Відзвуки з минулого

Вечоріло. На краю каменю, випнутого із вершечка скелі стояв молодий чоловік і мружачи очі споглядав за заходом сонця. Позад нього, на плато, був розбитий невеличкий табір, тьмяно палахкотіло багаття і натягнувши низько на очі капюшон із овечого міхура, сидячи дрімав дідок. Чоловік водив головою з боку у бік, раз по раз тяжко зітхав і знову вглядався кудись у далечінь.
- Онуфрій. - тихо буркнув він собі під носа. Відповіді не почув.
- Онуфрій! - не повертаючи голови, але вже голосніше повторив він.
Дідок смикнувся, голосно рохнув і потягнувся лівою рукою стягувати з голови овечий міхур. Правої руки в нього не було.
- Чую, пане! Щось хотіли?
- Ти казав що твої байстрюки до темряви справляться.
- Та ж, пане, вечір тілько! Сутеніти лиш починає, а до ночі ще години дві. 
- Нам їхати звідси аж до Гайполя, а по дорозі ще генделя якого шукати щоб заночувати. 
- Пане, ви якби навіть хотіли і зараз зірватися, та в кращому випадку до ночі були десь біля Бобровського лісництва, не дальше. Тудою шляхи розбиті, коні ноги обламають, а через мочарі ви точно не поїдете - втонете, жнивами клянуся. 
- Ти коней моїх не чіпай, то кращі монарші скакуни... 
- А ви їх у підводу запрягли, - перебив чоловіка дід, - та ще й заставляєте ваші лахи тягати, ото нехлюйство.
Дід голосно розреготався із свого жарту, але вловивши сердитий погляд одразу ж замовк. Відлуння його сміху рознеслося долиною, відбилося від широких берегів річки Талки і піднялося вгору сплохавши, наче вибухом, птахів. 
- Циц, старий дурню! - тихо процідив чоловік. - І так ніч заходе, не вистачає тільки виказати всім де ми є. 
- А чого ви боїтеся, вельможо? Хто як прийде, той так і піде. Мої люди здорові, кріпкі, кому хочте можуть в рило дати. От недавно один вже казав що я на його поле заліз, тепер іще місяці три нікому нічого не скаже. 
- На рахунок таких я не боюсь - сам за себе постояти можу. І не називай так при мені байстрюків, терпіти того не можу - не люди вони. 
- Але ж колись були ними... 
Чоловік зневажливо глянув на старого, потім повернув голову і харкнув убік. Запанувала тиша. Дідок, висміяний поглядом чоловіка, поштурхав паличкою жаринки багаття і підкинув туди нового хмизу щоб не змерзнути. Ставало помітно холодніше. 
- Пане Каю, - обірвав тишу дід, - як на мене, то вам треба ще добре повчитися ввічливості і порядності. Те що вас назвали на честь короля, аж ніяк не робить вас вище титулом за вашого покійного батька. Напроти, маркіз Святомир був особою, напрочуд, чуйною і доброю, а ще розумною, за що й заслужив свій титул - а ви його дістали у спадок. Тож не зазнавайтеся сильно, вашої заслуги у ваших повноваженнях ніц нема. 
Чоловік наїжачив хутряну накидку і сів біля вогнища на колоду, напроти діда. 
- Якби батько чув що ти мені знову намагаєшся нав'язувати свою стародавню релігію, він би так само на тебе дивився. 
- Ваш батько Святомир завжди лояльно відносився і до старого вчення, і до старої батьківщини в цілому, хоч і був отруєний фанатичною вірою в Сина Сонця. Він якось зумів поєднати це в собі, щоб залишитися вірним і королю, і народу. І вам, пане Каю, раджу цьому навчитися. 
- Пробач, Онуфрію. - винувато сказав молодий маркіз. - Я спробую здержаніше відноситися до старої релігії. Але все одно, як би ти мене не настроював - вірити в неї я не стану, затям! 
- А в старі учення вірити й не треба, просто дивіться на світ тверезими очима і все самі зрозумієте. - старий повів єдиною рукою в бік долини, зробивши дугу навколо себе. - От ви сказали, що "таких не боїтеся", то ви про кого, про бандитів? 
