За пеленою небуття

Тайвел сидів під деревом на гарно вичиненій дубовій лавці і раз по раз кривився від болю. Після вчорашніх піруетів він, вже майже сорокарічний гном, почував себе не найкращим чином. Чи то сказалося жорстке падіння, чи то гарна пробіжка і польоти сторчака, чи то застійний спосіб життя, який уже років із двадцять не визнавав важкої фізичної роботи. Єдиним, що дозволяв собі Тайвел із активного відпочинку - це паломництво до кургану Амок-Мот, що стояв біля підніжжя Розколотої Гори. Зараз же, повертаючись додому в Монтескель, він вирішив заглянути до своїх старих друзів на лісопильню, яка була осередком цивілізації тутешніх мешканців, і водночас прикупити якихось ліків у місцевій аптеці. 
Уся територія бобровського лісництва була заселена расою розумних бобрів, що переселилися сюди близько двадцяти років тому із резервації. Король Аскольд Третій, зійшовши на престол, велелюбно подарував їм незаселені землі біля гирла річки Турії, де після побудови плотини утворилось бобровське водосховище. Доброзичливий і спокійний характер бобрів дуже швидко допоміг їм освоїтися серед людей і гномів, а їх майстерність в обробці дерева прийшлася до потреби жителям довколишніх сіл і містечок. Бувало й таке, що із самої Низи приїжджали заможні люди і замовляли, чи то якісь меблі для дому, чи й просто дошки для будівництва чи перепродажу. 
Тайвел тут був хоч і не частим, зате завжди жаданим гостем. Штеп, господар лісопильні, знав його ще з самого переїзду і майже з того ж часу між ними уклалися гарні професійні зв'язки, що згодом переросли в міцну дружбу. Тайвел, будучи інженером, постійно вигадував революційні механізми для тартаку і деревообробних цехів лісництва, натомість бобри власноруч побудували для нього будинок в Монтескелі, що стоїть і досі як новий. 
Зараз же, поки аптека була зачинена, Тайвел вирішив не гаяти часу дарма, а побазікати зі Штепом, розповісти йому історію вчорашніх пригод і заодно застерегти його і інших від необдуманих самотніх подорожей кудись далеко від заселених місць. 
-  Як бачиш, Тайвеле, - Штеп вийшов із невисокого погреба тримаючи в руках два кухля, повних жолудевого квасу, - у нас тут також останнім часом не спокійно. 
Штеп всівся на лавицю поряд із гномом, простягнув йому дерев'яний кухоль і відсьорбнув сам. 
- Два столяра із цеху вже кілька днів на роботу не виходили і по селу їх ніхто не бачив. Просто зникли посеред ночі і все. Свідків нема, ніхто нічого не знає. Бачили їх востаннє увечері, а на ранок - двері навстіж в хаті і порожньо. Якби там ще й поцупив хто що, то може якось по іншому б думали, але ж все на місці, тільки господаря нема, то й поповзли чутки про чортівщину всіляку. Я в те до останнього не вірив аж поки до самого воно не прийшло. 
Тайвел поморщився, але не здивувався - чортівщина останнім часом в його житті траплялася все частіше. 
- Ми вже спати вкладалися тієї ночі, - продовжив Штеп, - Тіша з дітьми у кімнаті вошкалася, а я у залі як лежав із книжкою, так і прикимарив. І сон снився такий - якось воно і не відбувалося нічого, а страшно було, пам'ятаю, шерсть на спині дибом стала, дихати важко як наче душить мене щось. Я ворочався, крутився, намагвся відігнати то від себе, а воно не відпускає. Потім враз все скінчилося, я наче заспокоївся і в ту ж секунду перед очами бачу стовбур дерева, що падає на мене. Я від жаху стрепенувся, підскочив на лежанці і погляд зразу ж на двері кімнати кинув. А Тіша там не своїм голосом кричить. Я поки розчухався, до пам'яті прийшов, а вона уже в дверях Юшу тримає з усіх сил. Той виривається, б'є її всим чим може і очима випученими на вихід з хати дивиться. І що саме страшне було - мовчав як риба, ні звуку з вуст, навіть зубами не цокотів. Я очі протер, думав що ще й сплю досі - всяке може бути. Поки я то робив, Юша вирвався і до дверей кинувся, на четвереньках біг як дикий. Тіша знову в крик, а я як сидів, так хвостом себе підкинув і за ним слідом. Перед самими дверима за лапи схопив і на себе потягнув, а він не дається. Сили в нього десь узялося, наче помагало йому щось. Ми з Тішею його ледь назад затягнули і на ліжко вложили. Потім до ранку ні я, ні вона очей не зімкнули - все заспокоювали і його, і Шаню. Малий з того часу геть розум втратив - слів не говорить, тільки мугикає і шарахається від усього. А як ніч заходить, то починає плакати і на стіну лізе. Тіша каже що то демон в образі коня приходив і його з розуму звів. Перед тим як усе почалося, вона у вікні прочиненому голову конячу бачила, чорну таку із очами настільки впалими, що їх і не видко було. Вона жахнулася, а як другий раз глянула, то й вже нікого там не було. Не знаю, чи біс то був, чи може чудовисько яке, але не до добра воно. Ця ж тварюка і робітників погубила, готовий на це два верхні зуба покласти. 
