Аудієнція короля

Центральною вулицею столиці поволі повз екіпаж, запряжений парою вороних коней. Розфарбований він був якісним червоним лаком, що приховував за собою матеріал каркасу і граціозно відбивав сонячне проміння, пускаючи зайчики в очі пішоходам. Такі карети тут були не в новину - вся вулиця була всіяна різноманітними банками, міністерствами і іншими державними організаціями, в яких часто водилося багато грошей. 
Пробравшись крізь натовпи заклопотаних містян, карета з'їхала на скісну дорогу і вперлася в огорожу тутешньої конюшні. На невдоволений гавкіт собак, із прочинених дверей стайні виглянув невисокий горбатий чоловічок і неохоче пом'явшись посунув у бік прибулих. Йшов він повільно, пришкандибуючи на праву ногу. 
- Здрастуйте дорогі гості. - сказав він наблизившись до дверцят екіпажу. - Чим вам можу послужити? 
- Сіна коням, фуражу і води. - гукнув кучер спереду. 
- Тихше-тихше, Федьку, я сам домовлюся. - долинув голос із карети. 
Побачивши, що зараз подорожні виходитимуть, конюх відступив кілька кроків убік, наче звільняючи достатньо місця для шанованих гостей. За мить із прочинених дверцят назовні вискочив довговолосий парубок, вдягнутий у короткий камзол і з плащем поверх нього. 
- Як тебе звуть, чоловіче? - запитав парубок. 
- Арон. - тихо відповів чоловічок. 
- Отож, Ароне, я маркіз Кайзал, приїхав у справах до короля, тому дуже прошу тебе пригледіти за моїми конями і каретою. 
- Ваша Світлість надовго до нас завітала? - Арон говорив настільки лагідно і учтиво, наскільки міг. 
- На один день, завтра зранку моя Світлість відправляється додому. - запишався маркіз. 
- Зараз, секунду. - Арон прищурив одне око і заходився рахувати на пальцях, приказуючи собі під носа. - Так, це у нас до ранку, на двох коней чотири торби фуражу, додати воду, додати сіно, вичистити гній, помити екіпаж, і ще кімната для кучера... 
Маркіз нетерпляче притупував ногою, йому кортіло чим швидше відправитися у вищий світ. Тим часом із карети, повилазили сонні Гнат і Тайвел, вони потягувалися, розправляли спину і розминали ноги. 
- Отож, з вас чотири срібні скиби. - підсумував Арон. 
- Скільки?! - вибухнув Кай. 
- Чотири срібні скиби. - спокійно повторив конюх. 
- Та ти пограбувати мене здумав? Це ж нечувано, всюди це не більш як дві скиби коштує. 
- Такі мої ціни. - відказав Арон. 
- Ти подумай кого ти обдурити зібрався. Не якогось там простака з дороги, а цілого маркіза. Я ж це просто так не залишу, ти мене зрозумів? - Кай аж почервонів від злості. 
- Ви завжди можете звернутися до інших стаєнь нашого міста. - усміхнувся Арон. 
- Зараз же кажи де тут є інша конюшня! 
- Немає. - все так само спокійно відповів конюх. 
- Ах ти ж з мене ще й знущаєшся? - крикнув Кай і потягнувся до меча, що висів на поясі. 
- Ароне, хто там кричить? - долинув грубий голос із прибудови до стайні. - В тебе якісь проблеми?
Із дверей, висотою в два метри показався здоровенний коваль, що виходив згинаючи голову. Він був вдягнутий в полотняні штани і шкіряний фартух на голий торс. Плечі і обличчя в нього були вимащені сажею, а в кожній руці він тримав по вершлягу. 
- Все добре Нікодиме, не турбуйся, просто тут люди не задоволені ціною. - обернувся до нього Арон. 
- Ну то хай собі йдуть деінде шукають дешевшого. Нащо кричати? - басував коваль. 
-Та я... - крізь зуби, але невпевнено, процідив Кай. - Добре на старий, тримай свої гроші. 
Маркіз підішов до конюха, взяв його за руку і вклав у долоню чотири величенькі шматки срібла, потім розвернувся і попрямував до Тайвела і Гната. 
- Оце би й зразу так. - гаркнув коваль. - Може вам ще треба коней перекувати, пане?
- Не треба. - відрізав маркіз і захопивши під руки попутчиків, потягнув їх назад, у бік головної вулиці. 
*****
В столиці цими днями було аж занадто людно. Містяни активно готувалися до карнавалу Нового Плину і оздоблювали будинки, вулиці і площі традиційними прикрасами - кукурудзяними снопами і тисовими гілками. Такі святкування жителі Летанії проводили з настанням холодів, як тільки західні вітри принесуть перші заморозки. 
Тайвел ішов з широко роззявленим ротом і хапав поглядом кожну дрібничку, що вибивалася зі звичайного стану речей. Він ніколи не бачив як у великому місті святкували Новий Плин, бо в його рідному Монтескелі це свято не відзначали взагалі. 
- Га-а-арно тут. - протягнув гном. - Це аж два тижні така краса усюди буде? 
- Три тижні. - відповів Гнат. - Тут спочатку святкують настання Великого Сну, коли природа йде на відпочинок, потім кінець Старого Плину і лише потім початок Нового. 
- За кілька днів тут відбудеться велика ярмарка. - додав Кай. - Люди продаватимуть те що виростили чи зробили, аж до самого Нового Плину. А коли настане він, то розпочнеться карнавал з музиками, фіглярами, їжею і випивкою. 
- От би сюди потім приїхати. - Тайвел аж облизнувся. - Я би стільки всього з'їв би й випив.
- А ти приїдь, чому б і ні? - підтвердив Гнат. - Може й мене з собою прихватиш... 
- Красиве це місто. - відповів гном. - Обов' язково тебе з собою візьму тільки якщо поясниш, що то за палиця височезна за будинками стирчить. 
- Це не палиця. - сказав Кай. - Це знаменитий шпиль Дрогонталь. Побудований, до речі, гномами у подарунок людям за допомогу у війні. Кажуть, що ж з гномської його назва перекладається як зміїний звіст, і цей хвіст захищає усе місто від блискавок. 
- От знали ж колись... 
- Так, екскурсію будемо проводити іншим разом. - обірвав захоплення гнома Кай. - На часі - розмова з його Величністю. Гнате, а тобі треба в академію, там будеш шукати свого професора. 
- Що, сам? - здивувався Гнат. - Та я ж міста не знаю. Як заверну десь не туди, ви ж мене потім не знайдете. 
- Язик до Брумеля доведе. Чув таке прислів'я? - лукаво посміхнувся Кай. 
- В який бік мені хоч йти? 
- Отуди. - Кай тицьнув правою рукою в бік перехресної вулиці. - Підеш до кінця, там побачиш високу будівлю із сірої цегли, то й буде академія. Ну, а якщо не побачиш, то попитай у когось де ж вона є. 
- Чудово... - пробурмотів собі під носа Гнат і повернув направо. 
- Зустрічаємося на цьому місці за чотири години. - гукнув йому в слід Кай. 
- Добре. - не обертаючись, голосно відповів Гнат і потім тихіше додав. - Якби я ще знав коли ці чотири години минуть... 
*****
- Вельможо, а ви точно впевнені що нас пропустять? - занепокоївся Тайвел, коли його носа торкнулася алебарда вартового. 
