар лежав на столі, під яскравою лампадою, що горіла майже білим світлом, відкритий приблизно на середині. Лука схопив його, і засунув кудись за пазуху так, що товстезна книга розчинилася серед його одягу. 
- Папери. - хрипів Гнат і вказував пальцем на стіл чаклуна. - Папери. 
- Нема часу. - Лука підбігцями прямував із кімнати. - Треба вшиватися, поки оцей не прийшов до тями і інші не навалились сюди. 
Гнат поспішив за шпигуном, але йти в нього виходило так собі. Легені досі погано працювали, а вуха були закладені від вибуху, та не зважаючи на це, щойно він вийшов із будівлі, як почув тупіт ніг, що наближалися невідомо звідки. Очевидно це почув і Лука, бо схопив його за передпліччя і потягнув у глибину вулиці, за будинки, туди де темніше, а потім, перевівши подих, повів у тому напрямку, де Тайвел і Кай мали добути карету. 
Дорогою Гнат постійно оглядався і прислухався, адже гамір біля вежі стояв доволі сильний, втім переслідування він не чув. Дихання його поволі приходило в норму і помічаючи це, Лука постійно додавав темпу хотьби, але в одну мить він зупинився як укопаний - попереду, поміж ними і конюшнею зібрався величезний натовп гномів, озброєних вилами, сапами, серпами і лопатами. А за ними, зверху на запряженій кареті сиділи Тайвел і Кай, озброєні молотом і гарматою, і відганяли найдопитливіших гномів, що намагалися до них наблизитися. 
*****
За вказівкою Луки, маркіз і Тайвел пішли на пошуки карети. Видряпавшись вказаними сходами, захекані, вони попрямували вулицею, в кінці якої виднілася велика споруда, втім розібрати що то таке, з цієї відстані, було неможливо. 
- Якось безлюдно тут. - упівголоса сказав Тайвел і наїжачився. 
- Ти хотів сказати безгномно? - Кай нахмурився і покрутив головою. - Дійсно, мало тут бажаючих погуляти на вулиці. До речі, ти не в курсі, звідки ці гноми тут взялися? Це якісь втікачі з Монткскелю? 
- Ні, пане Каю, це ніякі не втікачі. Але я маю деяке припущення. 
- Тайвеле, звертайся до мене як до звичайної людини, а не маркіза.
- Звертатися до вас на "ти"? - знітився гном. 
- Саме так, досить з мене вже цього паньства. 
- Добре, пане, як накажите. 
- Тайвеле, будь-ласка... - Кай суворо глянув на нього. - То що ти там казав про своє припущення? 
- Колись давно між моїм народом війна спалахнула. Тоді всі гноми ще в печерах розколотої гори жили. І от якось, деякі з них, ті що не володіли чарами, почали цікавитися людською наукою - механізми всілякі вивчати, щоб для власного життя їх приспособити. Раніше чаклуни народу і воду давали, і їжу, але з кожним поколінням їх ставало все менше і в якийсь момент вони перестали справлятися зі своїми обов'язками. Жилося нам тоді сутужно, а от з механізмами все пішло угору. Більшість, звісно, раділи цьому, але не всі. Чаклуни і деякі наближені до короля вбачали у співпраці з людьми залежність, боялися що ми станемо них рабами. До того ж за співпрацю гноми платили чарівною рудою і тому серед людей чарівників більшало і більшало. В якусь мить терпіння скінчилося і неводоволені підняли бунт - король відправив на їх придушення охорону. Відбулася велика бійня, потім за нею послідувала громадянська війна. Чаклунів було менше за звичайних гномів, та вони були сильніші. Сотню днів боролися вони, аж доки чарівників не загнали в глибини гори і ось-ось мали прикінчити. Але коли повинна була відбутися остання битва, на поле бою проти кількох тисяч гномів вийшов один лише верховний чаклун. В одній руці він тримав масивний рогач, у іншій - молот. Із вуст його лунала якась проповідь і спонтеличені гноми зупинилися, не розуміючи що відбувається, а коли командир наказав кидатися в бій, верховний чаклун вдарив молотом об рогач і простору залу заполонив нестерпний дзвін. Він лунав звідусіль - із стін, із стелі і навіть із підлоги. Потім чаклун вдари вдруге і звук став ще нестерпнішим - деякі гноми божеволіли, у деяких із вух і очей текла кров. Скеляста порода обвалювалася шматками, оголюючи на стінах і стелі чарівну руду вмуровану в камінь. Вона резонувала, підсилюючи звук із кожною секундою, а коли чаклун вдарив утретє - все вибухнуло. Із тих, хто був там, вижило лише двоє - їх хвилею відкинуло у коридор, а решту завалило на місці. Оговтавшись, вони почали стрімголов тікати, слідом за ними обвалювався тунель. Від вибуху гора почала розсипатися і коли ті двоє дісталися житлової частини, то майже всі гноми встигли вибратися на поверхню. Останніх витягували вже майже із лави, бо підлога пішла тріщинами і звідти витікав розпечений базальт. Отак ми тоді врятувалися і потім заснували невеличке поселення, яке згодом стало містом Монтескель. А за тих, інших гномів, завжди думали, що вони загинули в тому обвалі. Тікати їм звідти було нікуди, та схоже, що вони все таки якось врятувалися і тепер живуть отут. 