- Зараз по всій країні якась срака відбувається, - Тайвел надпив з кухля, - не знаєш чи жити, чи вмирати. Там одну потвору бачили, там - іншу. І ніхто гадки немає де вони взялися, чи то з-за Хребта прийшли, чи може з-під землі повилазили. Та то і не так важливо, адже все одно ніхто нічого робити не буде. Король зайнятий своєю "політикою" - бавиться щодень з новими кралями. Князь сидить як ховрах у норі, тільки жере, п'янствує і придворних дам з балкона ложі обсцикає. Це все по слухам звісно, сам того стверджувати не буду, але знаючи як він відреагував на Гостродумового гінця, можу сміливо сказати що мізки Громник давно пропив. Таким як ми, найпростішим простакам, зараз все сутужніше стає, чого вже там казати про тих зниклих бідолах чи твого малого. Обридло мені вже тут, хотілося б взяти речі на плечі і помандрувати куди очі бачать, лиш би подалі. Може на Безрідник би подався, якби було чим доплисти. Ех-х-х, життя-життя... А добрий квас вийшов, найкращий, певно, з тих що я пив. 
- І не кажи, квас те що треба. Цього року Балакучий Дуб нарешті вродив, то я під ним жолудів назбирав. Добре там, знаєш, у віддалині від цивілізації - тиша, спокій. Я вже трохи заздрю своїм нерозумним родичам, що й досі живуть диким способом, будують хатки на мочарах і дерева точать із неабияким задоволенням. 
- Все то воно добре там де нас нема. Можу сказати точно, що і те життя про яке ми мріємо швидко обридне. 
- Не думаю я так. - різко заперечив Штеп. - Королю і князю точно живеться непогано і навряд чи їм те життя колись обридне. До самої смерті будуть гужбанити, залишаючи турботи десь далеко за межами своїх думок. 
- Тут згоден і сперичатися не буду. Але я б такої долі собі не хотів, занадто вона вже небезпечна. Якщо нас, простаків, смерть підстерігає через власну недбалість, то у вельмож ворогів під саме горло, за яке, власне, багато хто волів би міцно потриматися. Із нещодавнього хочаб взяти того ж Гостродума - підстрелили бідолашного на полюванні, а хто це зробив - так і не знайшли. І найдивніше те, що у нього охорона одна з найкращих, та ще й керує нею сам Борис Муріс. А цей чоловік, скажу я тобі, кого завгодно знайде, навіть чорта з-під землі витягне, якщо треба буде. І так уже склалося, що він виявився геть безсилим проти нападника. Добре що князь сам по собі не із слабких, хоч сильно поранений, але живий і зараз відлежується у своїх покоях. Як сказав його посильний, Борис з часу нападу став надміру роздратованим і уїдливим - до князя в покої нікого не впускає, сам-один з ним спілкується і накази панські сам передає. Мабуть гнівається на себе що замах прогледів. 
- Один спився, другого покалічили, - Штеп важко видихнув, - ну прямо таки мрія, а не життя. Лешень король може собі дозволити жити в задоволення, решті ж якось геть не щастить. 
- Та й королю обачним треба бути, - Тайвел прицмокнув відпивши, - попереднього взагалі по-звірячому вбили...
- Я про те чув, - перебив Штеп, - але геть загалом, без конкретики. Ну і, якщо чесно, на той момент було взагалі не до розмірковувань куди подівся старий король, всі займалися переїздом. 
- Якщо хочеш, можу розказати, часу в мене доволі є.
Тайвел усміхнувся і блиснув очима - аж так він любив переповідати всілякі історії. Штеп, із носом занурений у кухоль, кивком погодився і Тайвел, нагнітаючи тривожність, почав розказувати. 