- Зараз-зараз, не переживай, воно все владнається. - відповів Кай. 
- Згідно зі списком, у короля сьогодні не заплановано жодних зустрічей. - гортаючи книгу, гаркнув через вікно командир. 
- Ми не на зустріч, ми у справі. - виправдовувався маркіз. 
- У якій ще справі? 
- Ми з приводу чудовиськ, які нещодавно з'явилися. Маємо план як від них позбавитися. 
- Чудовиськ, кажете? - сержант почухав щетину на підборідді. - Гаразд, я передам це королю. Скажіть хто ви, щоб я записав. 
- Я маркіз Кайзал, а його звуть...
- Тайвел. - допоміг йому гном. 
- Прізвище, ім'я та по-батькові. - грубо сказав командир. 
- Та як ти смієш зі мною так говорити? Я маркіз Кайзал, син маркіза Святомира...
- Чудово, по-батькові вже є. - тихо сказав сержант, вписуючи літери в книгу, а потім підняв голову і знову гаркнув. - Прізвище!
- Я маркіз Кайзал... - зверхньо продовжував Кай. 
- Ну і біс з тобою, будеш "Маркізом". - чимхнув сержант і повернувся до Тайвела. - Твоя черга. 
- Тайвел Варзалум, син Дигренда Варзалума. 
- Це неповага! - волав Кай. - Тебе стратять, нехай лише дізнаються як ти поводив себе з маркізом! 
Сержант закінчив запис, закрив книгу, підклавши смужку тканини, і вийшов із сторожки. По за плечі вартових було видно як він звернув до дверей палацу і швидко зник за ними. Тайвел важко ковтнув:
- Сподіваюся нас тепер не стратять. 
- Радше стратять цього недоумка. - відповів Кай. - І понабирають же на важливі посади отаких безмозких телепнів, тільки поважним людям від них горе. 
За деякий час назад повернувся командир. Йшов він неспішно, вальяжно відчиняв двері і заговорив тільки тоді, коли всівся на своє місце, за столом біля записної книги. 
- Ви розмовлятимете з генералом - підтримка безпеки та порядку в його повноваженнях. 
- Нам треба розмовляти з королем, а не генералом! - знову почав виступати Кай. - Ми маємо важливу інформацію лише для вух Його Величності!..
- Валлус, Рогвіс, відведіть їх до кабінету Його Могутності. - спокійно скомандував сержант, не звертаючи увагу на істерику маркіза. 
Вартові, що перегороджували прохід розступилися і з боку сторожки до прибулих підійшли двоє солдат. 
- Пройдіть за нами. - грубо сказав вищий із них, потім розвернувся і пішов у бік дверей палацу. 
- Це що конвой?! - репетував маркіз, втім слухняно йшов за солдатом. 
Сержант провів їх поглядом крізь вікно сторожки, зітхнув, відкрив книгу записів на закладці і знову перечитав імена:
- Варза... Варзалум. Цікаво. Я точно десь чув це прізвище... 
Всередині палацу кипіло життя. Ведений королівською охороною, Тайвел дивився не на дорогу, а зацікавлено спостерігав за тим як прислуга пирибирає та прикрашає коридор, носячись туди-сюди з різними речами. В якусь мить він побачив навіть жінку що несла живі квіти, втім добряче роздивитися куди вона пішла і що потім з ними робила в нього не вийшло, бо нижчий солдат потягнув його в інший коридор. Ця частина палацу була менш вишуканою та прикрашеною, замість килимів на підлозі лежав лише холодний мармур, а стяги та гобелени на стінах тут були замінені однією статуєю воїна у повному боєвому обладнуку, що дивився суворим поглядом понад забралом шолома. 
Солдат, що йшов спереду, в якусь мить пришвидшився, відірвався на значну відстань і зупинився напроти однієї із дверей, потім виструнчився і нарешті постукав. 
- Увійдіть. - пролунало з іншого боку. 
- Ваша Могутносте, - почав солдат тільки відчиняючи двері, - до вас прибули на аудієнцію. 
- Впускай і можеш бути вільним. - скомандував генерал. 
Кай із Тайвелом увійшли до кімнати і зупинилися прямо на вході. Генерал сидів у кріслі, обернений до них спиною і споглядав у вікно як холуї прибирали від мокрого листя та трави сад. На невеличкому столику біля нього стояла відкоркована і наполовину випита пляшка вина, а також майже порожній келих. 
- Тож ви прийшли просто постояти? - ліниво промовив генерал. - Доповідайте. 
- Пане генерале... - почав несміливо маркіз. - Ми... Ми пришли бо наші землі тероризують чудовиська, яких раніше там не було. 
- Чому сюди прийшли, а не до вашого князя? 
Генерал припіднявся зі свого крісла і повільно вийшов на середину кімнати, прихопивши з собою келих. Лише зараз стало помітно, що вдягнутий він був не у мундир, а у домашній халат і замість чоботів на ногах мав м'які капці. 
- Наш князь вважає, що ніяких чудовиськ не існує. - відповів Кай. 
- То значить не існує. - твердо сказав генерал. 
- Але ж... - втрутився Тайвел. - Ми на власні очі їх бачили. Вони на нас нападали. 
- Значить вам здалося! - гаркнув генерал. - Я віддаю перевагу постаті князя, і радше буду вірити його словам. Ваші слова проти його слів - ніщо. 
- Але ж я маркіз. - обурився Кай. 
- Хто? Ти? Ти лише шмаркатий хлопчисько! - генерал уже не вибирав слів. - Ви обоє: негайно покиньте королівський палац, інакше я накажу вас заарештувати. 
Кай і Тайвел нажахано позадкували. Генерал був схожий на розлюченого вовка, що от-от накинеться на них і перегризе шию. Раптом двері, що ведуть в кабінет відчинилися і всередину зайшов один із солдатів придворної охорони. 
- Ваша Могутносте! - голосно мовив він. - Його Величність наказав привести ваших візитерів до нього на особисту розмову. 
- Чого б це? - знову гаркнув генерал. - Навіщо це йому?
- Його Величність наказує. - повторив охоронець. 
- Ну то й забирай їх під три чорти. - генерал махнув рукою і всівся назад у своє крісло. 
Черговий солдат знову повів гнома і маркіза лабіринтами палацу, аж доки не вивів їх у величезну вишукану залу, в протилежному кінці якої, на підйомі із чотирьох сходинок, обвішений стягами і хоругвами, стояв величний трон. Займав його особисто король, а поруч із ним на п'єдесталах і зі списами в руках стояли служителі королівської залоги. 
Щойно побачивши короля, Кай побіг до першої сходинки королівського підйому і впав на коліна. Охоронці вже приготувалися атакувати нахабу, але король помахом руки їх осадив. Маркіз вклонився так низько як міг, а потім підвівся і затараторив:
- Ваша Величносте, просимо допомоги у вас. 
- Я чув з якою бідою ви до мене прийшли. - глибоким голосом мовив король. - Станьте обоє переді мною. 
Тайвел угнувши голову підійшов до маркіза. 
- Мені вже не один раз доповідали, що незрозумілі істоти нищать мій народ і їхню худобу. Я вже розпорядився кожному із князів у навести порядок у їх володіннях. Вони мають взяти найкращих своїх мисливців і винищити тих істот усіх до єдиної. Можете сповістити своїх селян, що скоро прийде спокій. 