- Доволі цікаво. - задумався маркіз. - То от чого тебе той гном назвав зрадником. 
- Напевне. - Тайвел перейшов на шепіт. - Здається ми на місці. Тепер треба бути ще тихішим. 
Почувши це, Кай мимоволі пригнувся, хоча й стояв під глухим парканом, який був на голову вищим від нього. 
- Через хвіртку зайдемо? - прошепотів маркіз. 
- Краще підсади мене, я згори обдивлюся чи є там хто. - відповів Тайвел. 
Кай вперся спиною в стіну трохи зінгувшись в колінах, зціпив пальці замком і підставив їх гному. Той, не довго думаючи, ступив на долоні ногою і, трохи відкинутий маркізом, виліз йому на плечі. Висота його була саме такою, щоб добре обдивитися внутрішній двір. Біля широкої будівлі, заввишки у два гномські зрости, стояли довгими смугами ряди ясел з відгороженими стовбцями стійлами. До кожного стовбця було прив'язане якесь дивне створіння, схоже на великого пацюка зі спотвореною головою. Довгої морди і очей в нього не було, натомість був деформований випуклий лоб і два зуба, що стирчали із пащі. Лапи створіння мало широкі і масивні, із довгими гострими кігтями, здавалося що ними доволі зручно рити землю. Останні два стійла були зайняті сполоханими монаршими скакунами, що здригувалися і пританцьовували, як тільки їхні сусіди починали ворушитися. 
Поодаль них, в лівому кутку стояли дивні транспортні засоби, схожі на невелику двоколісну тачку, спереду якої стирчали дві голоблі. Поміж цих дивних бідарок окрасою стояла пишна маркізова карета. 
Розгледівшись на всі боки, Тайвел так і не помітив жодного гнома. Навіть сторожа, якого обіцяв Лука тут також не було. 
- Все, я злізаю. - буркнув він униз. 
Спритним рухом маркіз зловив гномську ногу і опустив його на долівку. 
- Ну? Що там? - нетерпояче запитав Кай. 
- Порожньо. - відповів Тайвел, стираючи піт із чола. - На території охоронців нема, можемо заходити, тільки тихо, щоб не сполохати їхніх домашніх тваринок. 
- Тваринок? - здивувався маркіз. 
- Зараз сам побачиш. 
Легким поштовхом, Тайвел обережно відчинив ворота і ще раз огледівши двір, увійшов всередину. За ним увійшов маркіз. Дивні створіння аж ніяк не відреагували на появу нових гостей, продовжуючи сумирно жувати зерно, але коні, завбачивши хазяїна запурхали слиною і почали вириватися з прив'язі, щоб побігти до нього. За допомогою кількох жестів Кай показав Тайвелу йти до екіпажа, а сам пішов заспокоювати коней. 
Біля карети гном трохи покрутився, зазирув всередину, щоб переконатися чи все там впорядку, потім спробував відчинити скриню на задку, але вона була досі замкнена. У цей час до нього підійшов маркіз. 
- Все добре? - запитав він. 
- Та наче. Як там коні? 
- Налякані, але не смертельно. Треба запрягти їх в карету, щоб підібрати Луку з Гнатом і зразу рушити на волю. 
- На них упряжі нема? 
- Ні. 
- Я тут теж не бачив. - Тайвел зітхнув і вперся кулаками в коліна. - Може її всередину цієї халупи поклали? Піду подивлюся. 
Він тихо відчинив двері і щойно увійшов всередину, як відчув якийсь рух збоку від себе. Миттю крутнувшись убік, помітив невелику тінь, яка з розмаху полоснула його чимось гострим по жилетці. Видавши переляканий зойкіт, Тайвел побачив як міцні маркізові руки уже хапають тінь і жбурляють нею назовні. 
- Ха-а арака-а! - закричав повалений на землю гном і миттєво заспокоївся від удару маркізовим кулаком. 
- От гнида. - Тайвел сплюнув набік. - Сховався. Напевно почув нашу розмову. 
- Він тебе не поранив? - маркіз носком черевика видлубав із гномської руки ножа і відгорнув його вбік. 