- Це була зрада. Кривава зрада. Зрада того, кому король довіряв найбільше. Віктор Крутивус, колись великий Архимаг Містеріума, директор школи полум'я, права рука короля - втілив страшне, таке що не пробачається. Посеред ночі, коли всі спали, він нишком прокрався у королівські покої, перерізав горлянку королю і королеві, а маленького принца задушив голіруч. Кажуть, що він мав якусь особливу неприязнь до короля, а в чому вона заключалася було відомо тільки йому самому. Коли злетілися вартові, він уже підпалив опочивальню і тікав довгим коридором. Двоє одразу ж ринули у вогонь, ризикуючи собою, щоб урятувати правителів, та дарма - вони не знали, що рятувати вже не було кого. Так і загинули обоє: один над королем, інший над королевою. Решта ж кинулася за втікачем. Він положив і їх усіх: кого прямо в тому ж коридорі залишив валятися обвугленими кістками на вигорілих доріжках, кого на замкових мурах - купкою попелу серед вигнутого і покрученого від жару металу. А внизу тим часом відбувалося ще більше пекло - вогняні кулі, що не влучили в солдат, летіли дугою через біниці і сипалися на мирно спляче місто. Горіли дахи, горіли будинки і садочки побіля них. Полум'я прудко перекидалося з одного дому на інший, займало арки і натягнуті тенти, палило дерев'яні ящики і діжки. Вереск і лемент здійнявся в одну мить, всі одночасно пробудилися. Місто заполонив хаос - хтось бігав з відрами, безладно виливаючи воду на здичавілий вогонь, хтось кидався рятувати нажите важкою працею майно, хтось - голіруч хапався за окутане полум'ям повалене перекриття, намагаючись визволити заточених там людей. Багато тоді погинуло, пожежа знищила майже цілий район, зруйнувала базар, цирульню і казарми з майбутніми солдатами тихої гвардії. Віктора так і не знайшли - зник без сліду за стінами фортеці, розправившись із переслідувачами. Кажуть що бачили його через місяць - слідував на північ, до Хребта, мабуть хотів счезнути на пустих берегах. І мабуть таки счезнув, адже з тих пір жодного слуху за нього не було. 
- І не позаздриш їм. - констатував Штеп. 
- Ага, - погодився Тайвел, - не позаздриш. Коли пожежа вщухла, від покоїв залишилися лише голі стіни, чорні від киптяви та сажі. На підлозі, де раніше стояло ліжко знайшли обвуглені скелети, а від малюка і взагалі нічого не лишилося. Отака от вона - доля королівська. 
- Може і неправильно було б це сказати, але я радий що так все склалося. Скільки років ми жили в тому задуп'ї, вислані після великої війни? Кілька десятків поколінь встигло змінитися, аж забувати стали цивілізацію і її порядки. - бобер відклав порожній кухоль на лавицю і мимоволі глянув на корзинку, повну білячих тушок. - А коли до нас дісталися королівські посланці, то й не повірили одразу своєму щастю. Хоча.. Знали би ми тоді чим воно обернеться, то може і не їхали б звідти. 
- Не переживай ти так, - Тайвел кинув широку долоню на кудлате плече Штепа, - мені трохи підлікуватися треба, тоді ми змайструємо якусь пастку для тієї коняки і на сушню її пустимо! 
- Та я вже якось переживу, а от Тіша... - Штеп відклав кухоль і спершись ліктями в коліна похнюпився. - Їй дуже важко. Мало того що сама те страхопудисько бачила, как ще й зараз майже увесь час сидить біля Юші. Вона того і аптеку не відчиняє - боїться його самого лишити. Рідко, коли він засинає, вона Шаню біля нього як охоронця ставить, а сама чи сюди, чи до гоподарства йде. Важко їй... Дуже важко... 
- Заснув напевне. - тихо пробубнів Тайвел. 
- Хто?! - Штеп підхопився і побачив Тішу, що йшла попід огороджений берег каналу. 
Вона була змучена, шерсть що мала бути на ній густою та лискучою, вицвіла та подекуди облазила. Бобриха відчинила замок аптечних дверей, штовхнула їх всередину і, наче у трансі попрямувала до стійки. Відсунувши масивну тумбу, що перегороджувала прохід, вона пройшла за прилавок, стерла лапкою тонкий шар пилу зі скляної вітрини і нарешті підняла очі. Тайвел і Штеп стояли в дверях і спостерігали за нею. Тіша зніяковіло потерла чоло. 
- Прийми мої співчуття, - майже нечутно сказав Тайвел. 
Тіша почула але нічого не відповіла. 
- Серденько, є щось знеболююче для Тайвела? Йому минулої ночі важко прийшлося...
Тіша простягнула лапку під прилавок, намацала там чималу пляшку і вийняла її нагору. Пляшка була без бирки, закоркована довгим шматком яскраво-жовтого дерева і мала прозорий як сльоза, вміст, в якому, втім, плавали шматочки кори. Аптекарка так само мовчки простягнула пляшку Тайвелу і спрямувала погляд внікуди. 
- Що то воно таке? - зачудовано вимовляв Тайвел розмішуючи рідину. 
- Настоянка на корі верби. Цілюща спиртяка, яка поставила на ноги не одного бобра. У нас всяке буває - то станком зачіпить, то колодою притисне, то гіляка впаде - небезпечна робота, благо у Тіші завжди на все є ліки. 