- Ваша Величносте, - тремтячим голосом звернувся до короля Кай,- ми вдячні вам за вашу волю і мудрість, а також цінуємо вашу турботу про нас. Але ми прийшли тому, що знаємо звідки ті істоти взялися і як із ними покінчити. 
- Що? - здивувався король. - Звідки знаєте?
- Ваша Величносте, - почав говорити Тайвел, - під час паломництва така потвора на мене напала, але один мандрівний старець її відігнав, а потім ще й допоміг здолати. Він поділився зі мною своїми знаннями, а тепер я хочу переказати все вам. В цих знаннях мені не доводиться сумніватися, адже я сам переконався, що він дуже досвідчений та мудрий. 
- Цікаво. - король нахмурив брови і потер рукою свою сиву бороду. 
- Він сказав, що ця навала лізе із голодних земель через прохід у горах. Хтось, навмисно чи ні, зробив їм дорогу і цю дорогу тепер треба знайти і перекрити. 
- Звучить логічно, але звідки мені знати, що старий цей каже правду? Я не знаю ні його імені, ні де він знаходиться, щоб з ним особисто поговорити. Та і до всього, якщо прохід перекриють, ті істоти, що вже розповзлися лісами, нікуди не зникнуть. 
- Цих істот можна повбивати, - втрутився маркіз, - а от закривши прохід, сюди не зможуть пробиратися нові. 
- Якщо не вірите мені, запитайте у самого старця. - додав Тайвел. - Він три дні тому був біля бобровського лісництва, пересувався пішки, тому навряд чи далеко звідти пішов. А назвався він Опанасом Постійним. 
- Ким-ким? - схопився король. - Повтори його ім'я негайно! 
- Опанас Постійний. - невпевнено і дещо налякано повторив Тайвел. 
- Бути цього не може! - вигукнув король. - Гайдуку, швидко приведи до мене очількинка кавалерії, скажи що він потрібен для термінового розшуку людини. 
Лакей, що сумирно стояв на посту підхопився і стрілою помчав кудись у глибини палацу. 
- А ви двоє! - король звернувся тепер до Тайвела і Кая. - Якщо ви мені принесли правдиву звістку, чекайте на достойну винагороду. А поки, можете бути вільні. 
- Дякуюємо за вашу щедрість та доброту.
Маркіз знову впав на коліна і приклонився. За ним невміло і незгабно повторив і гном. Піднімаючись та відходячи, Кай продовжував вклонятися, попутньо хапаючи та розвертаючи Тайвела, який мав необережність повернутися до короля спиною. 
Дорогою назад обоє по тихеньку розслаблялися - чим далі вони відходили від палацу, тим легше обом ставало дихати. На посту охорони, маркіз крізь вікно встиг вхопити очима сержанта, що нудьгував за столом. В короткий момент він наділив його презирливим поглядом, а той у відповідь озлоблено вишкірив зуби. 
- Він мене боїться. - Кай сказав це зверхньо, але так, що почув це тільки Тайвел. 
На шляху до того самого перехрестя, де от-от мали всі зібратися, повз них проскакали троє вершників на спритних монарших скакунах. Одягнуті всі троє були в однакові сіро-сині кунтуші, обрамлені по краю червоною стрічкою та розшиті королівськими гербами. Не розминаючись із перехожими, та збиваючи на шляху все що заважає, вони стрілами летіли до міської брами, а проскочивши її - сховалися за мурами. 
Майже дійшовши до перехрестя, Тайвел дістав із однієї з кишень годинника і поглянув на час - вони прийшли секунда в секунду, як і було обумовлено, але третього із їхньої команди на місці і досі не було.
*****
Гнат, проведений точними вказівками маркіза дійшов до краю вулиці і побачив лише стіну лісу, що починалася через дорогу. Озирнувшись довкола, він помітив єдину жіночку, що вивішувала на мотузку випрані речі. Вдягнута вона була бідненько - на її речах, як і на тих, що вона вивішувала, латок було видно більше ніж матеріалу, з якого їх шили. Напевно саме тому, в такий холод, вона була босою. 
- Вибачте, добродійко. - звернувся до неї Гнат. - А не підкажите, десь тут має бути міська академія, але я її чомусь не бачу. 
Жінка обернулася, побачила Гната і, трошки забарившись, підійшла ближче. 
-  А хто вас в цей бік відправив? - поцікавитися вона. 
- Знайомий... - засоромився Гнат. 
- Ваш знайомий, здається сильно помилився, академії тут немає і ніколи не було. 
- А де ж вона тоді, якщо не тут?
- Ну... - затягнула жінка. - Я отак зразу і не зможу сказати... 
- Ясно, вибачте що потурбував. - Гнат розвернувся назад і почав іти туди звідки прийшов. 
- Зачекай, хлопче. - окликнула його жінка. - Розумієш, просто так я тобі не скажу де академія, але за одну срібну крихту можу показати дорогу. 
Гнат зупинився, глянув на неї і нахмурив брови. 
- Тобто?.. Я думав що підказати дорогу це безкоштовно. 
- Тут дармового нічого нема. - беземоційно мовила жінка.
- Гаразд. Хай так. - Гнат дістав із кишені шматочок срібла і простягнув жінці. 
- Інша розмова. - засміялась вона. - От дивися, вертаєшся цією дорогою, що ти йшов, на головну вулицю, повертаєш наліво, йдеш до банка Холодного, за ним повертаєш направо і метрів за двісті на ліво, там і буде твоя академія. 
- Ну дякую. - задумливо відповів Гнат і пішов по вказаному напрямку. 
Дорога назад до центральної вулиці здалася Гнату чи не вдвічі коротшою, ніж коли він ішов у ті нетрі раніше. В голові постійно прокручувалися слова тієї жадібної жінки: наліво, Холодний банк, направо, двісті метрів, наліво і академія. Нарешті діставшись добре викатаної дороги, він задер голову і почав читати вивіски на будівлях. 
- Так, це не те. Це теж не те. Це аптека. - бубонів він собі під носа. - Це цирульня... О, банк. 
Гнат зрадів, що нарешті щось прояснилося, але повернувши голову на інший бік вулиці, застиг на місці. 
- І тут... Банк. 
На вигляд обидві будівлі відрізнялися мало чим і Гнат по трошку починав закіпати. 
- Довбаний маркіз. - тихо гарчав він. - Довбаний Білогор, довбана книга, академія і дорога до неї. Як я маю знайти той холодний банк як зараз тут усе холодне. 
Останнє речення він вимовляв майже у повний голос, так що прохожі оглядалися на нього, і навіть волоцюга, що лежав між будинків припинив хропіти. 
- Вибачте... - звернувся він до першого ліпшого перехожого, але той пройшов повз. 
- Не підкажете? - спробував запитати у другого, але і той оминув його. 
- Щось шукаєш, хлопче? - прохрипів волоцюга, який щойно прокинувся. 
- Шукаю. - відповів Гнат. - Академію міську шукаю. 
- Це не проблема! - зрадів безхатько. - Якщо маєш чого міцного випити, або хліба шматок, то я тобі вмить розкажу куди йти. 
- Нема в мене, ні випити, ні поїсти. - спохмурнів Гнат. 
- А гроші? Є? 
Гнат нахмурив брови і знову поліз до кишені. 
- Ось, візьміть. - він протягнув безхатьку срібну крихту. 
