Дивний гість

Вперше за довгий час Гнат прокинувся не від стукоту маленького молоточка по дзвіночкам будильника, а від того що виспався. За три роки його відсутності вдома, батьки зовсім нічого не змінили в кімнаті: книжкова шафа, забита по вінця різноманітною літературою, малюнки вигаданих Гнатом заклинаннь і столик з розкладеним на ньому учбовим приладдям стояли точнісінько так само як він колись їх залишив. Що правда ліжко стало маленьким.
Додому він прибув учора під вечір. Після того як міністр Веремій підняв на вуха всю школу, директори вирішили відправити учнів у відпустку на невизначений термін, а саму школу зачинити і переобладнати для протидії будь-якій загрозі. Спав він без задніх ніг, так міцно, що не виринав і у півсон, хоч перед цим мати розказала йому про зникнення батька, а до цього всі сни вщент заповнювалися спогадами з битви проти іржавого легіону.
Гнат простягнувся, голосно позіхнув і нарешті розплющив очі. В кімнаті пахло маминими фірмовими сирниками. Сковтуючи слину, він відкинув важезну ковдру і ступив босими ногами на лоскутний килимок. Від груби тягнуло приємним теплом і речі що лежали поруч з нею були достаньо прогрітими, щоб їх комфортно одягнути. Гнат накинув на себе те, що першим трапилося під руки і вискочив у коридор. 
Спустившись сходами з другого поверху, Гнат уткнувся носом в ледь прочинені двері кухні, з-за яких валило теплом і запахом сирників. Завагавшись, він поклав руку на ручку дверей і заглянув всередину: біля плити, закутана в хмарку пари, стояла мати і перегортала пухкі сирники, вигляд в неї був геть змучений. Щоб не бути несподіваним, Гнат притис ручку донизу і зі скрипом відчинив двері - мати миттю обернулася. 
- Тато досі не повернувся? - випалив одразу Гнат. 
- Ой, синку... - жінка ледь стрималася щоб не заплакати. - Я вже собі й не знаю що думати... Ти мені вчора того понарозказував, і про потвор і про наказ, що я усю ніч не спала. Тільки очі закрию, так його бачу - стоїть, руку до мене простягає і примовляє так жалібно: "Ярославо, поможи". 
Із очей жінки покотилися сльози, Гнат її обійняв і одразу відчув як сорочка на плечі почала промокати. 
- Я йому казала: "не їдь з маркізом, нехай хоч раз без тебе щось зробить". Я як відчувала, розумієш? Ні він не вернувся, ні ті два виродка. Та хай би вони двоє крізь землю провалилися, а Онуфрій лишився. - Ярослава знову зайшлася плачем. 
У пам'яті Гната постав батько, а разом з ним постали й два його помічники - байстрюки Уко і Яко. Вони як завжди були заклопотані господарчими справами, вичищали корівник і конюшню, ганяли пастися овець, а малий Гнат стояв від них пооддаль з подарованим записничком і огризком олівця і старанно виводив літери на красивому папері. Тоді він ще мріяв стати поетом і вигадував спочатку простенькі віршики, а згодом замахнувся і на щось більш високе. Разом із цими спогадами, прийшли і перші строки того самого вірша, який він старанно записував:
"Я пам'ятаю будинки зіткані з срібла. 
Я пам'ятаю розвіяний осінню дим..." 
Він точно знав що встиг їх записати, і точно пам'ятав, що збирався його продовжити, але чи лягла на папір решта чи ні, залишалося загадкою. 
Ярослава плакала не припиняючи, хоч уже й відірвалася від плеча сина. Її дрібні сльози падали на розжарену сковорідку, сичали і злітали догори хмарками пари. 
- Мамо, з батьком усе добре, я впевнений. - сказав Гнат, а в самого аж нутрощі здавило. - Може маркіз його до себе повіз і там бенкетують, що й досі не прийшли до тями? 
- Вість би якусь прислали! Онуфрій знає як я переживаю за нього! Я уже не молода, а він і тим більше. Чи ж вони до сливОк напилися там?! - Ярослава відійшла від плити і трохи заспокоївшись сіла зі стіл. - Я вже й не знаю що думати синку... Просто не знаю...
Раптом на подвір'ї загавкали собаки, а з коридору почувся наполегливий стукіт. Гнат разом із Ярославою вилетіли стрілою в сіни і сподіваючись побачити Онуфрія, разом відчинили двері. Коротка мить радості змінилася розчаруванням - на порозі стояв худорлявий чоловік, років сорока, вдягнутий у простенькі штани, в'язаний светр і плащ із коров'ячої шкіри. На голові він мав капелюха, який приховував лисину. 
- Здрастуйте у вашій хаті. - чемно привітався незнайомець. - А дядько Онуфрій вдома? 
- Нема батька. - насторожено відповів Гнат. - А вам чого треба? 
- Він скоро повернеться? Я можу його тут зачекати? - незнайомець зняв мокрого від дощу капелюха, стряхнув, але назад вдягати не став. 
- А ви хто такий? Звідки батька знаєте? - продовжував допит Гнат. 
- Старий знайомий. - усміхнувся чоловік. - Він був моїм учителем, коли ще жив у Брумелі, а відколи виїхав, то ми з ним і не бачились. 
- Ой, що ж це я? - заметушилася Ярослава. - Ви проходьте, не соромтеся. 
Жінка відступила в бік в показала гостю рукою прохід в вітальню. Чоловік потупцяв на порозі, пройшов у сіни і там роззувся та скинув верхнє. До вітальні він поростував охоче, поблискуючи залисиною на всі боки. Йдучи від дверей до дивану, він роздивлявся не бідне вбранство оселі: розглядав килими розстелені по підлозі, опудала тварин розкладені по полицях, дивувався візерункам, виліпленим на стелі, і стінам, оббитим розщеплиними тонкими колодами. По його реакції було видно, що в заможних домах він бував не часто. 
- Чаю будете? - запитала Ярослава, втираючи розчервоніле лице. 
- Звісно, велике дякую. - люб'язно відповів чоловік. 
Гнат спостерігав за ним із сіней і нервово прикусував губу, йому, чомусь, здавалося що цей чоловік якось причетний до зникнення батька. 
- То ви також кравець як і Онуфрій? - запитала Ярослава, несучи два горнятка чаю. 
- Колись ним був. - сором'язливо відповів чоловік і по хвильці додав. - Ох, пробачте мою не ввічливість, здається я сам не представився і не запитав як вас звуть...