Тайвел знову крутнув пляшкою, тримаючи її за горло, гарно розбовтав рідину, що аж піднялися дрібні шматочки осаду, потім вмілим рухом дістав корок і виглушив за кілька ковтків добру третину. Штеп поморщився. На його пам'яті стільки спиртяки за раз випити міг тільки Тайвел, що правда кожного такого разу все закінчувалося тим, що Штеп тягнув його до хати просипатися. 
- Не боїшся напитися? Воно міцне - то не горілка тобі. 
- То ж ліки! - усміхнувся Тайвел, совгаючи корком по горлу пляшки. - Від ліків погано не буває, а від Тішиних і тим паче. 
Тим часом назовні щось відбувалося. Чийсь істеричник крик доносився здалеку і дуже швидко наближався. Всі троє завмерло втупили погляд на вулицю, передчуваючи щось недобре. За кілька секунд у дверному отворі показався бобер, вдягнутий у робу лісоруба. Він обперся передніми лапами в коліна і жадібно хапаючи ротом повітря, намагався щось сказати. 
- Там!.. - захрипів лісоруб. - Там... Воно!.. 
Бобер ухопився за удвірки і гучно набравши повітря, важко видихнув. Тіша, побачивши його стан, взяла ковшик, зачерпнула із діжки води і швидко піднесла. Бобер осушив його одним ковтком, витерся рукавом, зшитої не по розміру роби, і знову гучно вдихнув. 
- Там, - показував він лапою в сторону просіки, - в самому кінці, де дві здоровенні брили клином зійшлися, Гута пошматувало. 
Тайвел зі Штепом переглянулися. 
- Зараза, - пробурмотів Тайвел. - Що воно таке? Тварина чи потвора? 
- Ой, хлопці, страхіття. Страхіття, інакше не скажеш. З виду наче на коня трохи схоже, але ж посеред тулуба, прямо із черева ще пара ніг росте. Голова не по тілу здорова, із лоба тягнеться гострий звивистий ріг, а паща аж до вух відкривається і зуби у неї людські. Вона як глянула на нас очима своїми безодніми, а у всіх зразу ж піт холодний проступив. Потім вона так тупнула копитом і все погасло, наче Дрімота нас мороком накрила, а пробудилися ми, коли Гут несамовито закричав. Він лежав розпластаний, а кінь йому живота вигризав по живому. Гут не ворушився, тільки волав не своїм голосом. Ми його навіть відбити не пробували, а як ступор пройшов, одразу дременули чим швидше. Я звідти не зупиняючись біг, аж осьдечки зупинився. Думав серце стане. 
- От воно і вдень прийшо. - Тайвел витер долонею спітніле чоло і повернувся до Штепа. - Що робити будеш? 
- Думати буду поки що. - Штеп взяв під передню лапу бобра і повів до стільця. - Треба зібрати громаду, подумати, порадитися. Може пастку яку організуємо чи щось таке. Воно вже Гута зжерло, хай приймуть води його душу, тож часу трохи в нас є. 
Почувши знову про жахливу смерть бобра, Тайвела пересмикнуло. Він похапцем поліз у чергову із своїх кишень, дістав звідти дві срібні крихти і просунув їх по скляній поверхні вітрини. Побачивши це, Тіша замахала лапками і спробувала віддати гроші назад, але Тайвел, пом'явши їх трохи в руках, нишком підклав під одну із перевернутих склянок. 
- Піду я напевно, поки дорога безпечна. - зітхнув гном. - Мені тут не так багато йти лишилося, та все ж... 
З цими словами Тайвел пропхав пляшку з настоянкою у корзинку, з якої вже починало тхнути стервом і простягнув Штепу розчепірену долоню на знак прощання. 
*****
Коли гном вийшов із аптеки, сонце ледь-ледь підходило до полудня. Він пройшовся попід річку, за селом завернув ліворуч, зіступив зі стежки, вистеленої річковим каменем і попростував манівцем, що все більше і більше заглиблювався в гущавину лісу. Вичещена бобрами просіка тягнулася від села недалечко, може метрів на п'ятдесят, і потім плавно перетікала в зарості. Тайвелу подобалося рахувати відстань в метрах, а не в кроках як рахували його пращури. Він пам'ятав як його старий дідо учив міряти довжину залізного прутка долонями і примовляв: "Учися так як колись робили. Лінійка не завжди під руками буде, а долоні не дінуться нікуди". Та як би там дід не старався, для Тайвела людські міри були ближчими, бо він вважав їх більш довершеними. 
Доріжка, якою крокував гном, була найкоротшою дорогою від лісництва до Монтескелю. Звична ж, якою він ходив завжди, тягнулася попід річку далі на схід, огинала ліс чималим гаком, проходила крізь два села і тільки тоді впиралася в високі стіни, що огороджували Монтескель. Душу Тайвела не радував ані довший, ані коротший шляхи, але із двох лих, він обрав, на свою думку, менше. 
