Там де плачуть безголосі

Гнат сидів за широким дерев'яним столом і з задумчивим лицем майбутнього арихимага, пускав слину на недописаний підручник. Втомлений довгим днем навчання та виснажливих тренувань, він разом з таким самим гульвісою Тарасом, примудрилися впіймати покарання від самого Нестора, завуча школи. Звідки ж їм було знати що то саме його кіт під їх керівництвом учився плавати у фонтані при дворі школи. Нестор з'явився над їх душами несподівано, нависаючи наче шуліка над переляканими кролями, якраз в той момент коли кіт робив контрольний заплив. "У буцигарні сидітимите!" - прокричав він гидким зривистим голосом прямо на вуха обом. 
Власне, кабінет шкільної бібліотеки від камери в'язниці відрізнявся мало чим: жодного вікна, прилягти нема де і майже повна темрява. Єдине що видавало в ньому місце розповсюдження культури, так це стелажі з незліченною кількістю книжок, що копилися тут чи не від самого початку часів. Та і хлопці сюди потрапили не просто термін відбувати, а на каторжні роботи - переписувати старезні підручники. Робота йшла кволо, без особливого ентузіазму, хоча Нестор саме для них і вигадав це покарання - стандартних для нього було замало, скільки би він не наказував мити підлогу по всіх коридорах школи, шибеники або влаштовували ще більший гармидер, або справлялися з усім за годину, що звісно, траплялося набагато рідше. Завуч хотів змусити їх страждати, щоб ні бешкетувати, ні квапитися не могли. Тоді йому спало на думку з'єднати приємне з надзвичайно корисним, адже підручників у школі завжди бракувало. 
Гнат спав з відкритим ротом, сперши голову на руку з пером і час від часу похропував. Його не бентежили ні часті спалахи, ні періодичне невдоволене бубоніння Тараса, який саме тренувався в управлінні вогнем, запалюючи і гасячи свічку. Він тримав праву руку стиснутою в кулак і повільно описував нею ледь помітні кола, концентруючи ауру для чародійства. Вказівний палець лівої руки був складений навпіл і затиснутий великим. Створюючи помітну напругу він миттєво розпрямлявся, наче вистрілюючи, і з кінчика вилітала малесенька хвостата вогняна комета, що повторювала рухи правиці і летіла у вказаному напрямку. Вона хутко добиралася до обсмаленого гноту свічки, яскраво спалахувала і залишалася танцювати на ньому жвавим вогником. Але іноді Тарас промахувався - недостатньо сконцентрувавшись, він пускав комету повз гніт, прямо в бік книжкових полиць і тільки вчасно створене гасяче чародійство встигало запобігти пожежі. В такі моменти Тарас забував що він нащадок дворянського роду і посипав повітря відбірними простолюдинськими лайками. 
В кабінеті пахло киптявою і озоном. Тарас, що вже встиг знудитися, раз по раз поглядав то на кишеньковий годинник, то на сплячого друга і, розчаровано очікуючи кінця строку покарання, "заряджав" нову комету.
По той бік стіни пролунав тупіт - хтось квапливо йшов по коридору, вицокуючи металевими набійками підошви об мармурову підлогу. За мить двері кабінету відчинилися так, наче їх хтось вибив з ноги, і голосно гупнувши об стінку шафи, приклеїлися до неї. Гнат від такої несподіванки здригнувся, голосно рохнув і підвів свої, ще не дуже зрячі після сну, очі. На порозі стояв Нестор. Десь із півсекунди він оцінював обстановку, потім розвернувся і попрямував до найстаріших книжок у дальній куток кабінету. Вражений таким перебігом подій, Тарас на мить втратив зосередження, і гніт свічки, спритно ухилившись, переправив комету прямо на Нестора, що саме проходив повз. Вогник прилетів на подоли його довгої бавовняної мантії і ухопившись за відстовбурчений шматок полотна, радісно засяяв. 
- Професоре, - позіхнув Гнат, - не напружуйтеся ви настільки сильно. Так можна і згоріти на роботі. 
Тарас пирхнув але здержав сміх, якраз саме вчасно згасивши полум'я. 
- Ви, два телепні! - не обертаючись, грізно, глибоким і гучним голосом сказав Нестор. - Вам би лишень бавитися! Як дурню вигадати - ви майстри, а як до діла розум застосувати... Бити б вас батогами, чи хочаб різкою по сраці, може тоді з вас щось путнє вийшло, а так лише харчі казенні переводите. 
- Професоре, бити дітей - це минуле століття, - Гнат протер очі і пощипав себе за щоки, - самі ж знаєте що це заборонено. 
- А дарма! Дарма заборонили! У часи мого студенства учнів лупцювали аж гай шумів і з них повиходили поважні чародії, могутні піроманти, а з вас вийде хіба що дурість, та й те не факт. 
- То ось воно що! Це через те що колись дітей в школах лупцювавли, у вас такий вигляд наче ви хочете когось загризти? - Тарас розсміявся і миттю закляк, побачивши як перед його носом зупинилася і згасла чимала вогняна куля. 
- Колись, пане Веремій, ваші витівки доведуть мене - я забуду хто ваш батько і відшмагаю вас так сильно, що більше жодного паскудного слова не зможете сказати. 
- Кху-кху! - долинуло з дверей. Там стояв поважний високий чоловік в дорогому костюмі і з довгим волоссям. - Зробімо вигляд що цього щойно не було сказано. Якийсь чолов'яга в сірому балахоні направив мене вас тут шукати, Несторе. І я бачу, що тут і мій син також - це чудово. Тарасе, збирайся, зранку ми їдемо додому. 
- Додому? Як це? Чого? Щось сталося? Нащо ми їдемо? - тараторив Тарас, постійно змінюючи гамму емоцій на обличчі. 
- В столиці безпечніше. Це захолусне містечко навряд чи зможе забезпечити пристойну охорону бодай самому їхньому князю, не кажучи вже про звичайних людей чи учнів. - чоловік поглянув на здивовані лиця присутніх, зігнув голову, знову прокашлявся і продовжив. - Насувається щось лихе - одна за одною з'являються потвори, вісті про них надходять до короля майже кожного дня з усіх куточків континенту. Спочатку з Торця, потім Глухів, за ними Мідяч, Гольниця і Бірник. Небезпека іде зі сходу і наближається великими темпами. На черзі Пазур, хоча слухи ходять що там вершники також ганялися за якоюсь гидотою, і слідом за ним Низа. Мої побоювання в тому, що рідкісні сутички з цими потворами скоро можуть перерости в хвилю мерзенної навали, що заллє собою увесь континент. Тоді вже тікати і ховатися буде пізно. 
Хлопці, разом із Нестором вислухали розповідь з відкритими ротами. Тарас знервовано потягнувся до голови, щоб поправити розтріпане волосся, але враз схаменувся і сховав руки під стіл. Його очі судомно бігали від батька до Гната і назад, щоб упевнитися що ніхто цього не бачив. 
- Перепрошую пане міністре, але чи не вважаєте ви за неповагу виказувати зараз думку, що наші учні можуть бути в небезпеці? - незвичайно учтиво сказав Нестор. - Стіни школи міцні, а мури, що її оточують - ще міцніші. Разом вони утворюють прекрасно укріплену точку, фортецю - якщо хочете... 
- Нема такої фортеці, яку б не взяли приступом! - увірвав міністр. - На моїй пам'яті міжусобиць було повно і все закінчувалося тим що численна армія брала в оточення оплот бунтівників і, або проривала укріплення, або заморювала голодом. Сподіваюся не треба казати про те, що я геть не хочу такої долі для свого сина? 
- Зачекайте! Тобто для свого сина ви такої долі не бажаєте, а всім іншим - зичите від щирої душі? - підхопився Нестор. - Що в такому разі робити решті? І звідки ви взагалі взяли те, що потвор буде настільки багато? 
- Решта хай сама себе рятує! - гаркнув міністр. - Я не можу думати абсолютно за кожну людину! Вони не безпорадні, хай самі себе захищають, або нору глибоку шукають, якщо жити охота! 
Нестор не знав що відповісти на таку нахабність та зухвалість з боку чиновника. 
- Про навалу - не з голови це взяв. - продовжив той вже спокійніше. - Так написано в Секундонаті Лазаря. 
- Тату?.. Ти читав?.. 
- Не лізь в розмову! 
- Тату?!
- Читав і що з того?! Чи ти думаєш, що після цього я став чорнокнижником? Між іншим, там написано багато цікавих речей і пророцтво на майбутнє - серед них. За півроку буде Сірий день - зайва доба, рівно п'ятсот років як Син Сонця ціною свого життя знищив Мертвого Святого і тим самим поклав кінець великій війні. Секундонат каже що Мертвий Святий не загинув - він спить і чекає на своє пробудження. Цей час от-от настане і поява чудовиськ яскраве тому підтвердження. Ми маємо бути готові до нової кривавої бійні, ще лютішої за попередню, бо навряд чи цього разу з нами буде Син Сонця! 