- Ой точно, ми ж не познайомилися. - жінка простягнула руку через стіл. - Мене Ярославою звуть, а це мій... Наш син, Гнат. 
- Яке чудове ім'я у вас і у вашого сина. - Гнат почув у словах гостя аж забагато лицемірства. - Мене звуть Білогором. Як я вже казав, колись ваш чоловік навчав мене, так би мовити, ремеслу і от тепер я вирішив його відшукати, щоб віддячити за науку, та і загалом за все, що він для мене зробив. 
- Нажаль... - очі Ярослави знову стали мокрими. - Він уже два дні як безвісти зник. Поїхав з тутешнім володарем на якісь промисли і не вернувся. Ані його нема ані звістки. 
- Ну-ну, не плачте, я дядька Онуфрія добре знаю, він дужий і навіть якщо щось трапилося, то він все одно повернеться. - Білогор примовляв так лагідно, наче заколисував Ярославу, навіть Гнать, що сидів у кутку і не сильно вслухався, відчув як його почало хилити в сон. 
- І я сподіваюся що повернеться, як же ми без нього. Та і ви ж також здаля сюди їхали, він просто повинен повернутися щоб вас зустріти. - вже спокійніше відповідала жінка. 
- Атож, я ж до нього не з порожніми руками приїхав. Я працюю зараз при палаці, шию одяг для вельмож, тому грішми не обділений... - почувши це, Гнат саркастично чмихув, але вдавши що цього щойно не відбулося, Білогор продовжив. - А тут мені ще й спадок на голову звалився, цілий будинок на окраїні Брумеля. Я довго думав, що з ним робити, аж врешті вирішив його подарувати тій людині, без якої я б усього цього не мав. До того ж, коли я шукав Онуфрія, то дізнався, що він уже не працює за професією і хотів його попросити про "останню" послугу. 
Білогор так виділив слово "останню", що Гната аж трохи пересмикнуло. Хай би там як раніше він не намагався не слухати цього чоловіка, але тепер, відчувши щось не добре, він уже пильно вловлював навіть найнезначнішу інтонацію. 
- Ой так, - забідкалася Ярослава, - Онуфрій вже давно не шиє одяг. Йому під час пожежі руку відтяло... А ви... Ви дуже щедра людина, навіть не знаю як і дякувати. 
Від такого потоку люб'язності з боку обох співрозмовників Гната ледь не знудило. "І як це мати не помічає що він просто брехло?" - думав Гнат, з-під лоба зиркаючи на них. 
- Ну-ну, не варто дякувати, адже я ж іще нічого не зробив. Мені б все ж таки з дядьком Онуфрієм побачитися, парою слів перекинутися, а тоді вже й чарку можна буде перехилити за наше з ним здоров'я. 
- Його нема, тобі ж уже сказали! - вибухнув гнівом Гнат. 
- Синку чого ти? Заспокойся... 
- Тато зараз невідомо де і ми місця собі не знаходимо бо хвилюємося за нього, а ти так говориш, ніби він виходити не хоче, чи ми його ховаємо! 
- Ви пробачте, заради всього святого. - Ярослава звернулася до Білогора. - Це в нього нервове. 
- Нічого, я все розумію, не турбуйтеся. - спокійно відповів Білогор. 
- Гнате, краще піди до себе на гору і заспокойся. - в словах Ярослави проскочила нотка сердитості. 
- Ну і піду. - прошипів Гнат. - Все краще ніж вас слухати. 
Хлопець розвернувся і стрімко покрокував до своєї кімнати, гучно зачиняючи за собою всі двері. Він був надзвичайно роздратований тим що зараз відбувалося, але вдіяти нічого не міг. В голові крутилися різноманітні обрАзи, якими б він хоч зараз обізвав цього Білогора, як би накинувся на нього і почав лупцювати кулаками, але натомість він мандрував до своєї дитячої кімнати, зі своїми дитячими речами і мав там сидіти, аж поки цей покруч не вивітриться з його дому. Поки він про це думав, в пам'яті чомусь знову виринули ті строки із його недописаного вірша. "Ну і нехай, - подумав він, - може то й на краще. Зачекаю поки цей блазень піде, а поки є час, буду думати як шукати батька." 
*****
Кабінет освітлювався тільки багаттям каміну і двома ледь помітними смугами світла сателітів, що пробивалося крізь затягнуті штори. В такій, майже цілковитій темряві, сидів кремезний чоловік і стукав підточеним олівцем по лакованій поверхні стола. Вже десь із півгодини він не змінював своєї пози, а очі, звикші до темряви, блукали по кімнаті, розглядали килим на підлозі, стільці із дорогого дерева, оббиті червоним оксамитом, статуетки, привезені як дяку із різних провінцій, шафи з книжками і величезну карту континенту, в яку він нещодавно втикнув кілька шпильок. Окрім вбранства, звичного для кабінету будь-якого аристократа, цей кабінет мав довгу полицю, яка починалася біля вікна за шторами і тягнулася вздовж стіни до кутка, де закінчувалася будиночком, схожим на ті що роблять для котів. Прямо під ним на підставці стояла клітка, наповнена дерев'яною стружкою: в ній борсалася купка ховрахів. 
Нарешті в двері постукали. 
- Проходь. - коротко скомандував чоловік. 
Ручка опустилася і в дверному отворі з'явився стрункий молодик із тонкими підкрученими вусами. 
- Лука... Скільки разів тобі казав не стукати в двері? - чоловік говорив спокійно, але дещо розчаровано. 
- Вибачаюсь, пане Абелю! - Лука виструнчився як по команді. - Більше такого не повториться. 
- Заспокойся, сідай. Хвоста не привів? 
- Ні, пане Абелю, все чисто. 
- Добре, я в тобі і не сумнівався. - Абель легенько усміхнувся, але його посмішка розчинилася в темряві. - Здогадуєшся чому я тебе покликав? 
- Вам знову потрібні відомості про когось із оточення його величності? - Спробував здогадатися Лука. 
- Ні Луко, наш "Об'єкт" почав діяти. - Абель провів олівцем по столу, наче підчеркуючи свою фразу. 
- Я сподівався, що ця мить ніколи не настане...
- Я теж. - погодився Абель. - Схоже, що він знайшов манускрипт Сина Сонця і невдовзі почне ним користуватися. 
- Ви впевнені в цьому? Манускрипт був втрачений в роках, про місце його знаходження не знав ніхто. 