- Наче ні. - Тайвел обдивився розпатрану жилетку, а потім нагнувся і підняв, добутого маркізом, ножа. - Ти глянь: цизорик. Краще я його заберу, від гріха подалі. 
Сунувши ножа в одну із вцілілих кишень, Тайвел поліз далі оглядати поваленого гнома. 
- Як ти думаєш, він достатньо голосно крикнув, щоб це почули і прийшли на допомогу? - нахмурився маркіз. 
- Не знаю, але зброю напоготові тримати треба. До того ж нашу втечу вже повинні були помітити і скоро сюди можуть навідатися. 
Замислившись над словами Тайвела, Кай пішов до скрині і відчинивши її, дістав гармату. 
- Будеш відстрілюватися? - запитав гном. 
- Ні. - відповів маркіз. - Не я, а ти. 
- Що? - злякався Тайвел. - Ні-ні-ні. Я в житті ні разу не вбивав - ні людину, ні гнома. Я не зможу. Не змо-жу. 
- А я не вмію. Ти у нас майстер на всі руки. Як вона працює розібрався, віхолку із неї застрелив. На, стріляй. 
- Я зараз поясню як вона працює, тільки не змушуй мене стріляти. Отам, спереду, на трубі стирчить штурпачок, а позаду, на корпусі є ріжки. Треба дивитися крізь них так, щоб штурпачок був посередині між ріжками і всі вони були однакові по висоті. Далі міти так, щоб ціль була прямо над ними і тисни на оцей гачок, що знизу. Гармата загудить і потім вистрілить. 
- Оце і все? - здивувався маркіз. 
- Усе. - констатував гном. 
- Ну дивися, якщо щось піде не так, оборонятися будеш сам. 
- Добре. - усміхнувся Тайвел. - Але я краще візьму менш летальну зброю. 
Роззирнувшись довкола, він знову поліз у комору і за деякий час вийшов звідти волочачи за собою дві кінські упряжі і молот з довгим руків'ям. 
- Час запрягали конячок. - сказав гном і жбурнув упряж до коліс карети. 
- Чш-ш-ш. - почулося від маркіза, який заглядував з-за екіпажу в бік воріт. - Готуйся, зараз до нас гості прийдуть. 
І справді, коли Тайвел прислухався то почув як по-під паркан спішать, бурмочачи щось, гноми. 
- Але-е-еп! - закричав перший, що відкрив хвіртку і одразу ж був пропалений променем із маркізової гармати. Решта гномів притихли. 
- Ти диви, гарно стріляє. - засміявся маркіз. 
- А я що казав? - підтвердив Тайвел. - Схоже, що вона ще й решту налякала. 
За парканом почувся активний тупіт ніг, що поступово віддалявся. 
- Тікають. - констатував Тайвел. - Злякалися. 
- Радше за підмогою побігли. Я напевно на екіпаж полізу, згори то воно все видніше буде, а ти біжи запрягати коней. 
Поки маркіз залазив на дах карети, гном спішно привів скакунів і почав вдягати на них упряж. Кай нагорі метушився, постійно тримаючи повітря на прицілі і готувався в будь-який час відкрити вогонь.
- Як там, чисто? - на важкому видиху запитав Тайвел. 
- Вдалині щось метушиться. Наче йдуть, але скільки їх не скажу, не видно. 
- От гімно. 
Тайвел пров'язав останній вузол упряжі на голоблі і жбурнув віжки на дах, а сам побіг по свого молота. 
- Тайвеле! - гукнув Кай. - Краще облиш його. 
- Чому? Вже безпечно? 
- Ні, навпаки. - голос маркіза ставав все бульш схвильованим. - Їх дочорта, лиши той молот і лізь нагору. 
Не до кінця послухавши маркіза, Тайвел забурив нагору спочатку зброю і тільки слідом поліз сам. Кай був правий, гномів дійсно лізло дочорта. Всі були озброєні якимось садовим приладдям і більше походили на ополчення, ніж на армію. Вітм від того було не легше. Перших гномів маркіз, як і раніше, зустрів яскравим спалахом своєї зброї, і ті що стояли на одній лінії миттєво впали на землю. Інші, сполохані таким видовищем, стали вкопано і переляконо дивилися то на маркіза, то на вбитих побратимів. Потім хтось із них, найвідважніший, з нерозбірливим криком кинувся вперед і також ліг між іншими. 
- Ге-е-е-й! - почувся голос ззаду гномської юрби. - Ми ту-у-ут! Проривайтеся! 