*****
За затягнутим фіранками вікном хтось вовтузився. Була вже доволі глибока ніч, але Гнат все ще не спав. Слова міністра настільки сильно запали йому в розум, що хлопець вирішив накопати в своїх підручниках та книжках хоч якісь крихти інформації про давні часи.  Даних було ще меньше ніж він хотів - всюди загальні відомості, суцільні міфи, легенди і нічого конкретного. 
- Гей, виходь! - у вікно тихо постукали, а слідом пролунав знайомий шепіт. - Я бачу що лампада горить - значить не спиш. Виходь! 
Гнат пальцем відсунув край занавіски і втупив погляд у нічний морок. По той бік вікна стояв Тарас і приклавши руки до чола, вглядався в кімнату. Вираз обличчя в нього був дурнуватий - піджаті губи, відвисаюча щелепа і очі, прищурені настільки, що не можна було зрозуміти, чи бачать вони взагалі хоч щось. Гнат тюкнув кісточкою пальця по склу в районі Тарасового носа, від чого вираз його став ще безглуздішим. 
- Чого тобі? - пробурмотів Гнат. 
- Діло є. Виходь, кажу! 
- Обґрунтуй спочатку. 
- Справа життя і смерті. Якщо не допоможеш, то скоро мене четвертують, або повісять, або живцем спалять. Мені гаплик буде від мами. 
- Чекай, бідолашне, зараз вийду. 
Гнат покрутився в кімнаті, швидко одягнув на себе те, що перше трапило під руки і виліз через вікно, щоб зайвий раз не мозолити очі коменданту гуртожитку. 
На вулиці було зимно. Тарас стояв одягнутий як на парад - в усе красиве. На ньому була шкільна мантія, підшита теплою підкладкою і оздоблена візерунками із різнокольорових ниток, високі чоботи зі шкіри буйвола і рукавиці з обрізаними пальцями. На голову він натягнув капюшон. 
- Чого то ти вирядився? Щоб вже точно ніхто не впізнав в тобі учня школи, якщо побачить? - пшикнув Гнат. 
- Холодно, а в мене із теплого тільки оце. Добре що нам її недавно видали, а то б я ще не скоро зібрався собі щось на зиму купити. І зручна зараза, і вітром не продувається! А вітри зараз холодні, західні, вже напевне сніги нам несуть. Тарас був надиво веселим, одразу і не зкажеш, що він щойно нарікав на свою безутішну долю. 
- То що там у тебе сталося такого? - Гнат виглядав явно не задоволеним, що його витягли проти ночі. 
- Мене вчора обікрали. І я пропоную обікрасти їх. 
- Здурів? Якщо це увесь твій план, то це - геніально! Якщо ні - то я уважно слухаю. 
- Їх було двоє і вони були озброєні. Перестріли мене у безлюдному провулку і пригрозили смертю, якщо не віддам прикраси. Ну я і віддав все що було: два перстні, ланцюжок і браслет. Тепер, якщо я отак додому явлюся, мене матір четвертує, клянуся. Добре, що хоч батько досі не помітив. 
- А ти везунчик. - на лице Гната наплила єхидна посмішка. 
- Дорікатимеш і далі чи допоможеш? 
- Ти ж досі так і не сказав що плануєш робити і де їх шукати. 
- Містом слухи ходили, що вони не вперше розбійничають і що награбоване все стягують до печери великої, за містом - там їхнє лігвище. Підемо туди, переб'ємо охорону, я заберу своє, а ти забереш те що сподобається. - Тарас викладав усе легко і невимушено, наче пророкує не сутичку з бандитами, а веселий карнавал. 
- Щось в тебе все аж занадто просто, не думаєш що твого добра там вже немає? Та й взагалі, може їх лігво і не там?
- Не може бути, занадто мало часу пройшло, навряд чи вони встигли все продати. То ти йдеш зі мною чи як? Сам я не впораюся, а ти вже цілих два чародійства знаєш, ти сильний! 
- І на що ти мене підштовхуєш?! - Тарас посміхнувся. 
- На пригоду цікаву! Подумай, там скарбу багато має бути! 
- Біс із тобою. Ходімо! 
*****
Валун і Брила висіли над головою майже у самому своєму зеніті і освітлювали нічну частину Гестії жовтувато-білим сяйвом. У гном'ячих повір'ях, вони є рідними братом та сестрою, що були колись закутими у камінь власним учнем та закинутими назад на небо. І кожного разу, у ніч цієї зради, вони вивільняють накоплену за довгий час силу і відправляють вниз потоки всепроникного світла, розшукуючи відступника, що кожного разу спромагається сховатися від неминучого покарання. 
Ліс унизу стояв холодним, майже не живим. Ще більш похмурої атмосфери йому додавало кладовище, засноване аж за часів першої війни для захоронення найславетніших воїнів, полеглих у кровопролитних бійнях. Могили тут здіймалися маленькими курганами в декілька десятків рядів, тьмяно відсвічуючись зеленуватим світлом: так світилися їхні надгробки, зроблені з фосфоциту - найгарнішого каменю, як знак поваги і пошани людям що загинули, захищаючи свою свободу. 
Серед місцевих жителів ходили легенди, що кожної ночі, як тільки сателіти набирали своєї сили і ставали у повні, їх світло змішувалося зі світлом могильних плит і пробуджувало сплячих солдат для чергового переможного бенкету. Тоді полеглі, на короткий час набували свого прижиттєвого вигляду, розпалювали багаття, діставали із торбин їжу, що була покладена разом із ними у могилу, розсідалися колом і під тихий спів і сміх згадували свої колишні подвиги, згадували своє життя, тих людей кого любили і з ким їх розділила смерть. 
Хлопці пробиралися до гроту боком, попід скелею, минуюючи кладовище десятою дорогою. Тарас час від часу оглядався, наїжачував і без того довгого коміра на мантії, а потім ховав погляд десь глибоко під ногами, наче розглядаючи кожен камінець на своєму шляху. Гнат же йшов виважено, спокійно, обдивляючись дорогу і ретельно обираючи маршрут, щоб навіть малесенька гілочка не тріснула під ногами. Але не зважаючи на цей зосереджений та помірений вигляд, в очах все одно читалося занепокоєння  - чи то через загадкове кладовище, чи то через бандитів, з якими планувалася сутичка. 
Розбійників звідси уже було видно неозброєним оком - до печери залишалося зо кілька десятків метрів. Біля входу до неї, на широкій, добре витоптаній галявинці сиділи двоє чоловіків і грали у карти. Вигляд в них був не найприємнішим - довге, поросле ковтунами, волосся, обідрана і брудна одежа, вибиті зуби. Все це одразу видавало в них кримінальних елементів, лиць схильних до правопорушень, рецидивістів і ще купу інщих епітетів, якими би їх охарактеризувала княжа варта. Грали вони вже доволі довго, періодично потягуючи сидр із дерев'яних кухлів і лаючись раз по раз одне на одного.
Хлопці спостерігали за ними з околиці лісу, причаївшись в кущах біля височезного дерева.
- То що, будемо пробиватися з боєм, чи прокрадемося тихенько і спробуємо поцупити? - прошепотів Гнат. 
- А біс його знає, - Тарас сплюнув і витерся довгим рукавом мантії, - ті двоє наче не дуже небезпечні, але із мене вояка ще той - досі жодного чародійства не годен створити. Давай я одного відволічу, а ти іншого пришиєш? Потім разом доб'ємо і другого. Так буде легше. 
- Убивати?! - різко обурився Гнат. - Чекай-чекай, на таке я не підписувався. Покалічити, знерухомити - це я запросто, але точно убивати не буду. 
- От гімно... - Тарас знову сплюнув. - Може їх обох якось відволікти? Тоді можна буде прокрастися до сховку непоміченими. 
- А вийти як? Вони ж повернуться. Треба зробити так щоб не верталися. Треба налякати. 
Гнат поволі підповз до дерева і ухопився за сук. 
- Міцний, звідси можна залізти нагору. Отож, план такий: я лізу на гору, а ти підбираєся ближче до них. Що робити далі - сам зрозумієш. 
Тарас стояв застопоріло і силою волі намагався стримати сіпане око. Такий план явно не влаштовував його. 
- Як сам зрозумію?.. - жалібно видавив він. 
- Добре, на ось, візьми, - Гнат протягнув йому каменюку підібрану з землі, - це для самооборони. Давай, не пісяй - шуруй. 
Гнат прослідкував очима за переляканим другом і впевнившись що той, непоміченим, підкрався достатньо близько, поліз на дерево. Знайшовши зручну місцину, він всівся верхи на гіляку, затиснув міцно правий кулак і витягши ліву руку в бік кладовища, почав повільно підіймати її знизу догори. Направлені потоки чарівної аури просякнули повітря між могилками і почали прожогом розігрівати його. За мить маленький вогняний клубочок розрісся до чималого багаття і далі продовжував рости все більше і більше, доки не перетворився на велике багаття. Гнат зупинився, переконався що вогонь далі горітиме без його допомоги і повернувся в інший бік. 