- Луко, ти мав давно навчитися не ставити під сумнів мої слова. Дізнавач доктора Хмари чотири ночі тому сповістив про надзвичайно сильну і довготривалу активність чар на південний схід від Брумеля. Цей механізм, хоч і не надто точний, але роботу свою виконує навідмінно. Думаю не варто тобі пояснювати, що така сила може йти лише від одногО артефакта. А сьогодні зранку один із моїх інформаторів доповів, що щось надзвичайне відбувалося у пригороді Низи, очевидці бачили спалахи і чули гуркіт з боку старого кладовища. Втім і минулої ночі також був деякий незвичний момент, з яким мені ще треба буде розібратися... - Абель підніс праву руку до підборіддя і на короткий час призадумався. - Але менше з тим. У всякому разі ми маємо бути напоготові - найближчим часом я повідомлю усіх своїх людей, що настає початок кінця. 
- То може варто відправитися на пошуки і перехопити манускрипт? Чи прикандибошити його десь на окраїні дороги? 
- Луко, ти ж граєш роль дворянина - не використовуй ці словечки, вони ріжуть слух. Наш об'єкт надзвичайно небезпечна людина і просто так поцупити в нього нічого не вийде, ну а тим більше, як ти виразився, "прикандибошити". Він відчує небезпеку за кілометр і спепелить її ще до того, як вона з коня злізе. Їх у школі чаклунів не тільки свічки палити вчать. Зі звичайним чаклуном не справиться і десяток вбивць, а ти говориш про самого архимага містеріума. - з вуст Абеля зірвалася легенька насмішка. - Дорослішай Луко, давно вже час. 
- Тобто? Ви пропонуєте сидіти і чекати? І нічого не робити? Просто сидіти і чекати?..
- Сидіти, чекати і готуватися. - обірвав Луку Абель. - Я розумію твоє нетерпіння, але поки що це єдиний вихід, який я бачу. Поки не відомо де він знаходиться і що задумав, і розпорошувати людей на пошуки голки в сіні я не збираюся. Треба зібрати інформацію і дочекатися його наступного кроку, тоді вже буде більш-менш зрозуміло як діяти. 
Раптом позаду нього ворухнулися штори і жмуток темряви, вибравшись з-за них, попрямував полицею до будиночка. Маленька темна постать цокнула кігтями по стінці з отвором, буркнула щось незрозуміле і сховалася. Абель піднявся, пройшовся до кутка, де щойно хазяйнував темний комок, просунув руку в отвір і дістав звідти маленьку металеву капсулу, потім взяв із клітки одного із ховрахів і жбурнув у темряву нутрощів будиночка. 
- Ну от Луко, нова звістка. - Чоловік демонстративно підняв руку з капсулою, щоб Лука її роздивився. 
- Про нього? - насторожився Лука. 
- Зараз подивимося. 
Абель вмілим рухом розділив капсулу навпіл і дістав звідти маленький сувій, потім розгорнув його і почав читати. 
- "Архимаг зупинився в корчмі біля Вовчого Млина на схід від Розколотої гори. Продовжуватиму спостереження." Ну ось ми й знайшли пропажу. - констатував Абель. - Тепер чекатимемо його подальших дій. Носом відчуваю, що він планує захопити владу, інакше ніяк. Скоро, Луко, можуть покотитися голови, спочатку королівська, а за нею прахом підуть такі ідіоти як міністр Веремій і міністр Лірник. Може воно й на краще, менше бовдурів під ногами плутатиметься. Але хлопче, якщо не будемо готуватися, разом з ними підемо і ми. 
*****
Гнат походжав взад-вперед і в такт його крокам поскрипувала підлога. Він був злим і роздратованим, але досі не вимовив жодного слова. Мати дивилася на нього з дивану і також мовчала, родумуючи про щось своє. Вже кілька годин минуло як Білогор покинув їхній дім, залишивши наостанок запечатаний конверт. Наче згадавши про це, Гнат підійшов до столу взяв його в руки. 
- І все ж таки, ми маємо знати що там написано. - констатував він. 
- Білогор ясно сказав що вміст лише для очей твого батька. Не лізь туди!
- А чого це ми взагалі слухаємо того пройдисвіта? Він заявився до нас додому якраз тоді, коли батько зник, назвався його учнем і потім завзято роздивлявся наш будинок, наче має його пограбувати! Ще й сирники всі зжер! - Гнат взяв порожню миску і цокнув нею об край столу. 
- Не смій кричати! - зірвалася вже Ярослава. - Білогор порядна людина він шиє одяг для дворян, має гроші і батькові твоєму хоче будинок подарувати. 
- Так-так порядна людина, авжеж... Ти бачила його одяг? Придворний кравець, який прийшов в обносках. Напевно це для того щоб нас не шокувати витонченістю його смаку. - Гнат поклав руку на плече Ярослави. - Зрозумій, мамо, тут щось не чисте. 
- Холопчику, ти вже забив геть собі голову тими лиходіями. З мальства тільки й торочиш про те як виростеш і будеш боротися зі злом. Я ж думала що подорослішаєш і все пройде, та ж ні, тобі тепер на кожному кроці те недобре ввижається. 
- А як тут його не бачити як воно всюди? Батько два дні додому не повертається, полями й лісами чудовиська шастають. Та мене ледь не... - Гнат вже хотів був сказати про події на кладовищі, але в останню мить схаменувся і зрозумівши що таку тираду треба якось закінчити, додав. - ...пограбували. 
- Хто? Як? - Ярослава змінилася в лиці. - В тебе щось украли? Щось коштовне? 
- Ні, все добре, не турбуйся. Копняками їх відігнав, я ж чарівник, а не якийсь там пройдисвіт Білогор. 
- От же ж він тобі спокою не дає. 
- Мамо, треба за батька думати, а не за мене чи Білогора. За батька і тих двох байстрюків, бо ж і вони не повернулися. Мені здається, що... 
Гнат перервався бо почув як у дворі загавкали собаки, а у двері знову погупали. Він глянув на матір, а та у відповідь глянула на нього. Обоє на мить завмерли. 
- Це що, - буркнув Гнат, - той покидьок за додатковими сирниками повернувся? Думає що вони тут з неба падають. 
З цими словами він вискочив у коридор і приготувався, відкривши двері, висказати Білогору все що він про нього думає. Але у прочиненому отворі, на рівні його очей нікого не було, натомість, опустивши погляд нижче, він побачив промоклого до нитки гнома, який стояв, жмакаючи в руках картуза. 
- Здрастуйте у вашій хаті. А Онуфрія уже привезли? - запитав гном. 
- Це якись злий жарт? - запитав у відповідь Гнат. 