Боброва настоянка, що вже давно вдарила в голову, починала по трошку відпускати і задурманений розум по тихеньку приходив до тями. Гном вертів головою на всі боки, роздивлявся височезні сосни, що росли далеко від доріжки, кидав погляд на кущі і чагарники, щоб упевнитися чи не спостерігає там за ним якась пара допитливих очей. Від думки що їх може бути більше Тайвел раз по раз здригався. 
Зненацька, незрозуміло звідки долинув гучний звук, схожий чи то на розкоти грому, чи на лавину каменів, що падали з якогось пригірка. Тайвел зупинився і прислухався - загуркотіло знову. Лише зараз гном зрозумів, що то бучало в його животі і інстинктивно поглянув на оздоблену чудернацькими візерунками скриньку. В ній Тайвел завжди носив провіант: підсушений хліб, кілька шматків в'яленого м'яса, сир і часник. В останнє він їв ще учора, коли позбирав втрапивших в сільця білок і присів перепочити, а далі вже було йому зовсім не до їжі. Порожній шлунок прокинувся несподівано і невчасно, так що кожної миті кортіло сісти на будь-якому пригожому камені чи пеньку, розкласти нехитрий наїдок і в задоволення наїстися, а потім гучно крекнувши встати і поволі переставляючи ноги піти далі. Але Тайвел на це не спокушався. Яким би він не був любителем попоїсти, але добре розумів що отак посеред лісу він гарна мішень для будь-якого з хижаків, а тим паче зараз коли довкола ще й гадини всілякої розвелося, така ідея йому і взагалі видавалася божевільною. Від згадки чудовиськ у Тайвела знову розболілися вчорашні рани і він потягнувся рукою до корзинки (думка приймати алкоголь посеред лісу божевільною йому не здавалася), але пляшки там не намацав. "Загубив" - подумав він і швидко озирнувся. Пряма лінія манівця тягнулася далеко, так що краю їй видно не було, як не було видно і пропажі. Забиті кіски і суглоби нили все сильніше і сильніше, починало паморочитися в голові. Тайвел ступив кілька кроків назад, потім різко зупинився - його наче хвилею накрила паніка. Не відбувалося нічого, але серце шалено калатало в грудях, хотілося терміново втекти, сховатися. Але куди бігти? Від чого ховатися? Тривога наростала з кожною секундою, гном крутився, його погляд стрибав по деревах, по листю, кущам і траві, а потім він почув те від чого зовсім перехопило подих - десь поруч заіржав кінь.
*****
- Ні! Ні! Ні! 
Тайвел різко розплющив очі і підхопився. Він сидів обпертий спиною на стовбури чагарників, шкіра на долонях була обдерта і сочилася кров'ю, а на сорочці в області живота був вирваний чималий шматок тканини. Гном так захопився розглядуванням себе, що не одразу помітив чоловіка який поруч копирсався на землі. З вигляду він був надзвичайно старезним, втім копирсався руками доволі жваво, раз по раз простягаючись по розкидані предмети. Вдягнутий в потерту полотняну сорочку, штани і солом'яний бриль він скидався на бродячого лахмітника чи безхатька, але що він робив тут в лісі, Тайвел не розумів. 
- Прокинувся? - коротко але лагідно запитав старець.
- Так, а що сталося? - язик гнома заплітався. 
- На, пожуй ось це. - дід обренувся і простягнув йому висушену квітку. - Вона віджене памороки. 
Тайвел повільно простягнув руку, взяв квітку і роздивившись її з усіх боків, засунув до рота і почав жувати. На смак рослина була гіркою і мала дуже яскравий запах, але дід кивком показав що то так і має бути. 
- Не кривись ти так! - усміхнувся дід і ткнув пальцем на корзинку. - Настоянку на спирту міг пити, значить і це подужаєш. 
Тайвел прослідкував за пальцем і побачив що пляшка лежала в корзині точно так само, як він її туди засунув. 
- Ви її знайшли? - пробурмотів гном. - І хто ви такий, доречі? 
- Коли я тебе від півтораконя відбивав, вона там так і лежала. - дід простягнув Тайвелу руку. - Люди мене звуть Опанас Постійний, але можеш мене звати просто дід Панас. 
- Пі... Півтора... Кінь... Півтора коня? - Тайвел задумався і неодразу потис простягнуту руку. 
- Півторакінь. То ми так його називаємо, бо в нього шість ніг. Страшезне чудисько, - дід склав три пальці в щіпку, потім підніс їх до лоба, до живота, до правого плеча і до лівого, - як здаля побачиш то може й серце стати. А зблизька не побачиш його ніяк - він розумом чужим керувати може. Якщо не вмієш з ним боротися то й мертвим ляжеш гарантовано. 
- А ви? Ви виходить вмієте, раз мене урятували?
- Умію, а якже іще в цьому світі жити? Та квітка що ти їв - то матіола, її півторакінь як пекла боїться. Все через те що запах її сильний від чарів отих позбавляє і розум проясняється, а сам кінь як що її внюхає то божеволіє, а якщо з'їсть якимось чином - то і взагалі помре. 