Розбійники сиділи як ні в чому не бувало. Вони захопилися грою настільки сильно, що, здавалося б ничого не помічали навколо себе. Гнат задумливо шморгнув. Щоб привернути їх увагу він спочатку хотів свиснути, але відкинувши це як занадто грубий прийом, в голові його з'явилася інша ідея - Гнат почав співати. Він тягнув тоненько, надзвичайно високим фальцетом видозмінений мотив гімну академії і виходило це в нього напрочуд моторошно. Бандити відреагували миттєво, вже на перших нотах їх дурні голови були розвернуті в бік цвинтаря, а сполохані очі, коротким поглядом перед швидкою втечею, вихопили палаючий вогонь. За легенди, що ходили навколо цього місця вони, напевне, теж чули і не стали випробовувати долі зіткнувшись з чимось надприродним - кинулись на втьоки в різні боки від свого табору. Гнат наморщив лоба, невдоволено перекосився і запалив криву вогняну лінію на шляху одного з них, направляючи чітко в бік Тараса, що вже чекав у засідці. Зашурхотіли кущі. Бандит, проведений у пастку голосно загарлапанив, замовк, потім знову коротко скрикнув і повільно затих. Поміж кущами ялівцю показалася фізіономія Тараса, задоволена і на цей раз уже повністю спокійна. Він вийшов на вікрите місце, викинув камінь, обтрусив руки і, оглянувши мантію, стряхнув з неї пил. Гнат, хвильку забарившись злазячи з дерева, підбіг до нього. 
- То що, де жертва? - запитав він спішно. 
- Там, серед кущів, у траві лежить. Я йому добряче так приклав, ледь зап'ястя собі не викрутив.
- Не вбив? 
- Та наче дихає... 
Тарас розвернувся, поліз у гущавину листя, кілька секунд там пошарудів і поліз назовні, задки, зігнувшись у три погибелі. Тягнув він за ноги, непритомного, але живого розбійника. 
- А як ми його розбудимо? - почухав потилицю Гнат. 
- Лящами священими, як же іще? - Тарас посміхнувся і завзято потер долоні. 
- Треба спочатку його зв'язати, щоб не здимів як його коріш. - Гнат махнув головою убік, куди нещодавно утік другий розбійник. - А то доведеться потім... Каміння допитувати. Я думаю, в їхньому таборі є якась мотузка, глянь та принеси, будемо його мотузити. 
- Не-е-е треба! - не до кінця прийшовши до тями, зверескнув бандит. - Не треба мене мутузити! Не бийте дядьку, не буду тікати, обіцяю. 
- Дядьку?! - розсміявся Гнат. - Який я тобі дядько? 
Якщо не зважати на бруд, обідраний одяг і заповстане, давно не стрижене волосся, то можна було розгледіти у розбійнику звичайнісінького хлопчиська, молодшого від хлопців роки на три-чотири. Він лежав на землі, прикриваючись розвернутими на виворіт долонями і вглядався в темні обличчя кривдників переляканими очима. 
- Так, хлопче, - суворо продовжив Гнат, вживаючись в роль дорослого дядька, - вчора ти зі своїм другом пограбував міністерського сина, зняв з нього два персні, ланцюжок і... 
- Браслет. - намагаючись звучати так само суворо додав Тарас. 
- Т-так, пам'ятаю. - промямлив бандит. Очі його бігали то на Тараса, то на Гната з надією що бити його все ж таки не будуть. 
- Ну-у-у?
- Там. - махнув він рукою у бік печери. - В самому кінці. Там скриня стоїть. В ній усе. Забирайте що захочте, лиш не бийте. 
- От так би й одразу, - Тарас схрестив руки на грудях. - То що, може все ж таки відлупцювати тебе щодуху? Бо ж по доброму, скоріш за все, ти не відійдеш від справ кримінальних. 
- Відійду, клянуся, відійду! - залепетав той. - Зранку, лиш сонце встане, буду стояти під дверима мірошника і проситися на роботу. Він і так мене туди колись кликав. Піду. До нього піду. 
- Тоді геть з очей! - гаркнув Тарас і хлопчина, підхоплений невідомою силою, підірвався і викидуючи дрібні камінці і шматочки землі з-під поношених личаків, чкурнув кудись у гущавину, сховавшись від погляду в заростях дикої малини. 
Хлопці переглянулися, не зговорюючись одночасно кивнули і попрямували в бік розбійничого табору, за яким був вхід до гроту. 
Горло печери здавалося нескінченним у такій темряві і слідом за поглядом, затягувало навіть саму душу у свої жерла. Гнат примружив очі, заглянув в середину, але одразу ж відвів погляд і пересмикнувся. В середині щось загуділо. Гнат, наче і не придавши цьому жодного значення, відступив крок назад і, не підводчи голови, стиснув праву руку в кулак, а ліву підвів так наче тримав у ній чималу кулю - за мить на кожному з її пальців загорілося по вогнику. Яскраве світло вмить зайняло собою всі ті зони, де щойно панувала темрява, воно відбилося від горбатих каменів печерни і полетіло десь у ії глибину, приховану від очей крутим поворотом. Гнат упевнено ступив всередину, слідом неохоче поплентався Тарас. 
- Гайда, перелякане! - Гнат шоркнув ногою і в Тараса полетіла хмарка пилу. - Треба буде по поверненю сказати бабі Мотрі, щоб тобі яйцем переляк викачала. Чую, в ньому вона не одного демона побачить. 
- Ти... Ти ж чув як там заволало? І холодом пройняло. Пронизливим таким, наче наскрізь пройшло. 
- То вітер, дурню! І заволав, і холод приніс. Ходімо вперед, той бідолаха сказав що скарби аж в самому кінці. 
Вхід до гроту продовжувався довгим скелястим коридором перепадистої висоти і ширини. Його стіни, нерівні і химерні, були вкриті товстим шаром стародавнього базальту із вкрапленими шматочками різнокольорового кварцу і вулканічного скла, що відбивали вогонь і розмальовували сіро-чорну печеру у дивакуваті фарби. Чим далі просувалися хлопці, тим дивнішими ставали малюнки - вони росли, деформувалися, змінювали забарвлення, або взагалі безслідно розчинялися у незліченній кількості шпарин, що пронизували печеру. Коридор був довгим, здавалося, навіть нескінченним, але через свою незвичайність, йти ним було неймовірно цікаво. Закінчувався він гвинтовою спіраллю із великої кількості поворотів, що підіймалися на значну висоту, а за останнім рогом - різко перетворювалися у рядок із кількох зал, що переходили одна в одну вузенькими ходами. 
Перша зала не виділялася, на перший погляд, абсолютно нічим, та вартувало лише присвітити та пригледітися, як на більш-менш рівних ділянках її стін ставали видимими видряпані детальні малюнки невідомих звірів і рослин, залишені так само невідомим автором. Ні в живому світі, ні на сторінках книжок, серед численних зниклих і зникаючих видів істот потворіуму, жоден з хлопців не бачив нічого подібного.
В середині другої зали шумів водоспад і звук його, на диво, не покидав її межі. З'являвся він різко, наче вмикався при вході і вимикався так само, якщо із цієї зали вийти. Вода текла з-під стелі - це було гірське джерело, що промило русло у базальті і втікало собі кудись далі, крізь підлогу печери. На самісінькому краєчку скелястого берега лежало невеличке відерце, вирізане із соснової колоди і прив'язане до випнутої кам'яної піки - напевно звідси і черпали воду тутешні мещканці. 
Остання зала була великою, але загиженою бандитами. Всюди валялися порожні горщики, пляшки від випивки, ганчір'я і солома. В дальньому кутку просто на підлозі лежала розхлябана скринька, через щілини якої поблискували заховані дорогоцінності. Тарас миттю кинувся до неї, упав навколішки і почав голосно шурхотіти, перебираючи купу коштовностей в надії віднайти серед них свої. Гнат же, в цей час вертів головою і роздивлявся стіни та стелю зали - щось помітно непокоїло його. Вогонь, яким він підсвічував, палав дедалі яскравіше, Гнат підносив руку з ним до кожного цікавого йому місця і пильно вглядався. 
- Що ти там шукаєш? - не відриваючись від скрині, голосно запитав Тарас. - Мені світло мерехтить, нічого розібрати не можу. Скоро від тих спалахів припадки почнуться!
- Дивна ця печера, я тобі скажу... - Гнат бурмотів задумливо. - На стінах в деяких місцях кубіграфи висічені. 
- Хто висічений?! - Тарас різко смикнувся назад і втупив не тямлячий погляд в Гната. 
- Гномські літери. - Гнат послинив пальця і протер ледь помітний знак на стіні. - Я мало розумію в гномській мові, та і вони нею давно не користуються, але в книгах по стародавньому чародійству було багато непереведених заклинань. Шкода що там значень їх слів не наводилося. 
- Ти без Нестора лазив до манускриптів? 
- Той старий козел все одно не хотів пояснювати нічого із позашкільної літератури, довелося самому вивчати. Не скажу що воно мені сильно допомогло, але хоча б було цікаво. - символ на стіні все одно було погано видно і Гнат, щоб краще роздивитись, підніс руку з вогнем ближче. - Там, до речі, в одній із книг був вкладений паперовий листок із різноманітними коментарями до написаного на одній стороні і детально розписаним вогняним чародійством на іншій. Звідти, власне я і дізнався як розпалювати вогонь на відстані. 