Впізнавши голос нового знайомого, Тайвел вхопив віжки і, хльоснувши по дупах коней, направив їх у натовп. Маркіз підсобив, вистріливши ще раз і дещо прорідивши дорогу. Карета набрала достатній розгін і пролетіла зборисько наскрізь. Коні лупили ногами гномів, а колеса слідом їх товкли, аж до тих пір, поки вони не опинилися на чистій місцевості. Гнат і Лука застрибули всередину карети майже на ходу і одразу ж рушили далі, не очікуючи, поки орда прийде до тями. 
- Тут направо! - командував з середини Лука. - Там, далі, наліво! 
Карета летіла з неймовірною швидкістю, а ззаду їх намагалися наздогнати гноми. Вони розбіглися різними вулицями і збиралися вибігти напереріз, щоб несподівано застати втікачів, та одна вогняна куля звела їх намагання на нівець. Карету від вибуху підкинуло в повітря і вона разом з конями покотилася дорогою. Маркіз із Тайвелом розлетілися в різні боки. 
На секунду завмерло все, навіть гноми зупинилися, щоб подивитися що буде далі. Вдаліше за всіх впав Тайвел: він встиг згрупуватися і, прокотившись кілька метрів, майже одразу звівся на ноги. Слідом за ним, із карети повилазили Лука і Гнат, яких врятували м'яка оббивка і безліч подушок. Вони вискочили і одразу стали в бойові пози, Лука з маленьким кортиком, а Гнат із заклинанням. Тайвел же, чий молот полетів у невідомому напрямку, побіг допомагати піднятися маркізу. 
Кільце гномів стискалося навколо них все сильніше. Єдиним безпечним місцем була горловина печери в кінці вулиці і Лука з Гнатом неспішно задкували туди, тримаючи зоровий контакт із гномами. 
- Зараз я вам покажу, виродки! 
Ледь піднявшись із допомогою Тайвела, маркіз взявся за свою гармату і прицілився в натовп. Гноми одразу ж завмерли. Ті що були на прицілі спішно почали проштовхуватися вбік, але Кай уже обрав собі цілі і натиснув на гачок. Не відбулося нічого. Цього разу гармата не загуділа і не вивергнула спепеляючий промінь. 
- Що? - вигукнув маркіз і ще кілька разів натиснув на гачок. - Стріляй же! Ну! 
- Напевно при падінні зламалася. - викинув здогадку Тайвел. 
- Мені від того не легше, вона має нас рятувати, вона має стріляти. 
Тим часом, зрозумівши що нема вже чого боятися, гноми посилили натиск. Лука і Гнат відходили все швидше і вже підштовхували Кая і Тайвела в горло печери. Раптом почувся знайомий голос, що лунав десь згори. 
- Чужинці! Ви вже більше не тікати. Ви в пастка! Виходити і здаватися і бути живі. 
- Цей говорун каже правду. - озвався ззаду Тайвел. - Там прірва, далі йти нікуди. 
- То й що, хай там буде хоч десять прірв, я битимусь до кінця. 
Маркіз вихопив меча Луки і вийшов на самий перед, прикриваючи собою решту. 
- Ми в'язати ви і скинути до Умонтурабнібер. Нехай великий Умонтурабнібер бути задоволений живий їжа. Якщо ви не хотіти бути їжа - віддати нам книга і зброя. Тоді ви бути живі. 
- Бреше собака. - вигукнув Лука. - Вони і так, і так нас віддадуть на поталу цьому звіру. 
Гноми затисли їх біля самого краю прірви, далі тікати було нікуди. Позаду земля закінчувалася урвищем і безоднею за ним, спереду - напирали ватаги гномів, два інших боки були огороджені стінами горловини. Гнат нервово усміхнувся: він згадав вираз "навіть коли тебе з'їли - у тебе є два виходи", але цього разу чомусь уже не було так весело. 
Гноми підходили все ближче і ближче, а вільного простору ставало все менше і менше. Тайвел, єдиний обеззброєний задкував першим, нажахано спотерігаючи за тим як наближається невідворотнє. "От же ж життя. - подумав він. - живеш собі достобіса років тихо і спокійно, потім бах - чудовиська якісь занадилися і все - завертілося, закрутилося так, що стоїш тепер на краю землі і от-от тебе мають..." Додумати до кінця він не встиг, бо останнім його кроком був крок у прірву. Похитнувшись, він схопився за одяг на спинах Луки і Гната, що стояли попереду, але, від несподіванки, не втрималися і вони. Чіпляючись за життя, Гнат потягнув за собою ще й маркіза. 
Під приголомшені погляди гномської орди, всі четверо полетіли в чорну пітьму роззявленої пащі прірви. 