- І ви його так і вбили? - поцікавився гном. 
- Ні, хлопче, лишень відігнав. Його щоб убити треба вистежити, зловити і силою нагодувати, або зтяти голову чимость гострим. Як бачиш, ні меча не маю, ні пастки. - дід Панас розсміявся. Тайвел здивовано на нього глянув. 
- А ви можете мені таку ж квітку з собою дати? Йти доведеться ще далеко, а от кінь той напасти знову може. Навряд чи мене хтось іще раз врятує. 
- Пробач хлопче, але квітку не дам, бо остання в мене зосталася.
- І що ж мені тепер робити? 
- Як прийдеш до тями, ми з тобою назад відправимося - тут неподалік є боброве село. Там візьмемо місцевих, викопаємо яму глибоку і бестію в неї заманимо. 
- Ви так просто це розказуєте. Я тільки в тому селі був і там цей кінь такого натворив... - гном покачав головою. 
- Це нічого, вони ж бо раніше не стикалися з там чудиськом. А я за свій вік і з ним боровся, і з віхолкою, і з червом болотяним, і навіть каменя живого долав. Я про них все знаю. 
- Але ж де ви те все здибали? Мне про них ще дід розказував, та й те я не вірю що й він їх бачив. А ви? Звідки ви про них все знаєте? 
- Просто я дуже стара людина. - посміхнувся дідок. - Як ти себе почуваєш? Покращало? 
- Болить усе тіло і в голові крутиться. Може це від того що я давно не їв. - Тайвел потягнувся до своєї скриньки. - Підкріпитися треба, поки все одно йти не можу. 
- Я також давно не їв нічого... - дідок взяв за лямку свою перешиту із мішка торбину, вийняв з неї невеличку фляжку і відсьорбнув із неї. 
- То давайте разом їсти, в мене на двох вистачить. - Тайвел розгорнув пакунки, дістав м'ясо з хлібом і поклав усе зверху на скриньку. - Ось тільки порізати б чимось. 
Тайвел заходився обмацувати кишені, але підходящого інстраменту так і не знайшов. 
- Загубив здається. Ну то нічого, можна і сокирою порубати. 
- Зачекай, на ось. - Опанас простягнув гному кинжал. 
Взявши його до рук, Тайвел не міг звести погляду з цього виробу мистецтва: лезо ножа переливалося веселкою і цим ефектно виділяло забраження змії, вигравіюване на ньому; руків'я зроблене із кістки якоїсь тварини, було ідеально вичинене і полаковане, а трималося так, наче зроблене було під гном'ячу руку. Тайвел, боячись пошкодити ножа, ледь торкнувся ним до черствого хліба, легенько провів і скиба впала на кришку скриньки. 
- Чудовий ніж! - захоплено сказав Тайвел і простягнув Опанасу хліб зі шматком м'яса. 
- Дякую, він потрапив мені до рук надзвичайно давно. І між іншим, з тих пір я ще ні разу його не підточував. - дідок двома руками бережно взяв їжу і з апетитом почав їсти. Тим часом Тайвел відрізав ще один шмат хліба і заходився жувати сам. 
- А от скажіть, - Тайвел говорив з набитим ротом, - ви ж все про тих потвор знаєте. Чому раніше їх не будо ніде, а тепер раптом на кожному кроці вони з'явилися? 
- Бестії пруть бо хтось відкрив прохід у голодні землі. Вони там сиділи століттями, одне на другого полювали, виживали як могли, а ті що не могли - мерли стадами. От тепер вони злі і озлоблені, вириваються на свободу і пруть по світу, знищуючи все що не було готове до їхнього приходу. 
- Тобто щоб припинити їхню навалу достатньо зачинити той злощасний прохід? - Тайвел засяяв радісною думкою, але в той же час зрозумів, що навряд чи хтось це зробить. 
- Саме так, хлопче. Треба взяти люду зо дві сотні, волів десятка два, вози, плуги, кайла і провізії на тиждень. А як ще охорона якась знайдеться, щоб від нечисті захищала, то й взагалі чудово буде. Прохід той треба завалити раз і на завжди, а не так як раніше, щоб жодна жива і нежива душа його розрити не могла. 
- А як нічого не робити? Вони самі собою не вимруть? 
- Вимруть, але боюся, що ми вимремо раніше. 
Ця фраза була сказана Опанасом так не вимушено, що в Тайвела ледь шматок з рота не випав, але гном стримався. 
- Тоді давайте доїмо і в дорогу. - пробурмотів Тайвел і прийнявся знову різати хліб. 
Цього разу йшло вже не так легко як раніше. "Не точив ні разу, - подумав Тайвел, - а як же, третій шмат хліба вже не ріже". Але його насмішка над дідом швидко перейшла в занепокоєння: рука що тримала ніж почала тремтіти. 