- Боронь Боже. - відповів гном. - А що, щось сталося? 
- Заходь Тайвеле. - сказала Ярослава. - знімай верхнє, я зараз тобі рушника дам. А ти Гнате, не стовбич, краще чаю загрій. 
Гном роздягнувся і незграбно почвалав у вітальню, де всівся на ослінчик поближче до грубки. Ярослава винесла йому банний рушник, такий що, гном міг в нього закутатися повністю і почала переповідати у подробицях події сьогоднішні і кількох минулих днів. Тайвел вислухав те з майже кам'яним лицем і лише удостовірившись, що Ярослава закінчила, почав говорити сам. 
- За чоловіка свого і тих двох громил не переживай, їх маркіз забрав до свого двору. Онуфрій упав в яму і зламав собі ребро, то його маркізів лікар, напевне, оглядає зараз, а може й лікує вже. Я думаю, що скоро сам приїде. - Тайвел не хотів надміру лякати Ярославу, але і не сказати що Онуфрію добряче дісталося не міг. 
- Чого ж вони ніякого листа чи хочаб записки не прислали? Ми ж тут вже й не знаємо що думати собі. 
- Може забули, може думали що лікування швидко зробиться, а може й відправили звістку, а посильний напився і десь втоп у мочарах. Хто його знає? - Тайвел хихикнув, але так щоб Ярослава того не побачила. 
- От бачиш, мамо, я ж казав, що з батьком усе добре. - Гнат вийшов з кухні з великим чайником і трьома чашками в руках. - Тепер на одну проблему менше. Лишилося розібратися що із тим Білогором робити. 
Хлопець поставив на стіл чайне приладдя і заходився розливати напій по чашках. 
- А що ти з ним хочеш робити? - здивувався Тайвел. - Онуфрій повернеться, поговорить з ним та й усе. 
- Боюся я, Тайвеле, що він обікрасти нас хоче і придивляється як би то краще зробити. - відповів Гнат. 
- Та нічого він красти не збирається. - втрутилась Ярослава. - Він порядна і чесна людина. Якби було по іншому, то він просто вліз би посеред ночі я вкрав усе що захотів, навіть ту книгу, про яку питав. 
- Яку ще книгу?! - здивувався Гнат. 
- Ти коли пішов, я поцікавилася, яка ж це остання послуга йому потрібна від Онуфрія. І він мені розповів, що Онуфрій колись мав книгу із різноманітними видами одягу, які носили в давнину. Казав що стара мода повертається і йому б дуже хотілося мати ті ескізи. Він навіть у мене питав чи я цю книгу в Онуфрія не бачила, описував її такою старезною, товстою, розмальованою зверху сильнім полум'ям і золотим орнаментом. 
Гнат здригнувся - мати словами Білогора описувала той самий гримуар з печери біля кладовища. Але як таке може бути? Тепер з боку ранкового гостя Гнат відчував загрозу не всьому їхньому майну, а одній, конкретній речі. 
- Щось не так хлопче? - занепокоївся Тайвел. 
- Батько мені розказував про цю книгу. - збрехав Гнат. - Вона начебто як коштує цілий статок, а цей Білогор просить її взамін на якусь хатинку. 
- Дивно, що тобі він про неї розказував, а мені - ні. - здивувалася Ярослава. - Та й навіть якщо так, батько все одно її досі не продав, то напевне не сильно її й купляти хочуть. Хай добра людина бере та й користується. А будинок той ми й не бачили ще, може там цілий палац, який буде дорожчим за старі папірці. 
- Все одно лише тато знає де вона захована, от він і буде вирішувати, що з нею робити. А поки він у маркіза, хай Білогор обламається на нас нажитися. - підвів підсумок Гнат. 
- Якщо що, то я можу Онуфрію те все переказати. - втрутився Тайвел. - Я ж це зараз мав їхати до маркізового двору у справах, і коли таке діло, то хай старий часу дарма не гає, а обдумує що йому робити. А, я чого ще заїхав: можна у вас заночувати? Скоро стемніє і я вже навряд чи встигну туди дістатися дотемна. 
- Та ж звісно що можна. - затараторив Гнат, щойно Тайвел закінчив говорити. - Надворі таке ляє, куди ж ми тебе відпустимо. Мамо, постели Тайвелу в моїй кімнаті, мені все одно те ліжко мале, я краще на підлозі ляжу. А зранку ми з ним удвох до батька поїдемо. Ти ж не проти? 
- Ой ти непосидюче, щойно матір побачив, так уже тікати знову надумав. Лишень би на місці не сидіти. 
- Та чого ти, Ярославо? - втрутився Тайвел. - Хай хлопчина поїде, він же молодий, хоче світу побачити. Може там при маркізовому дворі панянку яку здибає? 
Гнат почувши це трохи знітився і вже навіть хотів сказати що їде виключно заради батька, але побачивши що матір задумалася, вирішив не втручатися. 
- І мені в дорозі не так нудно буде. - продовжив Тайвел. - Я ж цього малого востаннє бачив як ми ще одного зросту були, а тепер глянь як вимахав на міських харчах! 
- Ну годі вже, хай їде, все одно як лишиться, буде мені голову клювати що не відпустила. Зараз накрию стіл, повечеряємо, а потім самі вже вирішувати будете хто де ляже. 
Ярослава піднялася і пішла у бік кухні, слідом за нею піднявся і Тайвел. 
- Я тоді коней розпряжу поки і встайню заведу щоб не задубіли. - сказав він стоячи вже у сінях. 
"От і чудово, - подумав Гнат, - залишилося якось цю ніч пережити, а завтра батько підкаже що далі робити". 
*****
На ранок погода видавалася ліпшою ніж була учора. Тайвел ішов до конюшні не чищеною стежкою, переминаючи під чоботами листя з багнюкою. Коні вже попрокидалися і іржали, очікуючи на вранішню порцію води та фуражу. Він відчинив скрипучі двері, пройшов поміж двох уже підстаркуватих кобил і вивів спочатку одну, а потім іншу. Не зважаючи на свій, уже доволі пристойний, вік, коні мали крутий норов і чимало сили, а тому гном докладав зусиль щоби їх стримати.
Тим часом Гнат уже спускався вниз із почіпленим за плечами похідним рюкзаком. 
- Мамо, я вже зібрався. - гукнув він у бік кухні. 
- Почекай, я вам в дорогу їжі склала. - Ярослава вийшла в коридор із полотняною торбиною в руках і побачивши сина ненадовго завмерла. - А щого це ти з цим мішком їдеш? Що ти туди напхав? 