Але Тарас уже не слухав слова друга - його широко відкриті очі сверлили стіну позад Гната, а вся увага була зосереджена на кубіграфі, що сяяв яскраво-синім кольором. 
- То ти наробив?! - Тарас тицьнув пальцем. - Воно засвітилося!
Гнат глянув на стіну і налякано віскочив. 
- Мабуть... Не знаю. Я лише підніс вогонь... 
- Воно ж не уб'є нас? Може це якась пастка? 
- Якби мало, то вже вбило би, - Гнат трохи оговтався і знову підніс вогонь до символа, - а поки ми досі живі, значить це не пастка. Мені здається, що це якийсь кодовий замок, як на дверях гномської скарбниці. 
- Але ж там коліщата і написано по нашому. Та і, як кажуть, відкрити її геть не можливо, якщо кода не знаєш. 
- Тут, думаю, принцип інакший. - Гнат впевнено покрокував до іншої стіни. - Треба вгадати не слово, а порядок символів. 
Гнат підвів руку до стіни, почекав трохи, але нічого не відбулося. Тоді він пішов до іншої, а слідом проробив все те ж саме і з третьою стіною. Жоден з символів так і не загорівся. 
- Слухай, а може ну його? Я свої лахи знайшов, давай вже, гайда звідси? - Тарас тримав в руках очевидно більше прикрас, ніж перечисляв раніше. - Візьми і ти собі щось із скрині, або навіть давай усе заберемо і чкурнемо швидше? Не по собі мені тут. 
- Е ні, тут цікавіше. - Гнат вже наче повністю увесь став палати вогнем. - Може діло не в порядку, а в чомусь іншому? 
- Ходімо!.. Я ж без тебе не виберуся, у мене навіть смолоскипа нема! 
- Доки не розгадаємо загадку - нікуди не зрушимо! Я маю зрозуміти, що тут приховано. 
- А як загинемо? А може зараз із стіни вилізе якась кам'яна потвора і зжере нас? 
- Думаю, двох точно зжерти не зможе, когось відпустить! - Гнат усміхнувся і підбадьорливо погупав по плечу Тараса. - Якщо боїшся кам'яної потвори, то давай допомагай думати. Чим раніше закінчимо - тим живішими будемо. 
Тарас як сидів, так і гепнувся на землю розпластавши ноги. По підлозі з дзенькотом покотилися підібрані ним прикраси. 
- Мені потрібні ідеї. Маєш щось? - Гнат сидів на купі розбійничого мотлоху і підпирав голову кулаком. 
- Може ти вогонь біля символа тримав не достатньо довго? 
- Та ні, здається навіть довше ніж найпершого разу. 
- Може тоді занадто довго? 
- Маячня якась... 
- Спробуй хоч. 
Гнат знову пройшовся вздовж трьох стін, потицяв у них вогнем, але і цього разу марно. 
- Не працює твоя теорія. 
- Я більше і не маю... 
Гнат всівся на підлогу поруч із Тарасом і завмер роздумуючи. Тарас, здавалося, думати взагалі не хотів, його зараз турбувало лише питання виживання, але від розуміння власного безсилля, єдине що йому залишалося - це сидіти і дряпати базальт кінцем золотого обруча. 
- Не шурхоти, - прошепотів Гнат. - Не шурхоти, бо заважаєш думати. Цим ти лише віддаляєш своє вивільнення. 
- Я додому хочу... - пролунав дзенькіт металу об камінь. 
- Тоді давай ідеї. 
- Не можу... Я в таких умовах взагалі нічого не можу. 
- Скиглити можеш. 
- Ой, та невже? В нас ти завжди розумником був, а тепер що? Скис? Сам же сидиш тут і скиглиш що вигадати нічого не можеш. Тож давай - ти думай! Ти мене в це втягнув, ти і витягуй! 
- Я втягнув?! - миттю скипів Гнат. - Це через тебе, бовдура, ми зараз тут! Пробиралися повз кладовище, ризикували життям перед бандитами і все заради того щоб твої цяцьки повернути! "Мама вб'є, мама вб'є" - тьфу. Якби в тебе був хоч трішки світліший розум, то ми взагалі сюди би не потрапили! 
Гнат різко відверну убік голову, прищурив очі і нахмурив брови. 
- То виходить, що може ми й ніякі не друзі? Якщо для тебе було такою проблемою допомогти - міг би відмовитися! Сам, без тебе... Стій, куди ти? Без мене виходити зібрався? 
Гнат його не слухав - він знову йшов до стіни з намальованим символом. 
- Світліший... Світліший... - повторював він і дивився на свої вогники, що постійно змінювали яскравість. 
Цього разу здогадка була правильною: один за одним символи на стінах загорялися під дією мерехтливого світла. Їх тьмяні синюваті вогники набиралися сили і з рештою вирвавшись із свого ув'язнення, спрямувалися до долу, утворивши там незрозуміле гномське слово. Підлога здригнулася, у вухах загуділо, печерою затрясло, наче з-під каміння виривався дебелий гігант. Та враз все скінчилося, зі скреготом одна із брил, що утворювали підлогу, від'їхала і брухт що валявся на ній посипався на гарні мармурові сходи, що кружляли гвинтом довкола товстої кам'яної колони, спускалися глибоко під землю і м'яко зникали у порожній темряві. Тарас здивовано кліпав очима, вдивляючись у щойно відкриту яму, обережно підступав до неї, обходив кругом наче навколо вовчої пастки, боячись підійти ближче. 
- Ану, пусти туди метелика... - тихо просопів Гнат, стоячи поодаль. 
Спритним рухом Тарас повторив завчені кілька днів тому рухи, вистрілив пальцем і вниз по сходах полетіла маленька хвостата вогняна комета, м'яко освітлюючи мармурові сходинки, кам'яну колонну і сірі базальтові стіни проходу. Внизу було чисто. Тарас коротко кивнув головою і зробив уже більш упевнений крок вперед. 
Тунель пірнав у глибини гірського масиву на добрі півтора десятка метрів. Кругла вузька кротовина в кінці розширювалася до розмірів звичайної кімнати, такої ж темної, як і решта секцій печери. Хлопці спускалися повільно, намацуючи ногами кожну сходинку і обережно розгортаючи уламки скла і черепки фаянсу, що докотилися майже до самого низу. Зійшовши десь нижче середини, Тарас, що спускався першим почав нерозбірливо бубоніти собі під носа. 
- Що ти там бурчиш? - не витримав Гнат. - Мені нічорта не чути. 
- А мені нічорта не видно! - буркнув вже голосніше Тарас. - Лізу навпомацки! Можеш якось краще світити? 
- Як я тобі краще посвічу? То в тебе очі, просто до світла звикли. 
- Та де там, говорю тобі - темніше стає! Я вже ледь ноги свої... Ай! Лайно! - Тарас миттєво зник в темряві, кілька секунд гупаючи та шурхотячи сходами, потім голосно кевкнув і затих. 
- Живий?! - гукнув Гнат. - Я тебе не бачу!
- Ауі-і-і... - застогнав Тарас. - Живий... Наче... Тут як у сраці. Сам себе не бачу. 
- Зараз-зараз, почекай, я миттю. - Гнат пришвидшив крок, знову заторохтіли осколки. - Тут і справді темнішає. 
Тарас лежав на рифленій базальтовій підлозі, обпертий плечами і головою на таку ж стіну. Приблизно знайшовши по траєкторії свого падіння орієнтир звідки мав прийти Гнат, Тарас зачепився за нього поглядом і почав сумирно чекати порятунку. Замість Гната з'явилися лише п'ять маленьких вогників, тьмяно жевріючи одне біля одного. 
- Толку від цього вогню, - пролунав голос Гната, - вже й без нього можна. 
- Ти щось бачиш? - з надією запитав Тарас. 
- Анічогісінько! Що з ним, що без нього. Тьфу! - Гнат смачно харкнув кудись у порожнечу. - Ану, балакай, щоб я тебе по голосу знайшов. 
Щойно Гнат ступив один крок уперед, як згори почувся гуркіт, схожий на той, що лунав при вході до гроту, а слідом за ним зашаруділа кам'яна плита і закрила прохід донизу. Хлопці затамували подих. У наставшій тиші було чути навіть кліпання повік, не кажучи вже про пришвидшений стукіт сердець, які посилено приливали кров до переляканого мозку і напружених м'язів. Гнат знову підвів долоню, розчепирив пальці, сконцентрувався і запалив вогники які, як і раніше, не зробили геть нічого корисного. 
- Таке відчуття що це місце все поглинає... - задумався Гнат, гасячи долоню. 
- У-і-у-у. - Тарас простогнав крізь носа. - Ми тут і згинемо. Я вже відчуваю як смерть холодними руками торкається моїх ніг. 
- Це протяги, дурню. - буркнув Гнат. - А раз тут є протяги, то десь має бути і ще один вихід. 
- Або дірка якась. Або тріщина. Або... 
- Або вихід! - перебив Гнат. - Не будь таким песимістом. Зараз виберемося. 
- Ми вже давно звідси би бралися... А так залазимо навпаки, ще глибше... У сраку... 
- Не ний! - Гнат знову запалив вогні. - Зараз я спробую ще яскравішими їх зробити. 