*****
Падіння з висоти було не довгим, зате відчулося кожною чистинкою тіла, хоч щось незрозуміле і пом'якшило падіння. Першим від струсу оговтався Гнат і спробував звестися на четвереньки, щоб потім піднятися на ноги. Але щойно він поклав руки на долівку, як відчув під ними щось огидно слизьке і до того ж воно неймовірно тхнуло солодкуватою гниллю. Різко відсмикнувши долоні, він став на коліна і запалив вогонь щоб добре роздивитися, та вмить його накрила неймоварна паніка - Гнат стояв на купі мертвих тіл, що вже давно розкладалися. Прямо під ним було місиво із решток людей, тварин і гномів, серед якого виднілися фрагменти одягу і обгризених кісток. Побачивши це видовище, Гнат одразу ж виблював.
Ззаду долинув синхронний вереск, що належав маркізу і Тайвелу. Обоє запихано дихали, незважпючи навіть на сморід, що надходив від купи. 
- Тихо ви! - грізно скомандував Лука. - Як діти малі, наче ніколи покійнників не бачили. 
Проблювавшись, Гнат знову запалив вогонь. Намагаючись не дихати і не дивитися донизу, освітив простір навколо себе. Купа закінчувалася в кількох метрах попереду нього. 
- Ходімо... Звідси... - крізь блювотні позиви проговорив хлопець. - А то знову... Знудить. 
Піднявши голову якомога вище і заглушуючи чвакотіння під ногами частим гарканням із глибин шлунку, Гнат попрямував вперед. За ним, вхопивши за руки шокованих Тайвела і Кая, пішов Лука. 
Верхівка купи плавно перетікала у не менш огидний схил, який чим ближче до підніжжя, тим більше був наповнений суцільно клаптями тканини і голими, давно об'їденими, кістками. Невдовзі, їхні ноги ступили на тверду землю, а повітря вже не представляло собою суміш бридких запахів. Гнат нарешті зітхнув з полегшенням. 
- Все ж таки треба було перебити їхню ватагу. - сказав у порожнечу шпигун, підіймаючи із землю чиюсь кістку. 
- Шансів не було. - Тайвел побачив, що той робить і перекривився. - А це тобі для чого? 
- Смолоскип зроблю. - Лука нагнувся і відшматував половину ганчірки, яка колись була сорочкою. - Шкода до речі, що смоли якраз і нема. 
Умілими рухами, він намотав дрантя на кістку і підніс її до гнатового вогню. Суха тканина весело спалахнула і додала ще трохи світла. Глянувши униз, Лука тицьнув імпровізований факел Тайвелу і вигорнув ногою ще одну таку ж кістку. 
- Навіть і не намагайся, я того до рук не візьму. - гном розклав долоні в боки і зробив крок назад. - Ти рукавиці маєш, а я ні, тому неси його сам. 
- Гаразд. - швидко погодився шпигун. - Тоді коли залишишся без світла, на мене не розраховуй. 
- Може припините свої чвари? - пролунав голос Гната. - Ми упали в яму, а отже з неї тепер треба вилазити. 
- Діло кажеш. - погодився Тайвел. - Вилазити треба, та от тільки як? 
- Пропоную розділитися. - промовив Лука. - Одна група йде вздовж стіни в один бік, інша - в інший. 
- Ми вже раз розділилися, нічого доброго з того не вийшло. - втрутився Кай. 
- Один раз нічого не доводить. - відповів Лука. - Зараз будемо діяти злагоджаніше і таким чином в два рази швидше зможемо знайти вихід. 
- Я вважаю, що пан Кай правий, так у нас менше шансів не загубитися і вижити. - Гнат розвернувся до маркіза і кивнув. - Я на вашому боці. 
- Дякую за довіру Гнате, але не треба більше, оцих титулів і поважних звань, я від вас тепер абсолютно нічим не відрізняюся, тому звертайтеся до мене на ти. - Кай окинув всіх поглядом і спішно додав. - Будь-ласка. 
Заслухавши промову маркіза, всі між собою переглянулися і синхронним кивком погодидися, прийнявши Кая у свою когорту звичайних людей. 
- То що, купою йдемо? - запитав Тайвел. 
- Схоже на те. - знизав плечима Лука і жбурнув свій смолоскип назад на купу кісток. - Тож підемо праворуч чи ліворуч? 
- В академії нас вчили вибиратися із лабіринта, тримаючись правої сторони. Тож пропонуную йти праворуч. - відповів Гнат. 
Пройшовши кілька десятків метрів уздовж стіни, вони обігнули поворот і за ним наткнулися на простору нішу, яка виглядала радше як кишеня і була наповнена великими овальними каменюками. Ці брили були розкидані по ній хаотично, деякі з них стояли вертикально, деякі лежали на боку, але всі вони були надзвичайно схожими між собою - мали однаковий розмір і білий колір із плямистим візерунком. Лука роззирнувся навкруги і відправився вперед, наскільки добивало світло, щоб їх розглянути. 