- Що сталося? - запитав дід. 
- Я не знаю, рука не слухається. - злякано відповів гном. 
Він спробував опанувати тремтіння, але марно - за кілька секунд він повністю перестав контролювати правицю, а перед очами заблимали зірочки. Попри свою волю, Тайвел піднявся на ноги, не відчуваючи ані болю, ані втоми і покрокував до Опанаса. Ним керувало щось поза межами свідомості, а сам гном став лише невільним свідком у власному тілі. Він дивився як із рук Опанаса випадає їжа, а сам дід перелякано задки повзе в чагарники. Мить. Спалах. Рука із ножем замахується. Тайвел розумів що буде далі, але вдіяти не міг нічого. Він намагався перехопити контроль над власним тілом, але піддалася лише ліва рука. Нею він щосили вдарив по правиці, та трішки обм'якла, але далі стала мов шмат дерева. Він бив знову і знову, але та не реагувала, а потім іще раз розмахнулася і всадила аж по руків'я кинжал в живіт строго. В середині себе Тайвел вибухнув криком, а лице в цей же час залишилося кам'яним. Зробивши свою справу, тіло Тайвела розвернулося, відійшло на чистішу ділянку і впало на спину. Перед очами поплили химерні образи, хмари на небі стали чорними, а все решта поступово тьмянішало, ставало примарним. 
Єдиною рукою Тайвел почав шукати порятунку. Він розумів, що це можуть бути підступи півтораконя і намагався намацати торбину Опанаса, щоб дістати з неї квітку і привести себе до тями. Але дотягнувся він лише до своєї корзинки і дістав із неї пляшку бобрової настоянки. "А вже нехай... - змирився Тайвел. - може хоч помирати не так важко буде." Двома пальцями він вийняв корок, перехилив пляшку, зробив один довгий ковток, за ним трохи менший, потім знову великий і враз перед його обличчям постав кінь. Він тягнувся своєю потворною мордою до тулуба гнома, роззявляв пащу щоб ухопитися гострими зубами за живу плоть та чомусь смикнувся, нашорошив вуха, потім пурхнув з носа і завмер. Тайвел відчув як чарівний вплив на його мозок стрімко слабне, а по тілу проноситься неймовірний прилив енергії. Кінь позадкував. 
- Що покидьку? Не діють вже на мене твої чари? - Тайвел бубнів, через силу підводячись на ноги. - Чого ствобичиш? Давай, підходь! 
Тайвел дістав з-за пояса маленьку сокирку і повільно пішов у бік коня. Той стояв незворушно, лише було видно як раз по раз нашорошуються його вуха та розтягуються зіниці. І дійсно, Тайвел бачив його очі, вони були дивними, наче котячими, пронизаними товстими червоними капілярами. Гном, не втрачаючи зоровий контакт, підібрав із землі камінець, зважив його в руці і прицілившись, жбурнув у коня. Той різко відскочив, потім став дибки і з усього розмаху гупнув передніми ногами об землю, піднявши стовп пилу. Тайвел подумавши, що той кинеться на нього, також стрибнув убік і трохи прокотився по траві. Але кінь лише заіржав. Розлючений гном роззявив рота, набрав у легені стільки повітря скільки міг і також гаркнув що було сили. Від звуку того птахи, що сиділи на деревах, гуртом зівравлися і синхронно плескаючи крильми, полетіли кудись угору. У цю мить розум Тайвела, який вже зовсім позбавився зовнішнього впливу почав відчувати щось нове для себе - якась слабка енергія надходила до нього з боку коня і гном подумав що так він відчуває його страх. 
- Що боїшся потворо? Не розумієш чому мене за мізки взяти не виходе? А я тобі скажу чому! Бо ти гівна шматок! Зрозумів? - п'яний язик гнома не усвідомлював, що кінь його не розуміє, втім продовжував говорити. - Давай! Як не можеш з розуму звести то хоч рогом спробуй проколи! 
Тайвел був напівдорозі до того щоб підвестися, як почув стукіт шести копит, що наближалися. Він підняв голову і побачив гострий ріг який от-от мав його пронизати. 
- Та йди ти в сраку! - зверескнув він і похилився убік, а потім і зовсім звалився, боляче отримавши копитом в стегно. 
- Угомонися вже! - знову закричав Тайвел. 
Він перекотився на спину і зразу ж ухопився поглядом за коня, який стояв пурхаючи носом. Всі м'язи на його тілі були напружені так, що здавалося шкіра от-от лусне. 
- Стій там, покидьку! - Тайвел підвівся настільки швидко наскільки зміг. - Думаєш що ти більший і сильніший? А я думаю, що тобі оце не подобається. Так ти точно не вмієш! 
Тайвел знову підібрав із землі камінь і жбурнув в коня. Але цього разу той не відскочив - камінь влучив йому в око. Від болю кінь несамовито заіржав, знову напружив усі м'язи, наче хотів стати дибки, але ноги його не слухалися. 