- Це кінець... Нам то не допоможе... Вже нічого не допоможе... Темрява поглине нас, як поглинає світло... - Тарас схлипував і шморгав носом. - Це місце прокляте, тут все не правильно - вогонь не світе, звук луною не відбивається, каміння саме собою рухається, в стегно мене постійно щось штурхає... 
- То я тебе штурхаю, дурню, щоб ти заткнувся і не скиглив! Помовч трішки, дай зосередитися!
Вогники на подушечках пальців Гната танцювати, то підростаючи, то зменшуючись, ставали яскравими і знову ледь жевріли. Він стискав правий кулак настільки сильно, що в якийсь момент почали хрустіти суглоби. Дихання, збите з ритму несподіваним ув'язненням, тепер і взагалі уривчасто зупинялося, даючи змогу зробити тільки короткий вдих чи видих раз на кілька десятків секунд. Гнат напружував уже обидві руки, концентрував усю ауру, яку тільки міг поглинути, подумки благав кожного знайомого йому чародія поділитися з ним силами і продовжував посилювати свої вогники. Повітря поступово наповнювалося озоном, наче десь недалеко вдарила блискавка. Раптом, один із вогників, що знаходився прямо посередині, перестав танцювати, випрямився стовбцем і тільки сама його верхівка по-трошку досі коливалася. Вогник стояв сумирно і довго аж доки слідом за ним догори не потягнулися і решта. Бачачи прогрес, Гнат додав енергії. В ньому, незрозуміло звідки, відкрилося друге дихання, він відчував як аура зараз наповнювала його тіло набагато більше ніж раніше, відчував як стає сильнішим. 
Враз всі вогники разом об'єдналися в один величезний спалах, що на мить осяяв усю кімнату. Гнат побачив як тіні втікають від світла, що розповзалося, побачив як кожен камінчик, кожен черепок і кожна соломинка освітлюются з усіх сторін, побачив заплакане, зашмаркане, але здивоване лице Тараса, який з широко роззявленими очима споглядава за його рукою. Та за мить, у зворотньому порядку все повернулося назад, майже так як і було, але тепер на пальцях Гната вогні були синіми. Вони вже не танцювали так як раніше, не звивалися гадюками і не викидували маленькі іскорки у повітря, а горіли спокійно, вивірено, рівномірно. Тепер уже і кімната не була вщент заповнена глухою темрявою - блакитне проміння пробивалося крізь неї освітлюючи все хоч і тьмяним, але видимим світлом. 
- Видно... Стало... - Тарас голосно шморгнув і витерся і без того мокрим рукавом. - Ти як то зробив? 
- Сам не знаю, - кинув Гнат, - якось саме вийшло. 
Поки Гнат заворожено дивився на свою руку, Тарас почав роззиратися навкруги, шукаючи виходу. Він повільно піднявся, обтрусив з мантії пил, де бачив, і притримуючи забиті ребра пішов вздовж стіни. Він обмацував випнуті із скельної породи камінці, плив руками по нерівностях грубо вирубаного базальту і пильно вдивлявся в кожну шпаринку, сподіваючись поскоріше вибратися. Він ішов півколом, доброю дугою аж поки не вперся у зворотню сторону сходів, потім зупинився, гучно подмухав, потім щосили чхнув і врешті озирнувся. 
- Підійди, - гукнув, - тут таке ж як і на горі. 
Гнат, підхопився, зробив кілька кроків уперед і побачив що стіна позад Тараса засяяла. Світилася вона точно так само як і кубіграфи, але тонкі лінії , висічені у стіні потоками світла, були незрозбірливими, химерними, переплетиними в якийсь незрозумілий малюнок. Чим ближче підходив Гнат до Тараса, тим яскравіше загорялися лінії і тим довшими вони ставали. Коли відстань стала геть незначною, вони поповзли поміж підлогою і стіною, з'єдналися, переплели свої візерунки і утворили контур поки не відкритого проходу. Тарас прищурився. Помалу протягуючи руку, він зі всією своєю обережністю торкнувся стіни, проїхав пальцями по малюнку і ледь заступивши за нього, вмочив долоню у каміння, що стало неосяжним. 
- Не по собі мені тут. - знову констатував Тарас, різко висмикнувши руку. 
- Знову щось незрозуміле. - усміхнувся Гнат. - Схоже це місце будувалося з застосуванням нелюдського чародійства, інакше те що тут відбувається не пояснити. 
- Яким би воно не будувалося, але зараз тут, як ніде, моторошно. Тобі таке може хоч скільки подобатися, але мене більше в подібні місця не затягнеш, клянуся. 
- А мене - затягнеш! - Гнат не зволікаючи ні секунди схопив Тараса за руку і пірнув крізь ілюзію. 
- Ах ти ж... Ні... - тільки й зміг вичавити Тарас, поки його протягували у новий коридор. 
Прохід за камінням являв собою коротенький але доволі широкий коридор із рівними, викладеними дрібною плиткою, стінами і стелею, виготовленою із цілісного дзеркала, що створювало ілюзію великої висоти у і без того високій кімнаті. По периметру, через кожні кілька плиток на стінах висіли ліхтарі із вкладеними кубиками фосфоциту, які блекло світилися. В кінці коридору розташовувалися дерев'яні, оздоблені різьбами і металевими вставками, двері що самостійно розпахнулися, вартувало лише підійти до них на кілька кроків. За ними була просторна кімната, виконана в стилі замкових зал і, на перший погляд радикально відрізнялася інтер'єром. Посеред кімнати, під великою лінзою стояв постамент, що сягав приблизно до пояса і оздоблювався так само як і двері, що сюди вели. Вершину постаменту увінчувала сфера із найчистішого гірського кришталю, що у світлі лінзи переливалася райдугою. 
- Я вже не дивуюся, якщо чесно. - захоплено сказав Тарас. - Далі нам, напевне, відкриється якись портал у підземелля з драконами. 
- Якщо не гірше, хоча я вже готуюся до чогось подібного. 
При детальнішому розгляді, кімната вже більше походила на храм чи одну з молитовних залів, через декорування стін розписами ликів святих визволителів. І Гнат, і Тарас добре знали в лице кожного з них: Ольга Могутня - командувачка північними фронтами, вона разом зі своїми військами перші прийняли бій з ордами потвор; Віт Барило - польовий генерал, перейнявший командування збірними силами після загибелі Ольги і керував ними майже до самої перемоги; Одноокий Варза-Лум - гномський король, що привів свою армію на поле бою і тим самим переломив хід битви на ущелині Ворт. Останнім був портрет самого Сина Сонця, над головою якого завжди зображували вічну корону, сплетену із білого сонячного проміння. 
Тарас пройшов довкола, обдивився кожен портрет і тільки простягнув руку, щоб змахнути застарілий пил із ліпнини, що оточувала один із них, як раптом всю кімнату заполонив душероздираючий шкрегіт. 
- Не лізь! - у все горло крикнув Гнат. 
- Я нічого не зробив! Я нікуди не ліз! - Тарас закричав сполохано, не знаючи куди себе подіти. 
Звук долинав від сфери. Невідомою силою на ній почали висікатися символи. Спочатку вони були незрозумілими паличками і рисочками, але поступово ці палички і рисочки перетворювалися на більш-менш сприйнятливі літери, а ті в свою чергу - у зрозумілі слова:
" Бездимний вогонь - диво із див, 
Він вас як і нас сюди проводив. 
Він є ключ до знання, він ключем є до змін,
Він став вершиною сил, хоч не вершина вершин. 
Хто пізнав його міць, має душу митця
І доробку його не побачать кінця. 
На багато віків - лиш один чародій, 
Що зумів би приборкати силу стихій. 
Він гриморію візьме - силу збільшить свою, 
Щоб з нечистим зіткнутись у рівнім бою. 
Він вселить світла іскринку до згаслих очей, 
Щоб про подвиг його заспівав соловей. "
Гнат заворожено читав рядки, не пропускаючи очами жодного знака. Після появи останнього, лінза над сферою заворушилася, механізм, що тримав її, почав обертатися, змінюючи фокус. В кімнаті помітно потемнішало. Розсіяне лінзою світло із невідомого джерела, сфокусувалося на центрі сфери, прямо поміж рядків, і почало її проплавлювати. Промінь палив не довго - за мить в тій точці з'явилася тріщинка і поки вона розповзалася по всій сфері, лінза знову повернулася у вихідне положення. 
- Ніхто в це не повірить. - бурькотнув Тарас. - Хай би навіть і не в розповіді, а щоб на власні очі бачили, то не повірили б. Та я і сам не вірю... 
- То й не кажи нікому. - в тій же тональності сказав Гнат. - Нас тут ніколи не мало би бути і нас тут ніколи не було. Втямив? 
- Угум. 
- От і добре. 
Щойно Гнат торкнувся пальцями кришталю, як тріщинки засичали, заворушилися і вся сфера, розтрощена на дрібні скельцята, обрушилася на дно чаші, вбудованої в постамент, оголивши те що довгі роки приховувала. Це була книга, товста і масивна, загорнута в обкладинку із шкіри невідомої тварини і оформлена відлитим золотом гномським кутописом. Повітря навколо неї аж іскрилося напругою і силою, було видно як часті проблиски зачарованої енергії пролітали повз неї, спалахували вігнинаючи свій курс і втікали, розчиняючись у просторі. Тарас затамував подих. 