- Цікаві каменюки. - констатував Тайвел. - Однакові такі і витесані гладенько. Цікаво, навіщо гноми їх сюди скинули? Ритуал якийсь проводили? 
- Вони їх сюди не скидали. - дещо шоковано відповів Лука. 
- Тобто? 
- Це не каміння. Це яйця. - тепер Лука шокував інших. 
- Які ще яйця? - Тайвел спробував вичавити насмішку, але не вийшло. 
- Атож. - додав Гнат. - Це ж яка така здоровезна курка їх тут знесла. 
-  Ніяка не курка їх тут несла. - відповів Лука. - Щось мені підказує, що це поклади того звіра, про якого говорили гноми. 
- Умонтурабнібер! - вигукнув Тайвел і одразу ж закрив свого рота руками. 
- З чого ти це взяв? - налякано запитав Кай. 
- Пам'ятаєте як той прибацаний їх перекладач казав, що скине нас до великого отого от. - Лука тицьнув на Тайвела і клацнув пальцями. - І я думаю що він ні разу не фігурально виражався. 
- Тож ти думаєш, що великий Умон-турун-турун, це здоровезний птах? - спитав юнак. 
- Або птах, або гадюка. - віповів Лука. - У будь-якому разі, судячи з яєць, воно точно гігантське і краще нам його не провокувати. 
- Чекай, але якщо тут є яйця, значить їх має бути двоє. - сказав маркіз. 
- Погляньте, - Лука провів рукою позад себе, - яєць тут чимало, але вилуплених немає жодного. Отже тут сидить самиця і вона несе незапліднені яйця. Всі вони мертві. 
- Тоді це точно курка. - весело зреагував Гнат, але побачивши кам'яні лиця інших, відразу зніяковіло опустив голову. 
- Ще однієї проблеми на наші голови не вистачало. - похнюпився Кай. - Тепер на нас в будь-яку мить може оте страхопудисько вискочити. Мало того, тут ще й темно, а воно сидить невідомо де. 
- Якщо тут її яйця, - припустив Тайвел, - то значить і гніздо її теж тут, а отже рано чи пізно вона сюди повернеться. Вшиватися треба. 
- Згоден. - кивнув Лука. - Ходімо в інший бік і не забуваємо оглядатися. 
Щойно вони розвернулися, як почули несамовитий рев, який доносився десь із глибини ями. Насторожившись і звернуви всю свою увагу в той бік, вони побачили короткі спалахи світла, джерело яких закривала випуклість, тепер уже лівої, стіни. Рев повторився, а за ним по землі пішли вібрації, наче щось велике гупало об долівку. 
- От воно і знайшлося. - констатував Гнат. - І тепер, схоже що нас не випустить. 
- Тайвеле, - звернувся до гнома шпигун, - зможеш відремонтувати гармату? 
- Я не знаю, я ніколи не мав з ними діла... - замахав головою він. 
- Тоді хоч спробуй, бо без неї в нас шансів небагато. 
- Зараз... - Тайвел поплескав себе по кишеням і вийняв невеликого розкладного ножа, відібраного у гнома. - Гнате присвіти мені. 
- Чудово, займайтеся ремонтом, а я піду на розвідку. 
Лука полишив трійцю і тримаючись рукою стіни обережно пішов вздовж неї. Чим далі він заходив, тим гучнішим ставало гарчання невідомої істоти. Обійшовши живіт, яким випирала стіна, Лука побачив смердючу купу плоті, на яку вони звалилися, але тепер вона палала яскравим вогнем. Поруч із нею звивалася гігантська ящірка. Вона підкрадалася до вогню, крутилася біля нього, але обпікшись відстрибувала назад. 
Шпигун зробив кілька кроків назад, щоб повністю сховатися в темряві і продовжив спостерігати. Через деякий час ящірка облишила ватру і, незграбно переставляючи розчипірені ноги поплазувала в інший бік печери і зникла в мороку. Він прислухатися - з тієї сторони почали доноситися дивні звуки, щось ляскало і хлюпало. Невдовзі ящірка повернулася назад, плескаючи мокрими лапами по кам'яній підлозі. Наблизившись до вогню, вона відкрила свою пащу і виплюнула туди воду; багаття зашипіло, але не згасло. 
Несподівано позаду щось загуділо. Лука оглянувся і в цю мить із гармати, яку досі лагодив Тайвел, вирвався яскравий промінь і вдарив по стелі, відламавши кілька сталактитів. Шматки мінералів полетіли донизу і впали в кількох метрах від рептилії - Лука зрозумів що треба рятуватися. Сполохана ящірка одразу ж кинулася до свого гнізда, де й досі сиділи хлопці. 
- Тікайте звідти негайно! - почули вони із глибини печери. 