- Деякі речі. - уникнув прямої відповіді Гнат. - Підручники ще взяв. Хоч нас і відпустили, але вчитися все одно треба. Буду в дорозі Тайвелу лекції проводити. 
- Завжди дивувалася як в тобі поєднуються жага пригод і жага до навчань. - посміхнулася Ярослава. - Як на мене, то ці речі несумісні. 
- А я суміщаю, я ж не просто якийсь там хлопчисько, а майбутній архимаг містеріума! - Гнат казав це без долі іронії. 
- Подорослішай спочатку, архимагу мій. - Ярослава обійняла сина і всучила йому в руки торбину з їжею. - На ось, а я піду до господарства дивитися. 
Гнат вийшов на вулицю слідом за матір'ю і почимчикував до запряженої повозки, в якій уже сидів Тайвел. Спритним рухом він вискочив на дишло, потім перекинув ногу через борт і за мить уже сидів на дошці поруч із гномом. Батіг дзвінко хльоснув у повітрі і пара коней, як по команді рушили уперед. 
Мальовничий краєвид Кирпатого Хутору швидко змінився сіро-чорними пейзажами скошених і поораних полів, варто було тільки виїхати на кінець вулиці. Здавалося, що полям цим кінця-краю нема, аж настільки далеко тягнулася обжита людьми територія. Тонка дорога, шириною в дві кінські дупи, звивалася змією посеред вивернутих земляних брил і десь на обрії впиралася в маленьку зелену смугу соснового бору. Розкисла від дощу земля плямкала і чвиркала під ногами коней, а ті її місили, завзято тягнучи легкий віз із усього лише двома подорожніми, хоча давно звикли в таку пору тягати вози повні дровами. 
Гнат споглядав за тим як плинуть густі хмари, як крізь них іноді пробивається холодне осіннє сонце і намагався наважитися запитати у гнома те, що йому так давно кортіло. 
- Тайвеле. - врешті звернувся він до гнома, але не побачивши реакції, штурхнув того в плече. - Тайвеле, ти заснув чи що? 
- Га? - рохнув Тайвел. - Не сплю, не сплю. Задумався. 
- А от скажи мені, якби тобі до рук потрапила якась надзвичайно дорогоцінна річ, що би ти з нею зробив? 
- Ну, якщо ду-у-уже цінна, - почав роздумувати гном, - то напевне, продав би її. Нащо держати те за що можна виручити немалі гроші. 
- Ну, а от, я маю на увазі, таке, що є єдине у світі, але це не можна продати. - знову закрутив Гнат. 
- Е, такого не буває. Зараз що хочеш продати можна. Навіть якщо один із сателітів із неба зняти, то і на нього покупець знайдеться. 
- А якщо цією річчю ти сам можеш скористатися, але не знаєш як? 
- От ти завів: "якщо-якщо". Приклад краще приведи, а то я тебе перестаю розуміти. 
- Ну, наприклад, був би ти чарівником і мав би стародавній посібник чарознавства, але що там написано не розумів би, що б ти зробив? 
- Ну звісно шукав перекладача, або хоча б словник. От якраз нещодавно маркіз із твоїм батьком знайшли зброю стародавню, а як нею користуватися ні один, ні другий не бум-бум. - гном постукав кулаком по сидінню. - Вельможа не хотів мені її навіть в руки давати, мав її вдома почіпити, щоб залякувати ворогів. Але от поки вони із потворою билися, я з штуковиною тією розібрався і їм допоміг. 
- Що? - вигукнув Гнат. - Батько бився із потворою? Це ж як? Тобто... Серйозно?
Лише зараз Тайвел зрозумів, що бовкнув зайвого, але відкрутитися вже не можна було. 
- Ну так... Бився. Я, особисто того не бачив, більшу частину я в ямі пролежав без свідомості. Потім коли очуняв, бачу що на ящику лежу. Під моєю вагою його кришка погнулася і застібки відчинилися. Ну я його привідкрив, а там те чудо інженерії лежить. Я як побачив, так зразу в руки і вхопив, потім там-сям покрутив, посмикав, воно загуділо. До мене дійшло, що воно стріляє, а коли та гадина до мене в яму полізла, то я її за один постріл і прикінчив. До речі це вона твого батька побила, але не хвилюйся, з ним усе добре... Ну... Майже. 
- Чекай-чекай, тепер я тебе перестаю розуміти. Яка яма, який ящик? Чого ти там лежав? 
- Маркіз шукав там якийсь артефакт старезний, а знайшов зброю. Може і її шукав, не знаю. А потім віхолка на нас напала. А далі я вже казав. 
- І ти про це раніше мовчав? - в голосі Гната одночасно відчувалися захоплення і образа. - Так, а з батьком в решті решт що? 
- Та я ж казав уже, ребро зламане. Його вдарило сильно, але нічого смертельного, відлежиться тиждень і по всьому. 
- Ну то й добре. - сказав Гнат і замовк ненадовго, але потім, не в силі тримати язика, почав говорити. - В мене також пригоди були. Щей яскравіші ніж у вас. 
Очі Гната світилися від того, що він нарешті може без побоювань розказати про свої авантюри. Гном скептично глянув на нього і відвів погляд назад на дорогу. Вони проїжали місток, прокинутий через канаву. 
- Ну давай, розказуй. - монотонно сказав Тайвел. 
- Ми з другом пішли вночі грабувати бандитів, потім полізли у печеру, а там темно. Я запалив вогонь і на стіні побачив кубіграфи - то виявилася магічна загадка, ми її розгадали і потрапили в ще темніше місце, де мої чари не працювали, я напружився і вони запрацювали, потім відкрився прохід, а за ним книжка, яка напустила на нас ілюзії. Ми їх подолали і вишли з печери, а ззовні - мертві з могил повставали і на нас полізли. Потім я бився з одним із них, який називав себе воєначальником і переміг його. Отак! 
Гнат задоволено усівся на дошку і став чекати реакції гнома. Той це все вислухав, потім дістав із кишені люльку із смоляною запальничкою і закурив. Деякий час вони нічого не говорили, аж в решті хлопець не виткимав. 
- Ну і чого ти мовчиш? 
- Не вірю. - сухо сказав гном. 
- Що?! Та ти просто заздриш, що твої пригоди не були такими героїчними як мої. - Гнат склав руки на грудях і втупився поглядом в кінський хвіст. 