- Що воно?.. Що воно таке? - шепотів він заворожено. 
- Схоже на якесь гномське вчення, залишене тут на зберігання. Або може якийсь збірник заклинаннь - я подібні символи бачив у підручниках в академії. 
- Ти їх розрізняєш? Як на мене то вони всі однаковісінькі. 
- То тобі, а гноми їх і взагалі читати уміють! 
- Підозрюю що там вся книга отакими письменами написана... 
- Зараз глянемо... - Гнат взявся пальцями за нижній кутик палітурки і тихенько припідняв її. 
Подув сильний вітер. Ззаду почувся стукіт копит. Хлопці обернулися і побачили широкий степ з травою до пояса, яка уже почала лоскотати кінчики пальців. З-за невеличкого пригірка, порослого лопухами і диким маком, вибігав табун коней і наче не помічаючи їх проскакав повз. Раптом сонце, що світило яскраво, посіріло від хмар і на землю почали ляпати великі краплі дощу. Густа трава під ногами змінилася розкисшим болотом і калюжами, в яких відбивалося темне небо. Ударила блискавка. Раз, потім іще раз, долинули рокоти грому, зірвався шквальний вітер. На тому місці де щойно був пригірок, з-за якого вибігали коні, вже стояв густезний ліс. Тремтячи від холоду і дощу, хлопці побігли під першу ліпшу ялину, відгинаючи її широкі лапи. На дотик і гілля, і голки були однаково дивними, одночасно м'якими, мов вичинена вовна і таердезними як обух сокири. Щойно вони відкрили собі прохід до сухого містечка, як побачили що воно вже зайняте - біля совбура сиділи вовк і заєць. Вони непорушно дивилися одне одному в очі і здавалося навіть не дихали. По хвильці, ні разу не кліпнувши, вони неприродно повернули голови, подивилися своїми скляними, безжиттєвими очами на хлопців і почали скидати спочатку хутро, потім шкіру, оголюючи кістки м'язи та суглоби. Тарас не оглядаючись позадкував, за ним те саме повторив і Гнат. Вони йшли доки могли, доки їх не зупинила стіна, що так само як і решта всього, незрозуміло звідки взялася. Тарас оглянувся першим, зміряв стіну поглядом згори до низу, притулився до неї рукою і засміявся. Він упізнав стіну вітальні його рідного дому, такі приємні на дотик шпалери, картина з лебедями, що завжди висіла трішки кривувато, пересунутий маятниковий годинник, що закривав прогризену мишами дірку у плінтусі. Він обернувся назад і побачив свою вітальню повністю, з диванами посеред зали, журнальним столиком за яким тато любив читати і постійно розливав на нього чай, зі старезним килимом, який мати хотіла вже давно викинути, а батько не дозволяв і каміном, яки починали розпалювати вартувало лишень першим листочкам на деревах пожовтіти. 
- Ми в безпеці! - вигукнув Тарас і розвернув голову на двері, що скрипнули. 
Це були двері кухні, в них стояла жіночка невисокого зросту, дуже гарно вдягнута і модно зачесана. В руках вона тримала глибоку ринку повну пиріжків. Тарас не роздумуючи, кинувся до неї, оминаючи дивани. 
- Синку! 
- Мамо-о-о! 
- Стій бовдуре! - у все горло гаркнув Гнат. 
Тарас зупинився, здивовано розвернув голову на друга і побачив як той випускає вогняну кулю в його маму. Секунди не вистачило йому щоб закрити її собою, куля вибухнула і вмить усе зникло. 
Тарас злякано ковтнув слину. Він стояв у кількох сантиметрах від довгої піки що стирчала зі стіни і цілилася йому в голову. Знаходилися вони все в тій же кімнаті що і раніше, та тепер вона вже виглядала інакше. На стінах не було вже розписаних ликів, підлога з дрібної плитки тепер була звичайною кам'яною, лінза з чудним механізмом теж зникла зі стелі, залишилися тільки вони двоє і висічена брила посеред кімнати, що колись була декорованим постаментом. Але книга так і лежала на своєму місці і зовнішній вигляд її лишився точно таким самим як і раніше. Хлопці переглянулися. 
- Що це було?.. - не прийшовши повністю до тями запитав Тарас. 
- Ти від палі відійди краще, потім питання став. - буркнув Гнат. - Ілюзія це була, навіяна книгою. Скажи мені краще, чого ти побіг? 
- Та ж мама... - Тарас угнув голову і відійшов ближче до центру кімнати. 
- Тобто все що було до цього тобі дивним не здалося і ти вирішив що і мати справжня. - у голосі Гната яскраво читався докір і розчарування. 
- Та я... 
- Та ти навіть не помітив що в неї очі такі ж скляні були і губами вона не ворушила коли говорила! Обачнішим будь, друже, бо згинеш. А якщо наступного разу я тебе не зупиню? 
Тарас мовчав і кліпав очима, здавалося що от-от має заплакати. 
- Гаразд, треба тікати звідси, бо щось вже й мені млість по спині пробігає. - з цими словами Гнат потягнувся до книги і зняв її з п'єдесталу. 
На коротку мить кімната затремтіла, все що було, крім хлопців і книги, поплило, деформувалося. Простір перекручувався, звивався, проходив крізь самого себе. Одні деталі замінювалися іншими, другі зникали безслідно, треті розтягувалися, викривлювалися, спотворювалися, поки врешті все не зупинилося. Місце де вони зараз стояли, було добре їм відомо - це був той самий поворот після входу в переру. Вже добре чулося щелестіння дерев, пугукання сови, а на протилежній стіні відбивалися тмяні відблиски згасаючого багаття. 
- Думаєш, то знову ілюзія? - прошепотів Тарас. 
- Не думаю, не схоже. Пішли. Час повертатися додому. 
Але ззовні щось відбувалося. На перший погляд кладовище і ліс оточуючий його були зовсім невпізнаваними - дерева, під дією невідомої сили розступилися, відповзли в боки до інших дерев і розчистили територію цвинтаря. Прямо в його центрі, розставивши руки, стояла темна постать. Вона вигинала спину і підносячи з усієї сили кістки і ребра до неба, ледь помітно тремтіла. Це був повсталий, один із тих, про кого ходили легенди. Він живився чудодійним світлом, відновлював свої сили і плоть для того, щоб на цю ніч стати таким самим як був до смерті. Його голі кістки поступово обростали плоттю, з труни підіймалися шматки струхлявілого одягу і обладунків, пиклеювалися до тіла і відтворювали свою колишню форму. Вже за деякий час мрець стояв впевнено на обох ногах, від тремтіння і погойдування в його тілі не залишилося геть нічого. З моторошним скрипом старих кісток, він покрутив головою в різні боки і вловивши в полі зору хлопців що спостерігали, затримав на них погляд. Очі в нього були білі, без зіниць та капілярів і бездушною порожнечею пильно роздивлялися хлопців. 
- Тікати треба... - здригнувся Тарас. - Чим швидше - тим краще.
Але Гнат закляк на місці, наче причарований, не в змозі відірвати погляду від таємничих метаморфоз білоокого. 
- Гайда звідси. - Тарас шарпонув Гната за рукав, так сильно, що в того випала книжка. 
Білоокий повів головою і здійнявши догори суху руку, стиснув кулак. Довкола галявини наплив густий як молоко, туман. Хриплим, замогильним голосом білоокий повільно потягнув:
Ви повстаньте, мої браття! 
Станьте колом круг багаття! 
І здійміть свій погляд вгору, 
Щоб відкрились зорі зору. 
Гляньте глибше, гляньте краще, 
Пом'яніть життя пропаще! 
І в безмежному хаосі,
Там де плачуть безголосі, 
Віднайдете свою силу, 
Не затягнуту в могилу! 
І на ніч, хоч на єдину - 
Перетворетесь в людину! 
Земля на могилах здригнулася і почала розходитися, даючи можливість світлу проникнути в свої глибини і осяяти похованих. З розкритих ям вилазили мерці. Бліді і холодні скелети, вкривалися плоттю і одягом так само як і в того що їх прикликав. Вони стояли, хилитаючись, на своїх худих, ще безсилих ногах, підіймали невпевнено голови, що ледь трималися на шиї і раз по раз здригалися в конвульсіях, насилу здержуючись щоб не упасти. Білоокий простягнув уперед руку, задав команду і все його немічне військо прокволо рушило вперед. 
Гнат хутко підібрав книгу і прослідував слідом за Тарасом, що вже стояв, притиснутий спиною до високого ясена і бубонів собі під носа чи то молитву, чи то якесь заклинання. Над їх головами завив вітер, тягнучи за собою бридкий і потворний страх. Тарас здригнувся, кілька разів кашлянув, щоб повернути дихання у потрібний ритм, але комок все одно продовжував болісно давити у горлі. Він відчував наближення повсталих кожною частинкою тіла і неймовірно тремтів, наїжачивши волосся. 
- Хто ти, чорт забирай, такий? - гукнув, не визираючи з-за дерева, Гнат. 