Тупіт лап невблаганно наближався, а часу на реакцію ставало все менше. Щоб розвідати шлях відступу, Гнат випустив кілька вогняних куль і однією влучив прямо в набігаючу ящірку. Від несподіванки вона заревіла і впала на бік, але швидко очуняла і піднялася назад на ноги. 
Тайвел і Кай схопили розпанахану гармату і побігли тією ж дорогою, що сюди прийшли, а Гнат тим часом відволікав рептилію на себе. Запаленою лінією він відгородив відступаючих від гіганта і доки та не згасла почав бомбардувати вогняними кулями куди тільки потрапляв. Велетенський плазун ревів і звивався, ухиляюсь від бомбардувань, але все одно деякі з куль досягали мети. 
Тим часом, гном з маркізом дісталися палаючої купи, де їх уже чекав Лука. 
- Живі? - запитав Лука. 
- Начебто... - відповів захеканий Тайвел. - Все було б добре, якби ця клята штукенція не спрацювала. 
- Ти знайшов вихід? - запитав у шпигуна Кай. 
- Ні, але в тій стороні має бути якась водойма. - Лука тицьнув в той бік, куди шастала ящірка. - Може річка чи озерце якесь. Треба туди навідатись. 
- Без Гната нам туди ходу нема. - відказав Тайвел. - Маємо якось йому допомогти. 
- Твоя правда. - погодився Лука. - Гармата тепер стріляє? 
- Треба ще раз перевірити. 
Гном повернув зброю у бік де не було нікого і натиснув на гачок. Жодного гудіння цього разу не сталося, а промінь, що вилетів був геть блідим і лише освітив шлях до протилежної стіни. 
- Не вистачає потужності. - констатував Тайвел. - Зараз розберуся. 
Він поліз нутрощі гармати і почав там копирсатися - крутив гвинтики на дивних механізмах, притуляв вкриті незрозумілим матеріалом мідні дроти до сріблястих горбиків на зелених пластинах, стукав по великих циліндрах, від яких ці дроти тягнулися. Від таких махінацій гармата іноді оживала і одразу ж знову замовкала. Лука мотав головою, нетерпляче вглядаючись то в марні спроби Тайвела, то на спалахи світла, що вирували за стіною. 
- Каю, - вигукнув Лука, - охороняй Тайвела у випадку чого. Я поки допоможу Гнатові.
Маркіз вихопив меча і вийшов наперед, так що гном лишився поміж ним, стіною і запаленю купою. Він бачив як худощава фігура втікає у темряву, прихопивши з собою кілька каменів від росколотих сталактитів. 
Тим часом молодий чаклун сховався поміж яєць і висувався лише для того щоб вкотре шмальнути розпеченою сферою в морду рептилії. Та, у свою чергу, боячись за потомство, дряпала пазурами долівку і намагалася всіляко вигребти непрошеного гостя із свого гнізда. 
- Ти живий там? - гукнув із темряви Лука. 
- Живий! - озвався Гнат. - Мене просто так не здолати. 
- Я це вже зрозумів. Треба виманити цю гадину на світло, зараз Тайвел відремонтує зброю і ми з нею покінчимо. 
- І що ти пропонуєш? Я звідси не вилізу, вона мене розтрощить одним ударом. А я їй ніякої шкоди нанести не можу - шкіра як броня. 
Ящірка невдоволено загарчала і гупнула ногою по підлозі. 
- Присвіти щоб я її бачив. - знову гукнув шпигун. 
Гнат випустив декілька вогняних куль так, щоб вони не зачепили рептилію, а лише освітили місцевість. Луці було достатньо і однієї: він розмахнувся і жбурнув гострий камінець прямо в око тварюки, від чого вона похитнулася, заревіла і, звиваючись, почала метатися із боку в бік, шукаючи свого кривдника. Щоб їй було легше, Лука знову запустив камінець, цього разу вже навмання, але результату свого домігся - ящірка прудко побігла в його бік. 
Він манив її на середину печери, туди, де було більше світла і де Тайвел міг влучно вистрілити, щоб прикінчити її. Гнат біг за ними ззаду, освітлюючи дорогу вогнем і контролював процес, щоб рептилія не змогла наздогнати Луку. Він відчував себе одним із героїв того пригодницького роману, де люди потрапили в інший світ без засобів для виживання і щоб прогодувати себе, мусили заганяти у яр чудернацького звіра, якого вони називали слоном. 
- Готовий стріляти? - у весь голос верещав Лука. 
- Почекай, ще трохи. - відгукувався Тайвел. 
- Нема куди чекати. Треба вже! - голос Луки зривався. 
Тайвел спішно натискав на гачок, але вперта зброя відмовлялася працювати - промінь ледь жевріючи мерехтів, замість того щоб палити. 