- От ти, ще молодий та дурний. - усміхнувся Тайвел. - В мене були такі пригоди, які ти й у сні не бачив, але як довести того не можу, то й не викаблучуюся. От у Маркіза зброя лишилася, що є доказом - значить тут я не збрехав, а ти тільки пустословиш. 
- Не пустословлю! Є докази! 
Гнат зняв з плечей рюкзак, поліз у нього і трохи покопавшись, дістав звідти гримуар і поклав собі на коліна. 
- Осьо вони, у всій красі. Та сама книга що на нас ілюзії наводила. А той полководець її якось дивно назвав, але я те слово вже не згадаю. 
Тайвел глянув на палітурку нахмурив брови. Забувши про дорогу, він потягнувся рукою до книги, взяв її і почав роздивлятися. 
- Гарна, скажи? - усміхнувся Гнат. - Я її, до речі, погортав трохи, і вся вона написана гномським кутописом, але по малюнках я здогадався, що це посібник чаклуна. До речі, ти можеш прочитати, що там написано? 
- Нажаль ні. - зосереджено роздивляючись сторінки, сказав гном. - Я навіть уявити не можу що це все може означати. Гномський народ цією мовою послуговувався сотні років тому, ще до розколу. Тепер всі суціло перейшли на людську, навряд чи взагалі лишився хтось хто нею розмовляє. 
- Западня. - зітхнув Гнат. - Я знаю, що в шкільній бібліотеці є кілька книг, написаних давньогномською, але навіть Нестор казав, що їх досі не переклали. 
- Знаєш, що?.. - задумався Тайвел. - Коли буде багато вільного часу, заїдь до мене в Монтескель. Підемо разом нашу академію, попитаємо там, може хтось щось зрозуміє. 
Він віддав Гнату книгу і повернувся назад до дороги. Коні, вальяжно пленталися по дорозі, пощипуючи на незораних острівцях жовто-зелену траву. Вони були добре приучені рухатися дорогами і путівцями, що і кучер їм був потрібен хіба що для вибору напрямку на роздоріжжі, де навігаційні здібності кобил втрачалися. 
- Може поснідаємо? - спохватився Гнат. - В мене вже в животі бурчати починає. 
- Можемо й поснідати. - крекнув Гном і потягнувся по ствою скриньку. - В мене тут є м'яско, яйця, цибуля, хліб - все що треба. 
- Мені мати теж щось в торбу поклала, зараз банкет влаштуємо. 
Гнат не дивлячись засунув руку в торбу, покопирсався там і, кумедно наморщившись, витяг звідти конверт. 
- О, це ж лист від того Білогора. Мати таки впихнула його мені. 
- Дивний якийсь мужик цей Білогор. - сказав Тайвел, розчищаючи за борт варене яйце. - Звалився ні з того, ні з сього, ще й за якісь хати-книги розказує. Мутний, одним словом, тип. 
- І неймовірно небезпечний. - додав Гнат. - Пам'ятаєш за яку книгу він в матері випитував? 
- Ні. 
- Старезна, товста, розмальована  зверху сильнім полум'ям і золотим орнаментом. - процитував слова матері Гнат. - Він точно говорив про мій гримуар. 
- Є схожість. - констатував гном. - Думаєш він хоче видурити ту книженцію? 
- Те що він хоче її отримати, це факт, але лише троє знають що це за книга - мій друг, я і ти. Звідки Білогор дізнався про неї, не зрозуміло. 
- Коріш твій тебе здав. - сказав Тайвел, запихаючи до рота четвертину цибулини. 
- Ні, він точно не міг. Він мій ліпший друг, та ще й син королівського міністра. Як не як, але мені не віриться, що Тарас така гнида. Та і Білогор прийшов чомусь до батька, а не до мене. 
- Може то для конспірації, а може подумав що через твого батька буде легше виманити її. - Тайвел тицьнув пальцем на рюкзак Гната. - У всякому разі, якщо ти нікому про неї не розповідав більше, то залишається єдиний варіант. 
- Добре, твоя правда, діло не чисте, при нагоді влаштую допит цьому гімнюку. - хлопець зітхнув знову взяв у руки конверт. - Може глянути, що ж Білогор там батькові накалякав, раптом ясніше стане? 
Гнат просунув ніготь великого пальля під пропечатану пляму воску і почав ії колупати. За деякий час він віддер її так щоб край листа звільнився і розгорнув його. 
- От гімно... - протягнув хлопець. 
- Що там? Погрози? - запитав Тайвел. 
- Та ні, гірше. Тут також гномською все написано. 
- Не може бути. - Тайвел вихопив листа з рук Гната і уважно на нього подивився. - Не очікуванно... Дуже неочікуванно. Хм, а підписано летанською: "З повагою. Білогор."
- Чого б це? Що ж це означає? - задумався Гнат. 
- Це означає, як мінімум те, що ти знайшов знавця давньогномської. Точніше він знайшов тебе. Якщо тут і справді щось осмислене написано, то і книгу він також прочитати зможе. 
- Щось мені не дуже хочеться просити його про допомогу. 
- Атож. Втім, якщо лист написаний твоєму батьку, то може і він теж уміє читати кутопис. Значить в першу чергу ми маємо показати все йому. 
- Я дуже сумніваюся що батько до цього якось причетний. Може лист написаний так, щоб ми подумали що Білогор розуміє давньогномську, злякалися що він якись там чорнокнижник і віддали гримуар йому? Мені це здається логічнішим. Тим більше коли ми вияснили як він міг про нього дізнатися. 
- У всякому випадку, батькова порада зайвою не стане. Покажеш, розкажеш все йому, а там разом покумекаєте що, як і куди. - Тайвел хльоснув віжками коней, які вже ледь повзли, скубаючи траву. - Бери краще їж, думати будеш опісля. 
*****
До маркізового двору вони прибули, коли сонце вже черкало своїм ободом землю. Вартовий на воротях безмежно довго розпитував їх хто вони, звідки взялися, що везуть і навіщо приїхали, потім послав такого ж роззяву, щоб він уточнив у маркіза, пропускати "підозрілих громадян" чи ні. Назад роззява біг ледь не скрутивши собі ноги і після короткої доповіді віз із подорожніми в'їхав до постоялого двру. 
До того як вперше сюди потрапити, Гнат думав, що постоялий двір, це щось накшалт зменшеної в багато разів версії столиці, а натомість побачив зменшену версію звичайнісінького села, тільки обнесену частоколом, вздовж якого проходжувалися кілька вартових. Але в самому кінці цього малесенького села стояв величний маєток, відділений від решти будинків високим парканом з різьбленими воротами. За них вони вже проїхали без проблем. Щойно віз зупинився, як до нього підскочив молодий хлопчина і кивнув головою. 