- Про всіляких злодіїв, ласих до чужого добра. - чоловік виламав паличку з купи хмизу і почав нею тюкати по камінцях, імітуючи фехтувальні рухи. - Я - людина не останньої букви, навіть теля, що лиш в корови з дупи вилізло, мене знає, не кажучи вже про жебраків та волоцюг. І те що гроші в мене водядься, також всі знають, а зараз я ще й без охорони. Розумієш, скільки охочих мене пограбувати знайдеться? 
- Розумію. І ви, звісно, зможете розправитися з усіма? 
- Ну, з трьома то вже точно зможу, а як більше буде - то важче. - Він виконав невеличкий пірует і хльоским рухом зтяв кору з колоди, на якій сидів. 
- І якщо ж їх ви не боїтеся, то?.. - прищурився дід Онуфрій. 
- Єхидствувати будеш? - Кай нахмурився і знову тюкнув паличкою по камінцях. - Так, вершника примарного боюся! І як дурного балакати, чи сміятися голосно, то його це збісить і прийде голови всім стинати. Не раз біля підніжжя цієї скелі і на плямистих болотах тіла безголові знаходили. Того й боюся. 
Старий знову розсміявся, цього разу вже тихіше. 
- То все казочки ще зі старої батьківщини, - мовив він, не зводячи посмішки з вуст, - ними дітлахів лякали, щоб ті не шастали лісами та мочарами. Тут скорше голови бідолахам не вершник стинав, а, як ви сказали, всілякі злодії, ласі до чужого добра. Місця тут дикі, необжиті, живого люду мало бродить, навіть до гномів звідсіля далеко, кричи - не докричишся. Ото й розбійникам роздолля, вивезли багатія, роздягли, каблучки з пальців познімали і голову - фьють! 
Дід зробив долонею розсікаючий рух і присвиснув, імітуючи страту. Маркіз поморщився. Правиця його повільно опустилася на руків'я меча, запханого за пояс. 
- Тобі, Онуфрію, не вірити причин немає звісно, - понуро мовив маркіз, - ти все своє житття прожив на хуторі, пліч-о-пліч з природою, багато чого бачив, багато чого знаєш. І якщо ти не засумнівався ні разу за увесь час в правдивості старої релігії, то поясни мені, як вона вживається з чарами? Читав я трактати, літописи і ніде в них не розказувалося, що люди знали чари на старій батьківщині. Нині ж чаклунів повно, он лиш при дворі князя Громника тридцять чоловік вогнеметників окремим загоном стоїть, не кажучи вже про короля. І стара релігія аж ніяк не каже звідки ми тому всьому навчилися, а от за новою - нам те дісталося як спадок від Сина Сонця, що розпеченими променями пропалив діру у Мертвому святому. . 
- Вельможо, вам в академії історію викладали? - Дід покрехтів і натягув назад овечий міхур, закриваючи полисілу голову від дрібних крапель дощу. - Хай навіть і через криву призму нової релігії. 
- Викладали і все там пояснювали. Про велику війну, про те як Син Сонця створив людей для битви з армією Мертвого святого, як навчив їх чародійству щоб вони могли дати гідну відсіч. Хочеш сказати, що все це таки правда? 
- Частиною. Те, що ця війна була - сумнівів не маю. Події, правда там другі були, але про це потім розкажу. Зараз хочу зачепити іншу війну - гномську. - Дід всівся зручніше на колоду, підкинув хмизу в затухаюче багаття і заходився діставати із пам'яті геть усе що знав про ті події. - Років сто тому, коли ще й мене не було на світі, стояла на оцьому ось місці гора височезна, кілометрів десять заввишки. І жили тут гноми - ціле королівство їх було у печерах заховане. Ходили чутки, що гноми ці чарами володіли і не такими як в нас зараз, а різноманітними. Могли і вогонь запалити, і воду заморозити, і навіть залізяччя всіляке на відстані притягувати. Казали що чаклуни їхні якусь особливу руду в надрах гори добували, їли її і від того сильнішими ставали. Але була в них біда: руда та випромінювала загадкову ауру і вся гора була тією аурою наскрізь пройнята, через це з кожним новим поколінням все менше гномських дітей народжувалися до неї чутливими. Якщо за великої війни кожен третій гном був чарівником, то потім їх стало рідше за кожного десятого. І вони звернулися до нас, як до старих союзників із проханним допомоги. А ми були раді помогти: зібрали технології, що лишилися в нас зі старої батьківщини і поділилися з ними. Кажуть що гноми тоді танцювали від радощів - через брак чаклунів в них починався голод, на скелястих ґрунтах без притягнутої чарами води в них нічого не зростало і катастрофа більшала з кожним роком, доходило навіть до того, що не всім вистачало води щоб попити. Тоді вони дістали від нас водопровід, який забезпечив життя їх цивілізації ще на багато років, аж до самої гномської війни. Подяка від них також була солідною - та сама чарівна руда. Вони ділилися нею щедро, без обмежень і нарікань - скільки просили, стільки й давали. Ми досліджували її, експериментували, вивчали влив на наш організм і в кінці кінців, виявили також невелику чутливість. Багато хто з людей пройшовши шлях підготовки міг освоїти керування вогнем, хтось у більшій мірі, хтось у меншій, але от до гномських меж ніхто не зміг дістатися і близько. Заслабкі ми всі для водяних чар, не кажучи вже про силу притяжіння. От тому і чаклунів, ви пане, бачили багато, та всі вони - вогнеметники. 