Коли ящірка забігла у світло догораючої купи, чаклун знову випустив по неї вогняну кулю. Він не міг дозволити щоб цього разу вже Лука опинився у пастці звіра і почав ії бомбардувати скільки було сили. Чари не ранили товсту шкіру рептилії, але по тому як вона себе поводила було видно, що їй це не подобається. Майже одразу до бомбардувань Гната приєднався Лука, а за ним і Кай. Вони збирали розтрощене каміння і жбурляли його з інших боків так, що потворі не було куди подітися. Вона марно дряпала землю, гарчала, пищала, крутилася, мотала хвостом, а після нетривалого гудіння, яскравий промінь світла припинив її муки. Важке тіло рептилії впало на долівку і почало звиватися в конвульсіях, а за деякий час затихло повністю. 
- От це і скінчилося. - констатував захеканий Лука. - Умонтурабнібер тепер мертвий. 
- Вчасно ти вивчив її ім'я. - засміявся Гнат. - Напевно, уже й не пригодиться. 
- Пробачте що забарився. - гном підійшов до інших і глянув на мертве тіло ящірки.
- Можна сказати, що ти вчасно. - маркіз плеснув гнома по спині. - То гармата тепер працює? 
- Не зовсім. - відповів Тайвел. - Це був один із тих випадкових вистрелів. Треба буде сісти у спокійнішій обстановці і покумекати над нею. 
- Гаразд, - кивнув Кай, - гадаю саме час звідси вибиратися. То що, ходімо в той бік, до водойми? 
- Водойми? - здивувався Гнат? - Ви тут встигли ставок знайти? 
- Поки гадки не маємо що то, але вода тут точно є. - відповів Лука. - Ходімо за мною. 
Тайвел поспіхом склав всі частинки гармати до купи і, за допомогою маркіза, погрузив собі на плечі. Тепер вони рухалися в ліву частину печери, тули звідки вилізла мокра ящірка. Лука і Гнат йшли попереду, розвідуючи дорогу, слідом за ними чимчикував Тайвел, а ззаду, із мечем напоготові, йшов маркіз і напружено вислуховував чи немає ніде більше ніякої загрози. За декілка хвилин вони і справді вийшли до річки, що протікала широким руслом. По обидва її боки були вузенькі бережки, вимиті в скелі, але хоч вони і видавалися не зовсім безпечними, та по ним все таки можна було обережно пройти. 
- То що? - пробурмотів шпигун. - За течією чи проти течії. 
- Звісно що за. - хрипнув Тайвел. - Там що завгодно може бути. З більшою вірогідністю - свобода. А як в інший бік підем, то можемо й загубитися серед притоків. 
- Ну ходімо тоді вниз. - погодився Лука. - Гнате, світи сильніше, щоб ми тут ноги не обламали. 
Невдовзі вони і справді вийшли до місця, де річка витікала з-під землі. Це була діра, схожа на пащу якогось створіння і усвідомивши що вони зараз знаходяться у цій пащі, всі четверо поспішили вийти назовні. 
День був у самому розпалі, сонце висіло на середини неба, а відвиклі від яскравого світла очі неймовірно сильно боліли. 
- Нарешті! Воля! - вигукнув Гнат і гепнувся на пожовклу траву. 
- І не кажи. - додав гном. - Ще би поїсти чого доброго...
- Уся провізія лишилася там, в кареті. - Кай тицьнув великим пальцем за спину у бік виходу із пагорба. 
- Чудово, тепер ще невідомо коли натрапимо на генделик і зможемо попоїсти. - невдоволено буркнув Тайвел. 
- Угу-уугу. - відгукнувся пугач, що сидів на гіляці над ними. 
- Бачете, навіть він це розуміє. - додав гном. 
- О, друже! Ти нас знайшов!
Лука підклав передпліччя, на яке зразу впав пугач і вчепився гострими пазурами в рукав. Птах сидів сумирно і чекав коли його погладять, лупаючи величезними очиськами на оточуючих  людей. Лука запустив руку йому у пір'я і, трошки там покопавшись, витягнув металеву капсулу, прив'язану до ноги товстою ниткою.
- Це твій птах? - зачаровано запитав Гнат. - А можна його погладити?
- Не зовсім мій, скоріше - начальства. - Лука розділив капсулу і дістав звідти папірець. - Погладити спробуй, але якщо цапне за пальця, то я тобі цього не дозволяв.
Гнат простягнув руку до совиної голови і погладив м'яке пір'я. Птах здивовано оглянувся на нього, довго роздивлявся, але потім зажмурив очі і задоволено задригав головою.
- Отож, панове! - врочисто виголосив Лука. - Я всіх вітаю - вас заарештовано за вбивство короля!