- Ти звертаєшся до мене, невірний? - прошипів білоокий. 
- Ну а до кого ж іще? Серед вашої не дуже живої ватаги, схоже, ти один балакучий. - незвично для себе зухвало сказав Гнат. 
Тарас важко ковтнув. Він дивився на Гната повними жаху очима і намагався пригадати хочаб один момент з того часу як вони знайомі, щоб Гнату було страшно. В пам'яті спливали пси, гігантські собацюри що гнали їх від купецького саду і аж до крайніх вуличок, огороджених від лісу товстою смугою кам'яного муру. Гнат всю дорогу сміявся, запихано жартував і підколював Тараса, який вже готувався віддати Богу душу. Слідом в пам'яті промелькнула минулорічна повінь, Великий Вуж, що вийшов з берегів і залив водою все від своїх берегів і аж до східних районів Низи. Серед загальої суєти і гармидеру, лязгу, криків, гуркотіння розвалених будівель, людей, що відчайдушно намагалися відшукати хочаб когось у бездонній вирві каламутної води, сидів Гнат на даху кравецької майстерні і приспокійнісінько читав одну із тих своїх книжок, що він постійно носив із собою.  
- Я  - генерал Віт, нікчемо! - гаркнув білоокий. Тепер його голос, позбавившись від замогильного хрипу, точно походив на командирський. - Мене знає кожен, хіба що окрім такого невігласа як ти. Але то нічого, я це зараз виправлю - ти познайомися особисто з кожним із Іржавого Легіону! 
- Правду твій тато казав - ти не боїшся ні Бога, ні чорта. - промимрив ледь чутно Тарас. 
- Та годі тобі, не такий він уже і страшний - бридкий, гидотний, але не страшний. - Гнат виглянув з-за дерева і одразу ж відсмикнувся назад. - Готовий веселитися?! 
Тарас заперечно замахав головою. Дивлячись на азартний вираз обличчя Гната, на його палаючі жагою пригод очі, він вжався спиною в стовбур і здавалося, хотів врости в нього, щоб тільки не стикатися з чимось надприродним. 
- Ви взяли те що вам не належить. - прогримів Віт. 
- Ми взяли те що тебе не обходить! - огризнувся Гнат. 
- Як ти смієш?! - голос генерала блискавкою вдарив по дереву, трохи струснувши його. - Інфатум, залізний гримуар, книга, що нероздільно зв'язана зі мною - зараз в твоїх гидких лапах. Ти вкрав її! 
- Не вкрав! А забрав, чесно пройшовши всі перешкоди. - Гнат краєм ока побачив як мертвяки вже підібралися дуже близько до них. - Тож забирайся з дороги і трупенів своїх забирай! 
- Брешеш! Немає вже людини з такою силою, щоб подолати Чорну Імлу! Немає вже такої людини щоб змогла відкрити рунічний портал! Ти жалюгідний шахрай і поплатишся за це! 
- Брешеш ти, кістлявий бовдуре. - Гнат зарядив вогняну кулю і визирнув з-за дерева. - Ось що я думаю про твої погрози...
Темно синя куля вирвалася із долоні і полетіла по прямій траєкторії, стрімко, наче блискавка, врізалася в найближчого повсталого і оглушливо вибухнула, зачепивши палаючими трісками ще чотирьох, що йшли позаду. Гнат одразу ж сховався назад. 
- Неможливо! - роздратовано гаркнув білоокий. - Що ти за потвора!? 
- Хто б казав! - глузливо вигукнув Гнат. 
- Ти зараз відповіси за свою нахабність! - прошипів Віт і здійняв обидві руки догори. 
Туман, що оточував галявину став ще більш каламутним, здійнявся вгору, затулив собою небо і плавко потік долом. Дрібні сиві крапельки, що висіли у повітрі поступово змінювали колір. Одна за одною вони темнішали, аж поки геть усе не заполонила чорна пелена. Вони знову опинилися у повній темряві, схожій на ту що була під сходами. Гнат не розгубившись, жбурнув грмуар у тремтячі руки Тараса і одразу запалив синій вогонь, розвіяши пітьму у невеликому радіусі. Хоч коло видимості і не було великим, але зреагувати на підступаючих мерців часу вистачало. Вони валилися один за одним у частих спалахах, залишаючись на землі лише обгорілими скелетами. Валити їх було надзвичайно незручно - доводилося прицілюватися, гасити вогонь, заряджати кулю і випускати її прицілюючись лише по власному відчуттю орієнтації у просторі. Та коли куля таки досягала своєї цілі, то вибухала синім сяйвом, на долі секунди підсвічуючи околиці. 
Спочатку ліг один, за ним другий, третій і четвертий. Через деякий час мертва гвардія вже марширувала по кістках своїх братів, лаягаючи поміж ними або недалеко поруч. Гнат запускав чари швидше за будь-якого вогнеметника, що був на службі у короля, ба більше, увійшовши в кураж він міг дати фору либонь не цілому їх взводу. Та в якийсь момент усе скінчилося. Чорний туман плавно розвіявся, мерці зупинилися, застигши мов статуї. Віт мовчав. Мовчав і дивився на запиханого Гната що стирав піт із чола подолом кофти. Повсталі не змогли підійти до нього на відстань і десяти кроків, влігшись рівним півколом поміж дерев. 
- Що ж, ти сильний, - сказав Віт, - та, втім моє випробування ще не закінчене. Перейдімо від фокусів до справжнього двобою! 
Тарас, що вже встиг протоптати дупою невеличку ямку у землі поміж коріння, жалібно заскиглив. Над втечею він уже навіть не роздумував, занадто боявся що поза межами цього імпровізованого прихистку примарний генерал його одразу прикінчить. Для Гната він зараз виглядав як переляканий малюк, якого поклали спати самого в кімнаті і щоб захиститися від монстрів з-під ліжка, він заліз з головою під ковдру. 
- Якщо це буде двобій, - видихнув Гнат, - то хай твої посіпаки не вмішуються! Будемо боротися на рівних. 
- Я генерал і знаю що таке честь, хлопче. Це буде чесна дуель - один на один. 
Віт знову підняв руку і всі повсталі здригнулися, повільно розвернулися в різні боки і розійшлися, утворивши навколо Гната контур арени. Генерал, що до цього не зрушував з місця, відірвався ногами від розпушеної могильної землі, піднявся десь на метр угору і повільно полетів до суперника. Не зважаючи на помітно важкі обладунки, летів він легко і граціозно, наче підхоплена поривом вітру пір'іна. На арені він зупинився, але опускатися на землю не став. Гнат напружився. 
- Давай вже покінчимо з цим. - сказав Віт і випустив довгі язики вогню із обох рук. 
Він творив чари не так як всі інші чаклуни і зовсім не витрачав часу на концентрацію. Заклинання вилітали з його рук легко і не вимушено, наче він був частиною аури, а не черпав її з навколишнього середовища
Гнат, побачивши стовп полум'я, швидко затиснув кулак і прикрився іншою рукою, розвернувши навиворіт долоню. Полум'я згасало не долітаючи кількох сантиметрів. Провівши першу безуспішну атаку, Віт одразу перекрутив долоні і запустив по землі кілька сейсмічних хвиль. Перша застала Гната зненацька, змусивши балансувати на п'ятах, але він втримався і решту просто перестрибнув. Тоді Віт хробив жест двома руками, славши їх як при молитві і під ногами Гната завирувала справжня трясовина і почала його повільно засмоктувати. Намагаючись вибратися, він гепнувся на спину, тоді Віт продовжив посилювати заклинання і розширювати болотяну вирву. Не розгубившись, Гнат сконцентрувався і зпід усього його тіла почала стовбом валити пара, закутуючи його у густий туман. Віт одразу ж жбурнув вогняну кулю в те місце де був Гнат, завіса пари впустила її і одазу зачинилася. Кілька секунд нічого не відбувалося, аж раптом крізь пару полетіла у відповідь така ж куля тільки синя. Від несподіванки, Віт ухилився в останню мить, а коли заспокоївся, то в його бік полетіла нова куля, тільки вже десь збоку. Цього разу генерал був готовий і згасив її, а потім побачив Гната, що стояв недалеко, цілий, неушкоджений і добряче брудний. На місці де була трясовина вже розвіювався пар, а на її поверхні плавали сухі земляні черепки. 
Не роздумуючи, Гнат прийнявся бомбардувати Генерала, час від часу запалюючи позад нього вогнища і намагаючись загнати його туди вогняними кулями. Віт, не зважаючи на свій недолугий вигляд, бився спритно, відбиваючи бомбардування і обходячи пастки. В якийсь момент, він відлетів трохи далі, скористався випущеним в молоко заклинанням Гната і перехопив ініціативу, відправивши в бік супротивника сейсмічні поштовхи, які, як і раніше не дали ніякого ефекту. 
- Чуєш, генерале, - Гнат перестрибнув чергову хвилю, - а чого тобі і твоїй свиті взагалі не лежалося? Піднявся, їх підняв, нас убити хочеш. Лежав би собі, відпочивав, раз уже можливість така з'явилася. Чи ти за життя не навоювався. 