Маркіз слухав дідову розповідь і все більше занурювався у якісь свої роздуми, попутньо втрачаючи зв'язок між сьогоденням і подіями минулими, між реальністю і власними фантазіями. Сутінки, що стрімко нагорнулися похмурим небом, хилили його змучене тіло в сон, а спокійна розповідь Онуфрія ще більше цьому сприяла. Непомітно для самого Кая, його голова схилилася додолу, а густа і довга шевелюра, присутня будь-якому дворянину як знак титула, спала на очі і затулила собою мерехтливі язики полум'я, що раз по раз діставали його із царства Дрімоти. Не будив його й Онуфрій, що закінчив переповідати свої байки - він також був стомлений і надіявся нарешті поспати гріючи старі кістки біля багаття. Насувалася ніч. 
- Або гроші, або життя! - раптом почувся хриплий голос із мороку. 
Кай зірвався миттю наче і не спав. За долі секунди, він із мечем наголо готовий був зустрічати супротивника, впевнено стоячи обома ногами - однією на землі, іншою на жаринках багаття. Зрозумів він це не зразу - тільки коли почала киптіти хутряна накидка, а в ногу стало гаряче через шкіряний чобіт. Маркіз прутким рухом відскочив назад, перечепився через розкидані ним же камінці і гепнувся на землю видавши щось середнє між боєвим ревом бізона і вереском сполоханого бабака. 
- Горите, пане! - прокричав збентежений і наляканий Онуфрій, і заходився лупцювати гілякою молодого маркіза, в надії загасити вогонь. 
Із мороку долинав заливистий хриплий сміх. Низький силует, що споглядав за видовищем, поволі виринав із темряви, стаючи все більше схожим на живу істоту. Це був гном: звичайний, низькорослий, міцно посаджений на короткі ноги. В одній руці він ніс скриньку, оздобену кованими візерунками, а в іншій - плетену з лози корзинку, повну білячих тушок. Незваний гість підійшов до самого вогнища, трохи постояв, дивлячись як останні іскри згасають на накидці маркіза, потім поклав на землю свій реманент і всівся прямо біля нього. 
- Доброї ночі, панове! - привітався він. 
- Ти хто такий?! - на межі з писком крикнув Кай. - Кажи, бо зараз помреш! 
- Тихше-тихше, маркізе! Я бачив вже ваші піруети, не треба мене вбивати. Я - друг вашого супутника. - Весело пробурмотів гном. 
- Тайвел? - запитав Онуфрій, прищурюючись понад вогнем. 
- Ага, я! - знову хрипко розсміявся гном. - Лазив вздовж річки, білячі пастки перевіряв, як чую - коні на всю долину заіржали, так і зрозумів, що то ти тут десь смієшся. 
Кай сердито глянув на Онуфрія. В цьому короткому погдяді старий прочитав добрий десяток сторінок обурених висловлювань в його адресу, де-не-де навіть проскакували лайки. 
- Це монарші скакуни пити просили... - ображено виправдався він, чим ще більше розсмішив гнома. 
- Годі тобі, я цей сміх за кілометр впізнаю і відрізню. - гном дістав із кишені жилетки люльку і підкурив її смоляною запальничкою. - Пробачте що налякав, не міг втриматися щоб не розіграти вас. 
Маркіз демонстративно не звертав жодної уваги на гнома, увесь час роглядаючи підгорілу накидку та обсмалений чобіт. 