- Ой дякую, добра людино. Дивися, значить, зараз ідеш отуди. - волоцюга тицьнув пальцем наліво. - Потім за отим білим домом повертаєш знову наліво, дійдеш до перехрестя - поверни праворуч і там вкінці буде твоя академія. 
Гнат кивнув і пішов новим маршрутом. Виконуючи крок в крок інструкції волоцюги він все далі заходив у якісь місткі хащі. Високі і гарні будинки знову змінювались на розвалюхи і хибари, а люди, що населяли ці місця, все непривітніше на нього дивилися. В решті, діставшись кінцевої точки, Гнат зупинився посеред вулиці і озирнувся: ніякою академією тут і близько не пахло. Єдиним осередком культури, який він встиг помітити, були двоє брудних мужиків, що стояли за імпровізованим столом, зробленим із перекинутої догори дриґом діжки і цмулили із надщербнутих глиняних горняток якусь рідину. Говорили вони між собою про високі теми, як то політика чи мистецтво, втім робили це достобіса невпевнено, бо у обох сильно запліталися язики. Не маючи інших варіантів, Гнат підійшов і до них. 
- Здрастуйте, шановні. - кинув кудись у порожнечу Гнат. - А чи не підкажите де знаходиться міська академія? 
- Зад-д-дарастуте. - мовив той що стояв лівіше. - Де находи-и-ся не 'наю, але 'наю хто 'нає. 
- І хто ж знає? - Гнат готуючись до того що буде далі вже дістав шматочок срібла із кишені. 
- Пла-ти, тоді ска'у хто. 
Гнат поклав перед ним на стіл гроші. Тремтячою рукою пияка згорнув крихту і вкинув у кишеню. 
- Ну і хто ж знає?
- Він. - пияка тицьнув у свого горілчаного побратима. 
- Ах ти ж свиня! - випалив Гнат. - Ану віддай гроші! 
- Ніт. - відповів пияка. 
- Ну, тоді прощайся. 
Гнат стиснув правого кулака, а ліву розпрямлену долоню почав повільно підіймати знизу догори. 
- Ї-і-і-й, Андроне, гориш. - випучивши очі закричав той що справа. 
Хоч сорочка на тілі пияки і була наскрізь брудною та мокрою, але спалахнула як жмут сіна від іскри. Вмить протверезівши, Андрон почав бити долонями по осередкам вогню, потім впав на землю і почав по ній качатися. Поспостерігавши за цим трохи часу, Гнат все ж згасив свій вогонь. 
- Що, собако, припекло? - звернувся він до пияки, що лежав на землі. 
- Не пали, не пали більше! - заблагав він і поповз назад. 
- Не дури, та й я не буду палити. Знаєш де академія? 
- Знаю, знаю. - примовляв Андрон, простягуючи Гнату його гроші. 
- Якщо відведеш куди я кажу, можеш лишати собі. Сорочку нову купиш. 
Пияка закивав головою і швидко підхопився на ноги. 
- Але ж дивися мені, якщо знов надуриш - спалю. - пригрозив Гнат і пішов слідом. 
Чим довше гнат ішов за пиякою, тим більше розумів, що місто схоже на лабіринт: широкі вулиці плавно перетікали у віузенькі, розгалужувалися, втикалися в глуху забудову. На жодному з будинків Гнат не бачив ані назви вулиці, ані будь якого іншого орієнтиру. Втім Андрон почував себе тут як риба у воді - спритно пірнав у провулочки, проходив під арками, юркав за повороти і постійно озирався, чи встигає за ним Гнат. В кінці кінців, хвилин приблизно за сорок, вони вийшли до триповерхової будівлі із сірої цегли, у якій, по опису маркіза, впізнавалася академія. 
- Прийшли. - тихо сказав пияка. 
- Ну дякую. Це точно академія? - суворо запитав Гнат. 
- Вона-вона. - замахав руками Андрон. - Гляньте - он учні в формі проходжаються, он у вікні другого поверху бібліотеку видно, а он, посеред будівлі годинник величезний, який сповіщає учням про уроки. 
Пияка був правий, щойно він це сказав, як із привідчиненого вікна над годиннком пролунав передзвін, і всі молоді люди юрбою ринулися до вхідних дверей. Була рівно друга година дня. 
- Гаразд, переконав. Можеш іти. 
Щойно Гнат це вимовив, як від пияки і сліду не лишилося - він спритно чкурнув у провулок і зник за одним із поворотів. Провівши його поглядом, у своїх справах пішов і Гнат. 
За масивними двостулковими дверима розміщувалася простора зала, від якої у чотири різні сторони розходилися коридори. 
"Знову лабіринти" - подумав Гнат. 
На його щастя із одного із коридорів вийшла літня жінка, що несла в руках якісь скрутки паперу. Не дового розмірковуючи, Гнат підскочив до неї. 
- Я дуже сильно вибачаюся... - почав він. 
- Ну, по-перше, молодий чоловіче, треба привітатися. - перебила вона. - По-друге, де ваша уніформа? По-третє, чому ви не на уроці? 
- Здрастуйте, тобто, доброго дня, тобто... Я не учень вашої академії. 
- Не учень? - Вона виколупала із купи паперів свої окуляри, потім одягнула їх і оглянула Гната з ніг до голови. - Дійсно. Чому ж тоді ви маєте таку зухвалість вломитися сюди посередині уроку і відволікати викладачів своїми питаннями? 
- Я тут у справах і мені потрібен професор Хмара. - квапливо сказав Гнат. 
- І яке ж діло у вас до професора? 
- Я маю книгу, написану забутою мовою і мені потрібна допомога в її перекладі. 
- Соромно... Соромно вам має бути за свою неосвіченість. Професор Хмара - інженер і викладає механіку, але аж ніяк не мовознавство. 
Жінка презирливо пшикнула і, оминувши Гната, пішла далі у своїх справах. 
- От курва стара. - прошипів собі під носа Гнат. 
Роздивившись довкола і прикинувшив голові де знаходиться бібліотека він сумно почовгав шукати сходи. 
"Ще пара годин і я тут як вдома вештатися буду" - подумав Гнат заглядаючи за кожне перехрестя у коридорі. 
Бажані сходи знайшлися, аж у самісінькому кінці за поворотом направо і, натхненний цим, Гнат прожогом вискочив на другий поверх. Після невеличкого майданчика, він увійшов у навстіж відчинені двері і побачив, що потрапив прямісінько у бібліотеку. 
"Ти диви, хоч тут пощастило" - подумав він. 
Стараючись не шуміти, Гнат ковзав із одного книжкового ряду в інший, намагаючись знайти хоч одну живу душу, та чомусь зараз тут було геть порожньо. Врешті, майже повністю зневірившись, в одному із рядів він побачив чоловіка, вдягнутого у білий халат, який діствав одна за одною книги, швидко гортав їх і клав на місце. Гнат підійшов до нього і тихенько забурмотів. 
- Здрастуйте. Не підкажите де можна знайти професора Хмару? 
- Що, юначе, - не відриваючись від книги, сказав чоловік, - так часто ходите на уроки, що і викладачів не впізнаєте? 
- Я не учень. - відповів Гнат. 
- Не учень? - здивовано запитав чоловік і нарешті перевів погляд на Гната. - Ну, в такому разі, смію сказати що ви мене знайшли. Чим вам можу допомогти? 