- Чого тобі? - буркнув Тайвел. 
Хлопчина пальцями почав тицяти в коней, потім на себе, а потім в бік якихось високих будівель. 
- Ти що руками розмахався, сказати не можеш? - обурився гном. 
- Не може він сказати. - озвався вартовий, що зачиняв ворота. - Німий він і глухий до того ж. Це конюх наш, його всі Капчиком називають, а от як справді звати - уявлення не маю. Ви його не сторожіться, він добрий. Конячок забере, розпряже й погодує, можете не переживати. 
Тайвел ще раз глянув на Капчика, який посміхався нетямущою посмішкою, віддав йому віжки, а потім покопавшись у своїх кишенях, просунув йому в руку ще й одну срібну крихту. Побачивши гроші, конюх засяяв іще більше, знову кивнув, але вже так що майже вклонився і повів упряжку в бік високих будівель. 
- Бач, і таке буває. - перекривився Тайвел і плеснув по плечу Гната. 
- Я думав, гноме, що після тієї ночі ти вже дивуватися нічому не будеш. - почувся голос з боку будинку. 
Тайвел обернувся і побачив маркіза Кая, що стояв на порозі, схрестивши на грудях руки. Хоча на початку першої їх зустрічі, він і обіцяв проколоти гнома мечем, тепер на лиці маркіза була добродушна посмішка - він явно був радий бачити такого гостя. 
- Та, як бачите, вельможо, все ще дивуюся. Великодушно вибачаюся, що приїхав без обіцяної накидки - справи термінові, часу не було щоб пошити. 
- Нічого страшного, поки без неї обійдуся. Дякувати Сину Сонця, є речі, які я можу ще носити. - маркіз демонстративно поправив комірець сюртука і спустився сходами на доріжку. - То в яких важливих справах тебе сюди занесло і хто цей шановний молодий чоловік у твоїй компанії?
Тайвел зауважив, що в поведінці маркіза щось змінилося, навіть манера говорити була не схожою на ту що він пам'ятав. Але такій зміні він доволі швидко знайшов пояснення - маркіз просто грав на публіку, намагаючись викаблучитися перед нечисленними простолюдинами. 
- Мій попутчик - син вашого друга Онуфрія. А про справи, каще поговорити наодиці, без зайвих вух. 
- О, в такому разі прошу за мною до кабінету. - Кай ступив крок убік і показав розгорнутою долонею на двері. - А вас, молодий чоловіче, я не впізнав, напевне давно бачив. Гнат, правильно? 
- Правильно. - кисло промовив Гнат. 
- Чудово. Ви напевне хочете зустрітися з батьком? В такому разі до нього вас зараз відведе Тир. - Кай махнув рукою і до Гната підбіг вартовий. - Тире, відведи молодого чоловіка в лазарет, туди де лежить Онуфрій. 
- Наказ зрозумів. - твердо вимовив вартовий і по військовому розвернувшись попрямував до невеличкого цегляного будиночка. Не довго думаючи, Гнат поплентався за ним. 
- То що? Розкажеш мені про свої справи? - звернувся Кай до Тайвела, підіймаючись по сходах. 
- Я почну з самого початку. - сказав Тайвел. - Після того як ви з Онуфрієм поїхали, я також відправивися додому. І от на шляху моєму трапилася ще одна потвора, яка мене ледь не прикінчила, благо мене врятував один старенький чоловік. І от якраз чоловік цей мені розповів, через що зараз цих потвор всюди як мух розвелося. 
Маркіз слухав гнома з кам'яним лицем. Не зводячи з нього очей, він відчинив спочатку вхідні двері, потім двері свого кабінету і вказавши Тайвелу на стілець, всівся у своє крісло. По задумливому погляду було ясно, що історія його зачепила і ще не дочекавшись фіналу, він уже думав над тим, що йому треба робити. 
- Він сказав, - продовжував гном, - що раніше вони жили тільки на голодних землях, відділених від нас гірським хребтом, а зараз хтось зробив прохід у тій перепоні і все те страховидло пре сюди бо там немає що їсти, а тут звісно - є. Значить, щоб навалу зупинити треба знайти те місце і завалити його. 
- Угу... - багатозначно мугикнув маркіз і задумався. 
Думав він так довго, що Тайвел встиг роздивитися всю кімнату і навіть трошки пробігтися очами по розкритій книжці, що лежала на столі. Крізь відшторене вікно подеколи показувався нудьгуючий вартовий, що походжав туди-сюди, іноді заглядуючи у колодязь, наче намірівався побачити там щось нове. Із стану трансу Кая вивела ворона, що сіла на гілку яблуні прямо біля його голови і у все горло каркнула. 
- Тож, ти думаєш що йому можна вірити? - запитав Кай. 
- Він мене врятував, та ще й показав велику обізнаність у анатомії потвор, тож сумнівів я не маю. 
- Що ж, діло не з легких, тут треба до самого короля звертатися. Хребет тягнеться уздовж п'яти князівств, сам я тут нічого не вдію. 
- А ви зможете до нього звернутися? 
- Я думаю, що прийняти то він мене прийме, а от вмовити - це вже завдання складніше. Треба буде щоб ти зі мною поїхав, перекажеш королю все слово в слово, що казав мені. 
- Я так розумію, вибору у мене немає? 
- Правильно розумієш. Відправимося завтра на світанку, щоб не втрачати часу. - з цими словами маркіз піднявся і направився до виходу. - І ще, поки є можливість, піди викупайся добре і віддай речі щоб їх випрали. Треба перед його величністю предстати у найкращому вигляді. 
Тим часом Гнат уже стояв перед дверима палати, в якій лежав його батько. Носа доволі сильно різав запах суміші спирту і різних трав, що лікарі використовували для промивання ран. Хлопець заніс руку, двічі стукнув об удвірок, а потім взявся за ручку і потягнув на себе. У просторій кімнаті, окрім Онуфрія лежало ще троє людей, всі вони були солдатами, як здогадався Гнат: кремезні чоловіки, приучені до ношення обладунку і зброї, відгодовані і натреновані, щоб у випадку якоїсь загрози не стати мішками для биття. 
Онуфрій не спав, а лежав на спині і тихенько стогнав. Він не звернув уваги ні на двері, що відчинилися, ні на Гната, що увійшов до кімнати, а відрагував тільки коли той поклав йому руку на плече. 
- Здрастуй, батьку. - мовив Гнат. 