- Я думав, що цього старого пердуна проти ночі з хати і калачом не виманиш, - гном тицьнув великим пальцем в Онуфрія, - вже років із десять пізніше шостої я його надворі не бачив, а тут он яка оказія. Сонця на небі нема, а Онуфрій є!
Гном почав сміятися і зразу ж закашлявся густим тютюновим димом, що не встиг вчасно видихнути. Маркіз мовчав. Незграбними рухами він шкрябав посіріле від вогню лисяче хутро, намагаючись повернути його колишній вигляд. Дворянська гордість не давала йому навіть глянути на кривдника, не те що заговорити. Якби була нагода, він би вихопив меча, віскочив убік, щоб опинитися по праву руку від гнома, обернувшись навколо себе зробив би широкий замах і навідлі зтяв би голову нерозумного бовдура, що посмів принизити його честь. Зупиняло його тільки те що цей гном був добрим другом Онуфрія і псувати відносини з людиною яка колись його врятувала дуже сильно не хотілося. 
- То що забули ви тут, в такій глушині, та ще в пізню годину? - гном поліз в іншу кишеню і дістав звідти маленький годинничок на ланцюжку. - Вже за десяту перевалило! 
- Не твоє, собаче діло... - не обертаючись, тихо прошипів Кай. 
- Вельможо, ви що образилися на мій дурний жарт? - Винувато запитав гном. 
- Я би тебе зараз наскрізь лезом проколов... - продовжив маркіз. 
- Не на того ви зуб точите, володарю, - гном витряхнув залишки недокуреного тютюну в вогнище. - Я не хотів вам зла і не причинив би його. Якщо діло в зіпсованому плащі, то я вам за кілька днів нового принесу, ще кращого - білячого. Я вже багато шкурок маю. 
- Ти образив мене і зачепив мою гідність, бо через твою безглузду витівку я осоромився і зіпсував свій одяг. Ти відплатиш за це. Рано чи пізно... 
- Зате тепер ви будете уважнішими. Уявіть якби то був не я, а справжні бандити, чоловік п'ять наприклад. То як ви думаєте, чекали б вони доки ви обкачаєтеся в піску, щоб вже потім вступити з вами в бійку? Забили б ногами, а потім скинули ваше бліде тіло з он того каменю вниз і ляп, - гном виразно ляснув долонями, - від вас залишився тільки вогкий коров'ячий корж. А воно вам треба? От я й кажу, що не треба - тому будете уважнішим. 
Маркіз промовчав. 
- Онуфрію, а ти чого мовчиш? Чи заснув уже? - Тайвел спритно переключився на іншого співрозмовника. 
- Ні додати, ні відняти. - Констатував старий. - Я зараз роздумую над тим, чи здогадалися мої хлопчики лампаду запалити, чи наосліп там собі зараз копирсаються? Ти не бачив як проходив, зліва від дороги нічого не світилося? 
- Метрах в п'ятидесяти вниз по горі під скелею біля старого дуба багаття горіло, але саме, поруч не було нікого. 
- Ну та й добре, не дарма значить я їх наукам учив! Розум в них є, тілько користуватися ним не вміють, не годні освоїти таку потужну штуку. Але то поки що, я їх научу... 
- Учи, старий, їхня сила і розум нам можуть скоро пригодитися, - гном знову підкурив, - лихі новини зі сходу прийшли. 
Кай оживився, наче ненадовго забув про образу і вже уважно слухав кожне слово Тайвела. 
- Князь Гостродум затіяв зкинути з трону короля? - буденно запитав Онуфрій. 
- Князь Гостродум вірний як ніхто інший і королю, і людям. Не в ньому діло. У тамтешніх краях, на березі річки селяни віхолку бачили. - Тайвела злегка пересмикнуло. - Люди юрбою з поля на неї дивилися; хай би там один якийсь бачив, сказали би що пришелепкуватий, та й плюнули б на те все, та ж ні, півсела бачило. Біла як сніг, розміром десь із добру корову, а крила довжиною корови три і жодної пір'їни на них немає. Пила воду з річки, довго пила, потім голову свою поросячу підняла на людей глянула і всіх дикий страх охопив - всі як один заціпеніли. Вона почекала трохи, роздивилася усіх, встала на задні ноги розправила худющу статуру, змахнула крилами і стрілою злетіла у небо, тільки свист приголомшливий до людей донісся. 