- Нарешті я вас знайшов. - зрадів Гнат. - Ось, зараз. 
Гнат скинув з плечей рюкзак, поліз у нього і дістав гримуар. 
- Мені сказали, що ви цікавилися кутописом, і можливо вмієте його перекладати...
- Тс-с-с! - зашипів професор, оглядаючись на всі боки. - Швидко сховай це. 
Гнат здивовано поглянув на нього. 
- Сховай і ходімо зі мною. - прошепотів професор і продовжуючи озиратися, кудись попрямував. 
Гнат ледве встигав за професором, а той наче кіт, що вкрав рибину, спритно біг кудись у невідомому напрямку. Діставшись широких подвійних дверей, професор відчинив їх і зайшов всередину - це були ще одні сходи, що вели на третій поверх. За ними був новий, але вже набагато коротший коридор, пробігшись по якому, професор заскочив у останні двері і, дочекавшись Гната, зачинив їх на ключ. 
- Звідки ти взяв, що я можу знати кутопис? - продовжував шепотіти Хмара. 
- Тато розповів. - так само прошепотів Гнат. 
- От Вітько, таки комусь розбовкав. - професор протер руками очі. - Гаразд, нехай. Дивися сюди, я тобі зараз допоможу, але в жодному разі не розповідай про це нікому. Зрозумів? 
Гнат схвально закивав головою. 
- Чудово, давай показуй, що там у тебе. 
Професор відвів Гната до свого столу, де вже лежали купами папери. Відгорнувши їх він зробив достатньо місця, аби туди вільно лягла принесена Гнатом книга. Гримуар миттю перемістився із рюкзака на стіл. 
- Яка дивна книга... - приповідав професор, водячи пальцями по рельєфній палітурці. - Де ти її взяв? 
- В одному захаращеному місці. - коротко відповів Гнат. - Що там написано я не знаю, але за малюнками заклинань я припустив, що це гримуар. 
- Так-так-так... - професор відкрив книгу і пробігся очима по першій сторінці. - Схоже ти правий, це справді гриморія. Але... 
- Але що? 
- Але я далеко не всі слова розумію. Чарівницька мова дуже специфічна, тут є багато термінів, які я можу прочитати, але що вони означають - не знаю. 
- Які слова? Скажіть, може знаю я. 
- Навряд чи, якщо мені вони не відомі, то тобі і тим більше. 
- Я на чарівника якраз вчуся, тому до чудернацьких слів звикший. Наші вчителі, наприклад, кажуть не "заклинання", а "інкантат". 
- Ну, в такому разі, ось є слово "абандон". 
- А, знаю, це значить "випустити". 
- Що ж, тоді разом ми цю книгу точно перекладемо. Думаю, якщо, я матиму достатньо вільного часу, то десь за місяць ми упораємося. 
- Що? - здивувався Гнат. - Місяць це дуже багато. 
- Але ж і книга величезна. Тим більше, що я не кожного дня матиму час над нею працювати. 
- А зараз ви зможете хоч скількись сторінок перекласти? Мені додому повертатися скоро треба буде. 
- Знаєте, юначе, - професор глянув на кишеньковий годинник, - я вам перекладу максимум десять сторінок, але за умови, що більше ви до мене звертатися не будете і збережете мою таємницю. 
- Добре-добре, мене це влаштовує. - кивнув Гнат. 
- Тоді присядьте поки що на вільний стілець, а за дві години зможете забрати переклад. І ще одне - всі незрозумілі мені слова, я писатиму транскрипцією. 
Гнат погодився і на це, хоча уявлення жодного не мав, що таке транскрипція. 
Десь за годину монотонного споглядання за роботою, Гнату стало нудно і він почав шукати очима щось цікаве, серед безладу в кабінеті професора. Поруч із його столом, на підлозі валявся надзвичайно сильно запилюжений підручник. Гнат його підібрав і всівся назад на стілець, прийнявши таку позу, щоб на сторінки добре било сонце. "Теоретична і прикладна механіка" - прочитав на форзаці він, а потім, не маючи іншого вибору, почав поглинати матеріал сторінка за сторінкою. Великою розрадою було те, що монотонний текст подеколи розбавлявся схематичними малюнками колеса, шестерні, якогось підйомного механізма і в решті решт, облишивши нудні слова, Гнат шукав і роздивлявся тільки їх. Особливо йому подобалися зображення різноманітних видів зброї, на яких він загострював найбільше уваги. 
- Ось, усе, готово. - раптом пролунав голос професора. 
Гнат блискавкою схопився з місця і вже, нашорошивши вуха стояв біля столу. 
- Дивися, все до цієї сторінки. Рівно десять переклав. - професор показав на списані ним листи паперу. - За роботу з тебе я нічого не візьму, бо душа моя до цього лежить, а от за папір, поверни мені будь-ласка одну срібну крихту. 
Заскочений зненацька, Гнат геть і не замислювався над тим, що треба буде платити якісь гроші. В кишені він намацав срібну скибу і дві срібні крихти, одну з яких зараз же і віддав. "Майже третину кишенькових розтринькав" - подумав він. Але задоволений професор радо взяв шматочок дорогоцінного металу і склавши листи з перекладом у книгу, просунув її Гнату.
- Величезне дякую. - сказав Гнат упихуючи гримуар назад до рюкзака. 
- Радий був допомогти. - відповів професор. - Тільки пам'ятай про наш договір - ніхто не має про це знати. 
*****
Тайвел присів на випнутий із землі камінець і ледь не щохвилини дивився на годинник, але час від цього швидше не йшов. 
- Вже як годину тому мав з'явитися. - констатував гном. - І де його носить? Може заблукав? 
- Може... - відсторонено сказав маркіз. 
- Скоро темніти почне, може підемо його шукати? 
- Може... - так само повторив маркіз. 
- Та не будьте ж ви таким вже високомірним. - не витримав Тайвел. - Ми хлопця десь загубили, а ви все за себе думаєте. А може він десь в колодязь упав чи в яму вигрібну? Або йому по голові гупнули і вмирати кинули? Дарма ми розділилися, ой як дарма. 
- Не ний ти. - обізвався маркіз. - Сам вже розумію, що дарма. 
З цими словами Кай піднявся і почав походжати з боку у бік так, щоб були видні всі дороги, які ведуть до перехрестя. Раптом в якийсь момент він зупинився, нащурив очі і придивився кудись вдалечінь.
- А он він іде. - маркіз тицьнув пальцем на одну з доріг. - Я ж казав що з ним все добре. 
Тайвел умить пожвавішав, підскочив і побіг до маркіза дивитися де ж там іде їхня пропажа. Гнат чимчикував прокволо, але побачивши, що на нього вже чекають, трохи пришвидшився. 
- Гайда-гайда! Давай-давай! - підганяв його Тайвел. - Ми тут уже зачекалися на тебе. 
- Атож, зачекалися. - сказав Кай Гнату, який вже наближався. - Скоро стемніє, а нам ще треба йти корчму якусь шукати, щоб заночувати. 
- Знову йти?! - застогнав Гнат. - Та я цим ходінням собі вже всі ноги стер. Я місто облазив вздовж і впоперек, поки ту академію знайшов. 
- А чого ж ти хотів? - усміхнувся Тайвел. - Знання легко не даються. 
- Ай, ходімо вже. - махнув рукою Гнат і вони всі разом відправилися на пошуки. 