- Я піднявся бо того вимагала клятва! Перед смертю я дав обітницю повернутися, якщо мене призовуть і робив це вже не одноразово, хоч уже і давно від цього втомився. - Віт махнув рукою і в Гната ледь не встромився повітряний клинок, який промахнувшись миттєво розчинився. - Охочих викрасти Інфатум було немало, та всі вони скінчилися вже дуже давно. Хто сконав, переламавши кістки у Чорній Імлі, хтось зійшов з розуму від сили гримуара, ну а когось вже прикінчили ми. Всі вони зараз тут, стоять змішавшись з моїми солдатами, насильно приєднані до Іржавого легіону. 
Генерал зупинився і припинив творити чари, наче роблячи перерву для розмови. Гнат, зрозумівши це, також застиг на місці, щоб перевести подих, та втім, пильності втрачати не став, чекаючи підлості в будь-яку мить. 
- Вже більше сотні років ніхто не намагався сюди полізти. - продовжив Віт. - Аж тут нахабно з'являєшся ти, мале хлопчисько. Ще й чиниш такий запеклий опір. По правді сказати - я вражений, хоча звісно, ти не настільки сильний щоб мене здолати. В решті решт ти все одно опинишся серед інших. 
- Тобто щоб мені вибратися живим, треба тебе вбити? То ж ти і так уже мертвий! 
- Не просто вбити, а знищити, перетворити на попіл, примусити згнити, або ж витягнути всю ту енергію що живить мене. Але ти ж і досі мене навіть не подряпав, тому шансів у тебе немає. 
- Якщо вже на те пішло, - Гнат жбурнув вогняну кулю в генерала, яку той тут же згасив, - то і ти мене також досі не подряпав. Схоже що ми так можемо битися до нескінченності. 
- Дурень! - Віт засміявся розкотами грому. - Це я так можу до нескінченності, бо ж не знаю що таке втома, а от ти, живий, рано чи пізно видихнешся, втратиш швидкість, концентрацію і помреш з застиглою гримасою подиву на обличчі. 
- І що далі? Ти повернеш книгу на місце, ляжеш камінчиком і будеш знову чекати на якогось роззяву, що прийде сюди за гримуаром? І знову повстанеш, і знову повториться все по колу. Сам же говорив що вже давно втомився від цього. 
- І що ти хочеш? Щоб я тебе просто так відпустив в обмін на спокій? Я військовий, що провів не одну битву за життя і ні разу свого супротивника просто так не відпускав. 
- А давай не просто так? Укладемо угоду, що влаштує нас обох. 
- Про що ти говориш? 
- Тобі потрібен спокій, а мені ця книга. Водночас я маю довести що гідний, а ти маєш це зрозуміти. Давай домовимося так - б'ємося до ранку, якщо коли зійде сонце, я буду ще живий і стоятиму на ногах, то це означатиме що я не плюгаш, а чаклун з потенціалом. 
- Кумедний хлопчисько, мені такі пропозиції ще ніхто не робив. Але мені подобається і хід твоїх думок, і їх нахабство. Я згоден на твою пропозицію. 
- То нехай буде так! - посміхнувся Гнат. 
В цей час на небі вже починали зникати перші зірки. Гнат, безумовно, знав про це, тому і вирішив запропонувати таку угоду. Безумовно, про це знав і Віт, і саме тому на неї погодився. 
Ще бизько півгодини точився двобій між двома чаклунами, які почергово обмінювалися порціями чар в бік одне одного, але коли сонячне проміння залило собою галявину на якій проходив поєдинок, вони обоє стояли на тих самих місцях, що і самому на його початку. Гнат - запиханий, спітнілий, брудний, обдертий, змучений, але неушкоджений і Віт - як і раніше мертвий. 
- Я переміг! - На довгому видиху вичавив із себе Гнат. 
- Що ж, - сказав Віт, - нехай буде так. Угода є угода. Генерали здержують слова що дали. Ти вільний, можеш забирати книгу, хай би як там не було, а ти і справді її вартий. 
Віт здійнявся у повітря, полетів назад до своєї могили, зупинився на самому її краю і віддав жестом наказ своєму війську. Солдати, що стояли по колу, вишикувалися у дві шеренги і стройовим кроком розійшлися кожен до свого  останнього притулку. Розвернувшись спинами, вони похилилися назад і підтримувані невідомими силами, м'яко опуститив труни. Слідом за ними те ж саме зробив Віт. Земля зашурхотіла, поповзла назад засипаючи ями і нагортаючись курганами. Останніми відправилися назад дерева, кожен на своє місце і поскрипуючи гіллям та кореням, також угомонилися. 
- Дякую... - прошепотів Гнат, дивлячись на могилу Віта, потім розвернувся і поплентався до Тараса. 
Знайшов він його поміж трави, біля того самого ясена за яким вони ховалися. Тарас лежав обіймаючи обома руками гримуар і вчипившись зубами в його корінець, солодко спав. Гнат присів біля нього, взявся руками за книгу і висмикнув її із міцних обіймів. Тарас миттю прокинувся. 
- Га?.. Тьфу!..- Тарас виплюнув бруд зішкрябаний зубами з книги. 
- Наївся? Виспався? Маленький! - Гнат насмішкувато погладив друга по голові. - Гайда додому! 
- А... Що?.. А мерці? Де вони? 
- Які такі? - Гнат награно здивувався? - То наснилося тобі, напевно. Ти відключився, щойно ми вийшли, а я не став тебе будити і теж поряд закуняв. 
- Не може такого бути... Я точно пам'ятаю... І ти брудний увесь... 
- Ходімо, по дорозі все роповім. 
Вони відправилися назад тією ж дорогою що й прийшли, та цого разу вже ні один, ні другий не боялися ні бандитів, ні кладовища. Всю дорогу до міста Тарас не затикався ні на мить, обговрюючивсе що з ними сталося і наскільки реалістичний сон йому наснився. Гнат же пропускав повз вуха більше половини слів, може тому, що був неймовірно стомлений, а може тому, що прослуховувати знову те саме, що він не так давно бачи, бажання зовсім не було. Коли вони зайшли у місто, Гнат почув відлуння порожніх вулиць, які відбивали безмежний потік слів, перетворюючи його на какофонію звуків. Не витримавши такого знущання, він все ж таки гаркнув на Тараса і той ображено замовк. Решту шляху до центральниної вулиці вони йшли в абсолютній тиші, здавалося, навіть пташки не щебетали, щоб зайвий раз не дратувати Гната. Аж раптом... 
- Ану стояти, одне з другим! - пролунав з-заду чийсь суворий голос. 
Гнат, не роздумуючи ні секунди, зарядив вогняну кулю і стрімко розвернувся. В кількох метрах позаду них на коні плавно їхав вершник і дивлячись на них згори вниз, лукаво посміхався. Вдягнений він був не як черговий волоцюга, яких в місті було чимало, а порядно, навіть дещо вишукано. Шкіряні чоботи і костюм трійка видавали в ньому когось аристократичної крові, а краватка-метелик і хвацько підкручені тоненькі вуса довершували елегантний і шляхетний образ. 
- Не... Не треба! - вичавив із себе Тарас і схопив за руку Гната. 
Чоловік навіть не смикнувся побачивши як в нього от-от мають випустити чари, напроти, він зупинив коня і відпустивши віжки, спритним рухом підкрутив вуса, наче прихорошуючись до довгоочікуваної зустрічі. Від різкої зупинки пролунав тихий дзенькіт - об стремено тюкнула довга шпага, що висіла на його поясі під ліву руку. Почувши це чоловік заплющив очі, скривився і ляснув себе по лобі долонею. 
- Ні, це геть не діло. - пробурмотів він собі під носа. 
- То свої! То свої! - несамовито волав Тарас. Гната трохи попустило. 
- Ну то що, леді, де пропадали? Цілу ніч у бібліотеці просиділи? - чоловік знову посміхнувся і тицьнув пальцем на гримуар Гната. 
- Ох, Луко, це до-о-овга історія... - Тарас винувато нахнюпився. - Тебе батько за мною відправив? 
- А хто ж іще? - чмихнув вершник. - Міністр Веремій підняв на вуха всю школу, гуртожиток і довколишні території, коли не застав Вас у кімнаті. Таким сердитим я його ще ніколи не бачив. 
- Хто цей дивний мужик? - упівголоса запитав Гнат. 
- Батьковий помічник, - Тарас важко видихнув, - барон Лука Сипуха. 
- Власною персоною. - Лука притиснув праву руку до грудей і учтиво поклонив голову. - Мені дуже шкода, але на цьому наше знайомство закінчується - нам з Тарасом вже час їхати. Бувайте м'сьє Гнате. 
З цими словами Лука копнув коня шпорами, той, наче миттю оживши, підхопився, форкнув і вицокуючи копитами по бруківці, підбіг до Тараса. Той кинув погляд на Гната, знову важко видихнув, вхопився за простягнуту руку Луки і за мить вже сидів позаду. 
- Прощавай, Гнате... - встиг кинути Тарас перед тим як кінь развернувся і стрілою помчав у бік готелю, де вчора зупинявся міністр. 
"Ім'я моє звідкись знає... - подумав Гнат. - Дивний якийсь цей мужик і кінь у нього також дивний..."