- Синку! - зрадів Онуфрій. - Ти звідки тут взявся? 
- Приїхав з Тайвелом тебе провідати. Мати тут тобі пиріжків напекла, яблук поставила. Ось. - хлопець дістав із торбини згорток і кілька яблук. - Мені твій друг проговорився як ти тут розважався. 
- От гномська його душа. - буркнув дідок і потягнувся рукою до згротка. - Дякую за гостинця, я коли видужаю, я вам з мамою навезу такого що й очі порозбігаються. 
- Ти лікуйся тату. - лагідно мовив Гнат. - Як воно в тебе? Болить? 
- Болить, але мені тут якісь трави дають, настоянки, та й воно легшає. Лікар каже що за тиждень вже можна буде ходити, а ще за тиждень - відпустять додому. 
- То й добре, а то мати там місця не знаходе. Вчора ще й якийсь мужик до тебе приходив, казав що хоче з тобою особисто поговорити. 
- Який-такий мужик? - оживився Онуфрій. - Хтось незнайомий? 
- Ага. Сказав що ти колись жив у Брумелі і вчив його на кравця. Назвався Білогором. 
Почувши це ім'я Онуфрій нажахано глянув на сина і миттю зблід. 
- Тату, що з тобою? - занепокоївся Гнат. - Тобі погано? Покликати лікаря? 
- Не треба лікаря! - твердо відповів Онуфрій. - Додому треба, терміново. 
Він спробував швидко піднятися, але скорчився від болю і впав назад на ліжко. 
- Тату лежи. - скомандував Гнат. - Нащо додому? Ти його все таки знаєш? 
- Сину, це дуже небезпечна людина. Він не казав що хотів? 
- Казав, книгу хотів з кравецькими ескізами. 
- Що? 
- Це він так мамі наплів. Насправді він хотів ось це. 
Гнат дістав із рюкзака гримуар і подав його батькові. Той взяв, спробував відкрити, але однією рукою і з переламаними ребрами цього зробити не вийшло. Втім по одній лише палітурці Онуфрій зрозумів, що за книга знаходиться в його руці. 
- Де? Де ти це взяв? - запитав він переляканим голосом. 
- У печері біля Низи. Там було кілька загадок, які я розгадав, а потім із-під землі мертві повставали, я їх переміг і забрав її. - Гнат пихливо вимовляв кожне слово і дивився як на це реагує батько. 
- Цього не може бути... Це справді він... Це - Інфатум. 
- О точно, той мужик теж так його назвав. 
- Білогор? 
- Ні, полководець, що очолював мертвяків. 
Онуфрій з острахом глянув на сина. 
- Ти... Ти бачив генерала Віта? 
- Не те що бачив, я його переміг! - гордовито заявив Гнат. 
- Я досі в це не вірю... Але помилки бути не може. 
- Тату, не говори загадками, поясни хоч щось. 
- Білогор, це не просто мужик, що прийшов за книгою - це архимаг містеріума, найсильнічий чародій з усіх. А оця ось книга - вмістилище знань, за допомогою яких можна спробувати переступити власний рівень могутності. До цього моменту вона вважалася втраченою, але ти якимось чином її віднайшов. Якщо легенди не брешуть, то випробування які треба пройти, щоб її отримати, під силу навіть далеко не кожному архимагу. 
- Треба було просто подумати, добре сконцентруватися і в мене вийшло зробити ось це: - Гнат розклав пальці і на їх кінчиках загорілися сині вогники. - А решта випробувань була скоріше на витривалість. 
- Це просто неймовірно... - Онуфрій заворожено дивився на руку сина. - І справді, навіть я у свій час такого не міг зробити. 
- Що? Тобто? - не повірив своїм вухам Гнат. - Ти також володієш чарами? 
- Довго розповідати. - зніяковіло відповів Онуфрій. -  Справа не в цьому, а в тому, що ти оволодів синім полум'ям - більш стабільним різновидом звичайного вогню, а це надзвичайно важко. 
- Це надзвичайно чудово тату, але що мені робити з книгою і з Білогором, і взагалі?..
- Тобі треба тренуватися і намагатися опанувати нові заклинання звідси. Я Білогора знаю, він так просто не відчіпиться від тебе. 
- Поки він думає що книга належить тобі, навіть листа написав. - Гнат простягнув Онуфрію папірець. - Я, до речі, ще й не знав, що ти вмієш кутопис читати. 
- А я й не вмію... - Онуфрій взяв лист і уважно на нього подивився. 
- І? Що він там тобі написав? 
- Уявлення не маю. Але розумію для чого він це написав. Сучий син вивчив давньогномську і перевіряє чи знаю її я. Але для чого? 
- Бо гримуар написаний нею. - відповів Гнат. 
- То ось воно що. Він перевіряє чи вмію я це читати. Тут скоріш за все замкнена концентрована аура, яка вивільниться якщо це прочитати. 
- Звідки ти це знаєш? - здивувався Гнат. 
- Все потім. - заквапився Онуфрій. - Тобі треба терміново знайти перекладача з давньогномської. Це діло не із легких, але одного такого я знаю, хоч знаходиться він і не близько. Тобі порібен професор Хмара, він живе аж в Брумелі. Але це нічого, я домовлюся з маркізом, він тебе відвезе. І по поверненню, не барися, а зразу йди сюди, я маю досконало вивчити переклад. 
- Чого такий поспіх, давай ти видужаєш і ми разом поїдемо?
- Ні, Білогор чекати не буде, скоро він зрозуміє, що книга в тебе і прийде по неї. Треба бути готовим до цього. 
- Може краще сховати її десь? 
- Її від нього ніде не сховаєш. Вона випромінює чарівну ауру і маючи належні прилади, її можна відшукати, навіть якщо вона буде зарита на кілометр під землю. Щоб її замаскувати треба надзвичайно сильні чари, як ті що були в печері. Але ти їх вимкнув, а щоб увімкнути назад треба володіти силою предтеч. Ніхто в світі не зможе її замаскувати. 
- Тобто єдиний вихід - вбити цього Білогора? 
- Не обов'язково. Можна просто дати йому зрозуміти що ти сильніший і він залишить тебе на деякий час. Хоча не скажу що від планів своїх він відмовиться. 
- Все ж вибити буде надійніше. 
- Сину, піди до маркіза і перекажи йому що я прошу його зайти. Мені треба терміново поговорити про твій від'їзд. - Онуфрій просунув в руки сина книгу з листом. - І ще одне - спали будь-ласка цей папірець, від гріха подалі.