Обійшовши дві вулиці, але так і не нартапивши на жодну таверну, Гнат почав про себе лаятися. Він благав уже про те, щоб їм на шляху підвернувся хоч якийсь, навіть найпаскудніший кабак, аби тільки в ньому можна було кинути кістки на стілець, та хоч трішки посидіти. Тайвел ішов поруч і чув усе це. Йому з одного боку було дуже шкода хлопчину, але те які слова він обирав і якими виразами лаяв і цей день, і цю подорож, і ту кляту корчму, яка ніяк не трапляється, що просто не міг стримати посмішку. 
Раптом в одному із будинків попереду відчинилися двері і звідти вивалилася не зовсім твереза компанія молодиків, а слідом за ними повітря вулиці прорізали звуки музики. Маркіз, почувши їх, вирвався вперед і наблизившись до того місця, глянув на напис на вивісці. Трактир "Луска і шкіра" - проголошував він. Зрадівши знахідці він помахав рукою відсталим товаришам. Після цього знака навіть Гнат пришвидшив крок. 
Не довго очікуючи на на інших, Кай вхопився за ручку і відчинив двері, але так просто увійти всередину не зміг - поперек проходу стояла довжелезна черга із бажаючих випити. Вони рухалися повільно - трактирщик неквапливо наливав кухлі з пивом, а кожен із черги брав мінімум по три. Коли Тайвел із Гнатом підтягнулися, кінець черги якраз став напроти дверей. 
- Чого чекаємо? - запитав Гнат. 
- Нечувано! - обурювався Кай. - Нас змушують стояти в черзі. 
- А чого ви хотіли? - обернувся до них бурмило, що був попереду. - Або стійте, або валіть звідси. 
Побачивши як на них обертаються і інші учасники черги, маркіз вирішив не провокувати скандал, адже розумів, що нічим добрим це не закінчиться.
Тайвел, маючи добрий зір, видивлявся що б такого смачного він з'їв, адже бурчання в животі з кожним разом ставало все виразнішим.
Гнат стояв переминаючись з ноги на ногу і, бігаючи очима по залу, шукав вільне місце, де б можна було нарешті сісти. Але замість цього він побачив знайоме обличчя: Луку, що сидів недалеко від них, за столиком з якоюсь панянкою. Помітив він його якраз тоді, коли супутниця підхопилася, ляснула Луку по щоці і пішла у бік виходу. 
- Чекай, красуню!.. "Гик"... Ми з тобою... Та ми побудуємо... Сім'ю!.. - Лука потягнувся рукою за дівчиною що стрімко відходила, похитнувся, ледь не упав, стримався за стіл і пробурчав собі під носа. - Курва нетямуща. 
Гнат, щоб пропустити дівчину, ступив крок убік і відкривши прохід, провів її поглядом. Дівчина пройшла повз натовп, пшикнула незадоволено щось нерозбірливе і сховалася за рогом.
- Ех-х. І оця п'яна свиня являє собою помічника міністра фінансів. - Гнат посміхнувся вишкіривши зуби і штовхнув гнома у бік. - Що ж там вже можна сказати про увесь державний аппарат?
- І надто ти розумний як для підліткуватого хлопчиська. - хрипнув Тайвел. - Звідки знаєш цього шибеника?
- Через друга, скажімо так. - мугикнув Гнат і по хвильці додав. - Того самого, про якого я тобі розповідав. 
- О-о-о, які люди до нас заявилися. - вигукнув Лука на увесь гендель. - От кого н-не сподівався побачити... То це вас-с-с. 
Лука припіднявся з-за столу, але був не в змозі стояти на ногах, тому зразу ж гепнувся назад. 
- Таких поважних гостей ш-ш-че не було в такому огидному пивнику як цей. Про-ходьте панове, сідайте, я вас ус-сіх пригощаю. 
Лука розмахував руками і всіляко привертав до себе увагу не тільки трійці, а й решти відвідувачів закладу. Десь позаду нього вже поповз шепіт. 
Гнат подивився спочатку на Кая, потім на Тайвела, гучно зітхнув і попрямував до столу, за яким сидів Лука. 
- А я голодний, мені все одно де жерти. - пробурмотів Тайвел і пішов слідом. Перекривившись, за ним пішов і Кай. 
- То вас троє? - ще більше зрадів Лука. - Тим к-краще... Зараз зможемо до-бряче погужбанити. Мене звуть Лу... Лу-лу...Лу... Ка. 
- Лулука? - розсміявся Тайвел. 
- Лука. - сказав Гнат. 
- А, тепер ясно. - відповів Тайвел. 
- Луко, знайомся - це маркіз Кай і Тайвел. - представив нових знайомих Гнат. 
- Ба-рон Лу-ка. - знову представився він і потиснув кожному руку. - Їмо? 
- Я би зараз ціле порося зжер. - блиснув очами гном. - Тут є м'ясо?
- Угу. - коротко відповів Лука. 
- А я б із задоволенням втоптав вареників. - додав Гнат. - Ходімо корчмаря запитаємо, що в нього є. Там якраз і черга майже розійшлася. 
Поки Гнат і Тайвел роздумували, що вони будуть їсти, Кай сидів і з кислим виразом лиця дивився кудись убік на підлогу. Його не влаштовувала нова компанія, в яку втягнув їх Гнат, але втома шепотіла йому на вухо залишитися. Влаштовувати скандал він теж не хотів, адже перед ним хоч і сиділа в дупу п'яна свиня, а свинею цею був аж цілий барон і собі дорожче було б із ним сваритися. 
- Маркізе, йдете з нами? - запитав Тайвел. 
- Візьми мені те ж що і собі. - сухо відповів Кай. 
Черга і справді була уже не значною, може чоловік зо п'ять терлися біля шинквасу, щось невиразно обговорювали і чекали до в них приймуть замовлення. Гнат і Тайвел прилаштувалися позад них і втупили погляд у чорну дошку, що висіла над дверима кухні. На ній крейдою каліграфічно було виведено:
Рибна юшка - 2 срібні крихти
Смажена риба - 3 срібні крихти
Суп із курки - 2 срібні крихти
Запечена свинина - 1 срібна скиба
І нижче кострубатими літерами дописано:
Кухоль пива - 1 срібна крихта
Склянка горілки - 1 срібна крихта
Бруґендахер - 2 срібні крихти
- О, бачиш? - запитав Тайвел. - М'ясо є, а вареників нема. А ти не знаєш що таке "бруґендахер"? 
- Не уявляю. - Відповів Гнат. - Тож, якщо нема вареників, то я посьорбаю рибну юшку. 
- Та нащо тобі ті помиї? - збентежився Тайвел. - Візьми краще цілу рибину смажену. 
- В мене грошей мало лишилося. Хто його знає для чого вони іще пригодяться. 
- Нас же цей Лука пригощає - можна бенкетувати. 
- Ти поглянь на нього. - Гнат тицьнув пальцем на Луку, який незграбними жестами щось показував маркізу. - Він в будь-яку мить може свідомість втратити. 
Тайвел глянув на п'яного барона, зітхнув і похитав головою - як би не було сумно визнавати, але Гнат таки мав рацію. 