- Отак і стій! - Тайвел поволі почав підходити до коня. 
Потвора відчувала небезпеку і силувалася втекти кудись подалі, але ноги зрадницьки відмовлялися йти. Кінь смикав своє тіло, задирав голову, пурхав носом, але нічого не допомагало. 
- Боїшся мене? Правильно! Схоже тепер я більший і сильніший. - Тайвел відчував слабкість того, хто ще недавно ледь його не вбив. Але дещо інше починало дивувати гнома - окрім коня, він відчував і решту живих істот що його оточували. Він не бачив зараз нікого, але знав де і скільки пташок сидить на деревах, знав де під землею сновигав кріт, відчував бурундуків що причаїлися в норі. Відчував він навіть діда Панаса, який лежав поранений в чагарнику і це його неймовірно радувало. 
- Не можеш утекти так? - злорадствував Тайвел. - Схоже ми з тобою помінялися місцями. 
Раптом він зупинився, про щось подумав, розвернувся і спокійно попрямував до розірваної торбини діда Панаса, потім нахилився вийняв з неї сушену квітку матіоли і прищурено глянув на потвору. Вів він себе вже абсолютно врівноважено, розум, очищений від впливу коня, вже починав очищуватися і від алкоголю, думки яснішали, а разом з тим йому відкривалися все нові і нові знання. 
Тайвел простягнув руку з квіткою в бік потвори і коротко скомандував:
- Підійди! 
Кінь повільно почав іти до нього. В міру наближення він все більше крутив головою, пускав із рота піну, чвиркав слиною, та раз по раз іржав. Тайвел силою думки змушував коня робити те що йому було надзвичайно неприємним, але опиратися потвора не могла. Як і казав Тайвел, тепер вони помінялися місцями - тепер гном міг впливати на розум. 
- Зупинись! - наказав Тайвел і ноги коня завмерли. Потворою вже несамовито трясло, страхітлива голова звивалася в судомах, очі шалено бігали не в змозі зупинитися, висолоплегий язик бризкав слиною, а із горлянки доносилися звуки більше схожі на булькання потопельника, аніж на іржання. 
- А тепер їж! 
Гном простягнув коню квітку, той взяв її зубами, а із носа пурхнуло залишками піни. Потворні щелепи перемелювали суху стебелину і від цього кінь мучився в агонії. За мить потвора вже звивалася в конвульсіях лежачи на землі, а потім остаточно затихла. Коротким копняком Тайвел вдарив коня під груди і прислухався - той вже не дихав. 
- Ніколи б і потумати не зміг що таке побачу. - долинув голос діда панаса із кущів. 
- Ви живі? - озвався Тайвел. 
- Нема такої біди, яка б мене зі світу зжила б. - старий на карачках виповз зі свого укриття і усівся на траву. - Я може і старезний геть, але ще міцний!
На розхрістаній сорочці діда Тайвел побачив велику криваву пляму, що тягнулася смужкою аж до подолу. Гном потягнувся в одну з кишень жилетки, дістав звідти картату хустину і простягнув Опанасу. 
- Не варто, хлопче, воно вже зажило.
Старий розтягнув пальцями пошматовану тканину і показав бік: там звідки ще недавно стирчав по руків'я загнаний ніж, не було ані сліду від поранення. Сухорляве тіло старого було як новеньке, шкіра зійшлася рівно, не залишивши навіть шраму. Шокований побаченим, Тайвел відкрив рота, але так нічого і не вимовив. 
- Час вирушати... - старий крекнув, взяв зламану гіляку і за допомогою неї піднявся. - За кілька годин смеркне, а мені треба ще нічліг який знайти. Не хочеться отак посеред лісу спати. 
- Ви... Але ж як? - дивувався Тайвел. - Я ж вас кинжалом... Чи це мені привиділося? 
- Привиділося - не привиділося... Було - не було... В нашому світі рідко можна довіряти власним очам і вухам. 
- Я вже й зовсім нічого не розумію. Як я того коня зміг здолати? Чому він почав слухатися моїх наказів? І що то за відчуття таке дивне було, що я наче відчував живих істот? І чому... Зараз не відчуваю... 
- Охо-хо... - зітхнув старий. - Це дуже важко і складно пояснити. Я таке колись бачив і навіть розбиратися пробував, але до кінця ще не втямив. Дай мені час - згодом я тобі все поясню. 
- Як?.. Хоча так, добре... Де мені вас знайти? - Тайвел гукнув в слід Опанасу, який вже поволі почав іти. 
- Я тебе сам знайду, хлопче. - обернувся старий. - Коли прийде час, я сам тебе знайду. 
- Ви?.. Зачекайте! Скажіть, хто ви насправді? Знахар? Шаман? 
- Я... - дідок зніяковіло зам'явся. - Я - просто дуже стара людина.