Тим часом, поки хлопці були відсутні, маркіз, сидячи за столом всіляко намагався уникати зорового контакту з Лукою. Десь всередині себе він благав Сина Сонця про те, щоб цей п'яниця нічого не викинув і не зганьбив маркіза в чужому для нього місці. Подумки Кай прораховував можливі варіанти подій і те як він буде реагувати на них, та всі вони у будь-якому вигляді здавалися йому жахливими. 
Раптом, ні з того, ні з сього, Лука що вже кілька хвили нерухомо сидів, підхопився і потягнувшись через стіл, торкнувся руки маркіза. Кай підвів голову і побачив перекошене від алкоголю обличчя барона. 
- Уявляєш, - спокійно заговорив Лука, - він за мною знову спостерігає. 
- Хто, спастерігає? - перепитав маркіз. 
- Він. - Лука показав пальцем кудись у темний куток, на балки, якими була підперта стеля. 
Кай прослідкував за жестом барона, пильно вдивився і не подаючи виду що нічого не побачив, обернувся назад. 
- Отак іноді... "Гик"... Помічаю його. Сидить і спостерігає за мною. Наче нема йому більше на кого подивитися. Хай сам на себе дивиться... "Гик"... Чи на того... Як його?.. Начальника... 
"От він благополучно і здурів. Зараз треба поїсти чимшвидше і йти спати, щоб від нього відкараскатися." - подумав маркіз і розвернувся до шинквасу, подивитися де ж там так довго носить тих двох. А біля стійки кипіла активна дискусія:
- Нам юшки рибної тарілку, - замовляв Тайвел, дивлячись на дошку, - два шматки запеченої свинини і... А що то у вас таке за бруґендахер? 
- Фірмовий напій. - сухо процідив шинкар. - По їжі - це все? 
- Все. - підтвердив Гнат. 
- Тарілку юшки і два шматки свині. - гукнув шинкар кухарю у прочинені двері. 
- А дайте мені ще оцей ваш фірмовий напій. - додав Тайвел. 
Шинкар кивнув і з кам'яним виразом обличчя поклав на стійку великий кухоль, налив у нього із черпака, майже під край, пива, потім поліз униз, дістав пляшку горілки і долив до повного. Тайвел спостерігав за цим із неприборканим здивуванням. 
- Оце й усе? - запитав гном. - Горілка змішана з пивом?
- Угу. - підтвердив шинкар. 
- А чого ж назва у нього така? 
- Індикатор для постійних клієнтів. Якщо після випитого кухля не можеш вимовити "бруґендахер", значить уже досить. Між іншим багато п'яних бійок за допомогою нього вдалося уникнути.
Тайвел розуміюче кивнув, зняв з прилавка кухоль і розвернувся щоб іти. 
- Шановний, а розрахуватися? - окликнув його шинкар. 
- Я думав - опісля. - здивувався Тайвел. 
- Ми задурно не годуєм і не напуваєм. - роздратувався шинкар. - З вас чотирнадцять срібних крихт. 
Набундючений Тайвел поліз у кишеню, вийняв звідти дві срібні скиби і поклав їх на стійку.
- Отак би й одразу. - сказав шинкар і відрахував на здачу шість крихт. 
Отримавши, нарешті, їжу, вони повернулися назад до столу. Тайвел ніс своє пійло і юшку Гната, а той, у свою чергу, ніс два здоровенні шматки запеченого м'яса. Розклавши кожному його їжу, вони повкладалися на свої місця. 
- Скільки з мене? - запитав Кай. 
- Потім порахуємо. - підморгнув йому Тайвел і почав гризти м'ясо, запиваючи Бруґендахером. 
- А мо-же іще вип-'ємо? - запитав Лука. 
- Годі вже з тебе. - сказав Гнат. - Ти як збираєшся до міністра на роботу завтра йти? 
- Вихідний! - Лука розкинув руками, наче в них були конфетті. 
- Може запитаєш у нього про книгу? - прошепотів Гнату на вухо Тайвел. 
- Та не вірю я що це Тарас мене здав. - відповів звичайним голосом Гнат. - Та і батько наче як цього Білогора знає. 
- Ну і все ж таки. Поцікався. 
Гнат деякий час підбирав потрібні слова, а потім, зібравшись з думками, все таки гукнув п'яного співрозмовника. 
- Луко! Глянь на мене. 
- Що мій ста-рий дру-же? - обличчя Луки розплилося у посмішці. 
- Тарас нікому нічого не розповідав про мою книгу? - випалив все у лоба Гнат. 
- Яку книгу? - здивувався Лука. 
- Мою книгу. - повторив Гнат. 
- А-а-а, книгу! - Лука зробив безмежно дурнуватий вираз лиця. - Книгу я знаю... Книга це до-бре...Книга це гар-ний подарунок... На день народження, там якесь... На інше свято... 
- Я ж казав. - обернувся Гнат до Тайвела. - Нічогісінько він не знає. 
- Або нічого не усвідомлює. - розсміявся Тайвел. - Він же напився як свиня. 
Приблизно через п'ятнадцять хвилин Тайвел був такий самий як і Лука. Допивши той шмурдяк, що йому наколотив шинкар, гном навіть до кінця догризти м'ясо не встиг, як почав пускати слину на підлогу. Побачивши це, Кай схопився за голову і почав руками жмакати волосся. 
- Щось нудні ви якісь. - промовив Лука підіймаючись з-за столу. - Чи то я вже тверезію? Не ясно... 
Лука обійшов стіл з того боку де сидів маркіз і наблищившись, вхопив його за праву руку. 
- До зустрічі, брате! - мовив Лука, тиснучи долоню Кая. 
- До зустрічі. - випалив збентежений маркіз. 
- Ага. - додав Гнат. - Одного п'янчуги ми позбавилися, а з цим що робити? 
Кай обернувся, подивився на Тайвела і потер чоло. 
- Зараз винайму нам кімнати, затягнемо цього кнура спати, а там це вже будуть не наші проблеми. 
*****
- Ну що? - запитав грубий голос. - Маскарад спрацював? 
- Схоже на те. - відповів тонший. - Комар носа не підточе. Шкода, що довелося поколупатися там трохи, але то нічого страшного. 
- Чудово. Знайшов її? 
- Знайшов, вона там, у безпеці. Чатував там до світанку, потім прослизнув доки мене не помітили. 
- Я сподівався що він не такий дурень. Хоча... Чого іще чекати від недосвідченого хлопчиська. 
- А я думаю, що в його діях якийсь сенс є, інакше чому ж він не лишив її вдома?
- Повторюю - він дурень. Не можна залишати її з ним. Ой не можна. 
- Мені здається, краще за ними прослідкувати, хочаб до якогось безпечного місця. 
- І чому завжди доводиться бути над кимось нянькою? 
- Така вже наша робота. 
- Твоя робота. Займешся цим сам. Пушок відправився на завдання, у кращому випадку повернеться до ночі. Тому залишаєшся тільки ти. 
- От гімно...
*****
Ранок був темним і прохолодним - на небі збиралися густі сірі хмари, а в повітрі відчувався легенький приморозок. Першим на вулицю вийшов маркіз і вдихнувши морозного повітря зразу ж видихнув клубок пари.
- Зима вже чи що? - запитав він у Гната і Тайвела, які затримувалися із виходом. 
- Скоро й сніг піде. - сказав Гнат, зістрибуючи із невисокого порогу. 
Слідом за ним ледве волочив ноги гном, який після вчорашнього фірмового напою відчував себе не найкращим чином. 
Зібравшись нарешті в купу, вони попрямували до конюшні, де на думку маркіза, їх уже мала чекати готова до відправки запряжена карета. І справді, припущення було недалеким від правди - наблизившись до прочинених воріт уже було видно кучера Федька, який робив останні приготування до від'їзду. Побачивши господаря і його супровід, кучер зняв капелюха і, пройшовши кілька кроків назустріч, обережно вклонився. 
- Здрастуйте, хазяїне. - голосно сказав він. - Усе готово, можемо вирушати. 
- Зачекай Федьку. - по-батьківськи лагідно мовив маркіз до вдвічі старшого за нього кучера. - Я ще сам все добре огляну. Мені треба впевнитися, що цей кривий лайдак відпрацював кожен гріш, що я йому заплатив. 
Кайзал підійшов до кожного коня, подивився на їхні зуби, погладив шерсть, поглянув на животи. Потім пішов до екіпажу, постукав ногою по колесам, перевірив як добре начищені залізяки і помиті лаковані дошки. Заглянув всередину, і обійшовши ззаду, подивився на багажний відсік. Тут він затримався і нахмурив брови - на замковій шпарині було видно подряпини. 
- Хто колупався в замку?! - розлючено гаркнув маркіз. - Федьку, твоїх рук справа? 
Сполоханий кучер підлетів до господаря і здивовано закліпав очима. 
- Ні господарю, я цього не робив і не бачив, клянуся! - Федько аж тремтів від страху. 
- Ану хутко відвернися! - скомандував маркіз. 
Дочекавшись, поки переляканий кучер відвернеться, Кай дістав з-за пазухи ключ і вставив його у шпарину. Відчинивши замок, він підняв кришку, глянув всередину і швидко зачинив скриню назад. 
- Твоє щастя, що в мене нічого не поцупили. - сказав маркіз. - Можеш обертатися назад. 
На обличчі кучера читалося полегшення, хоча було видно що до кінця його ще не відпустило. 
- Пильно слідкуй за усіма моїми речами, - додав після паузи маркіз, - щоб без твого ока до них і на десять метрів ніхто не підходив. Зрозумів мене? 
Дочекавшись від кучера кивка, Кай нарешті відвів від нього погляд і роззирнувся навколо. Конюшня була досі зачинена, а двері прибудови, з яких учора виходив коваль, стояли відхиленими, втім звуків роботи звідти не доносилося. 
- А де цей, конюх? Як його там? Арон? - знову допікся із питаннями до Федька маркіз. 
- Я тут. - пролунало звідкись ззаду. 
Маркіз оглянувся і побачив конюха, що стояв метрах в п'яти від нього. Кай готовий був поклястися, що кілька секунд тому його там не було, втім, подумавши, швидко списав це на недосип. 
- Ароне, а чи не підкажеш, хто колупався в замку моєї карети? Не ти часом?
- Побійтеся Сина Сонця таке казати. - обурився конюх. - Я чесна людина і чесно заробляю гроші. Ви мені вчора заплатили за мою роботу, я її виконав. Навіть кучера вашого безкоштовно нагодував. 
Федько ствердно замугикав. 
- Добре, а може ти бачив хто це міг бути? - знову запитав його Кай. 
- Ні, не бачив. - відрізав Арон. 
- Добре, я розумію, ти хочеш грошей. Я дам тобі їх, тільки скажи хто це був. 
-  У мій двір миша не пролізе. - сердито сказав Арон. - Поки ваш екіпаж стояв тут, його ніхто не чіпав, будьте впевнені. Можливо його хтось намагався відкрити доки ви сюди їхали, але точно не тут. 
Конюх розвернувся і поплентався до дверей конюшні, тягнучи праву ногу. Маркіз деякий час подивився йому вслід, потім харкнув на землю, розтер підошвою черевика і пішов до дверцят карети. 
- Збираємося і рушаємо. - скомандував він до всіх і сам поліз у екіпаж. 
Поки кучер умощувався на кОзлах, Гнат підпихував Тайвела, який ледве ворочав руками і ногами. Йому було настільки погано, що до цього процесу довелося підключити ще й маркіза, який тягнув за руки із середини і потім допомагав прилаштувати його на сидіння. Всадовили гнома поближче до вікна, так щоб прохолодне свіже повітря обдувало його виснажену алкоголем голову. Щойно зачинилися дверцята - екіпаж рушив. 
За міськими мурами було ще холодніше ніж всередині і Тайвел по тихеньку приходив до тями. Але іноді коли карета підстрибувала заїжаючи в ямку, він знову починав зеленіти. 
Коні вправно молотили землю та камінці під ногами і мчали уперед так, наче за ними щось гналося, але кучер, що поганяв ними, знав, що це ще далеко не вся їхня швидкість. До середини дня вони вже долали Обухський перешийок і звертали на дорогу між Блакитним озером і Розколотою горою. Федьку дуже не подобалася ця дорога, але маркіз наполіг їхати саме нею бо вона набагато коротша. 
"Аякже, коротша. - думав, але не наважувався сказати кучер. - можемо приїхати на півдня раніше, а можемо й загрузнути в мочарах на тиждень. Або й ще якась халепа станеться." 
Федько як у воду дивився - не доїжаючи гори, на майже зарослій високою стирнею дорозі, один із коней голосно заіржав і різко зупинився, слідом за ним занепокоївся і другий. Каретою шарпонуло кілька разів туди-назад і кучер зістрибнув поглянути що там трапилося. 
Він струсів та ривків Тайвелу стало геть погано, він із зеленим обличчям, розштовхуючи інших, вискочив на вулицю і почав блювати. Слідом за ним вилізли Гнат і Кай. 
- Що там сталося, Федьку? - гукнув маркіз. - Чому зупинилися? 
- Поки не знаю. - кричав кучер, намагаючись заспокоїти сполоханих коней. - Я не можу підібратися. 
Тим часом Тайвела вивернуло вдруге. Гнат поліз до свого рюкзака і дістав звідти фляжку з водою, потім простягнув її пополотнілому гному. 
- Як ти? Не покращало? - запитав Гнат. 
- Жити буду. - відповів Тайвел, втираючи обличчя рукавом. - Дай сьорбну. 
Він узяв фляжку, зробив звідти кілька ковтків і повернув назад. Після цього на його щоки почав повертатися рум'янець. 
- Маркізе! - з боку коней почувся крик Федька. - Один кінь втрапив у вовчу пастку. Ногу майже до кістки розірвало. Я зараз спробую зняти, тільки інструмент візьму. 
Щойно кучер зробив кілька кроків убік карети, як несамовито заволав. Було схоже наче його роздирали живцем і почувши це, маркіз поквапився на допомогу. Не гаючи часу він перестрибнув через дишло, позаду, і без того неспокійних, коней і побачив як Федько валяється на землі, а нога його так само як і нога коня, втрапила у пастку. З неї добрим потоком юшила кров, пропитуючи такнину одягу, а потім і землю. 
- Обережно! - заволав він. - Там можуть бути ще. 
Оговтавшись від побаченого, маркіз спробував обійти Федька попід екіпаж, але ступивши на цю дорогу, він відчув різкий біль в області шиї, потім потемнішало в очах, а в голові затуманилось. 
- Маркізе! Ні! - знову заволав Федько. 
На цей крик підхопилися Гнат і Тайвел, але уколоті дротиками в шию, без свідомості попадали і вони.