Маркіз помітно почав нервувати і увесь час озиратися на всі боки. Занервував й Онуфрій. Цих потвор на континенті не бачили ще з часів після великої війни, коли люди, здобувши перемогу, зачищали собі місце для будівництва нової цивілізації. Закріпившись на маленьких безпечних осередках, вони потихеньку розпорошувалися по всіх куточках континенту, демонструючи свою силу і спроможність панувати на цій землі. Всі хто їм загрожував підпадав під гарячу руку розгніваного натовпу: великі звірі, чудовиська і напіврозумні створіння - всі були або винищені, або витіснені далеко в непридатні для життя краї. 
- Як то?.. - вичавив із себе Онуфрій. - Давно її бачили?  Нас чого не сповістили?
- Ті самі мерзотні створіння, що прислужували Мертвому святому? - запитав маркіз. 
- Як по книжках, як на малюнках, - запевнив гном. - Морда поросяча, ноги павучі і крила як в нетопиря. Ще й бліда сама. Моторошнішої потвори, напевне, не існує ні на землі, ні під землею. Три дні тому її бачили. Очевидці сказали, що в наш бік лярва полетіла. Гостродумові кінні лучники прошарудили все її можливим маршрутом, але від гадини і сліду не зосталося. Може сидить десь в своїй печері, схованій від очей недалеко того села, а може вже й ліс Монарший потрошить. Треба берегтися, дітей самих не пускати і за поясом хоч ножа носити, а краще - сокиру. 
Тайвел пошкрябав загрубілим пальцем лезо невеличкої сокири, запханої за цупкий шкіряний ремінь; Кай знову опустив правицю на руків'я меча, цього разу вже менш впевнено. Онуфрій обмацав всі свої кишені, подоли пухового кожуха, навіть за халяву чобота заглянув і не знайшовши там жодної зброї, жалібно глянув у бік своїх байстрюків, які, на його щастя, саме йшли до вогнища. 
- А що наш князь? Він хоч в курсі того що відбувається? - насторожився маркіз. 
- Тепер я розумію, чому ви нічого не знали, вельможо, - гном сплюнув убік і відточеним рухом сховав люльку назад до кишені. - Мені цю історію переповів посильний у генделі біля вовчого млина. Він якраз вертався з прийому князя Громника, казав що той лиш розсміявся з його слів, а офіційного листа Гостродума назвав "потішним папірцем". Наробить біди недовіра його, ой скільки наробить. 
- Хазяїн! - буркнув глибоким басом вищий із байстрюків. - Ми викопали яму. Їсти хочемо. 
Два дебелих чоловіка нависли над багаттям і з лицями, сповненими блаженим невіданням, чекали доки Онуфрій насипле їм їхнього корму. Ці двоє були рідними братами, народженими невідомо коли і невідомо ким. Онуфрій знайшов їх немовлятами у ведмежій норі недалеко від гори Артани і незважаючи на засудження односільчан, залишив їх при господарстві, як робочу силу. Жителі Зеленого хутора не любили байстрюків радше не через те що, як говорить нова релігія, вони зрадники, що присягнули на вірність Мертвому святому і були перетворені ним на потвор, а через рідкі набіги їхніх ватаг на поля і пасовиська і через втрати що супроводжували за ними. Повага до Онуфрія не давала місцевим відкрито виказувати своє ставлення до байстрючих дітей, хоча й не заважала в тиху таємно кілька разів підкидати до їх помешнання труєне м'ясо чи хліб з ламаними голками. Але всі свої знахідки два брата несли до старого і їли тільки коли він дозволяв, настільки сильними були страх і повага до нього. 
- Глибоку викопали? - буркнув Онуфрій. 
- До каменю різьбленого, далі лопата не лізе. - відповів нижчий. 
- Нарешті! - плеснув у долоні Кай. 
- Пане Каю, може розповісте в кінці кінців, що ми тут шукаємо? - запитав Онуфрій, підводячись із колоди. 
- Казав уже, це моє діло і діло батька. Свого часу він не знайшов, та тепер знайшов я. Втім, мені лишень ту скриню додому довезти треба і скоро по тому всі дізнаються що то і заговорять про мене. І тоді вже ні ти, ні будь-хто інший не скаже що в моєму титулі нема моєї заслуги, а може навіть сам король мені подарує звання герцога чи, навіть, лорда - тоді всі точно позакривають свої гнилі... 
- Ми їсти хочемо! - увірвав розкотисту промову маркіза бас вищого байстрюка.
- Зараз-зараз, хлопчики, - поспішив Онуфрій, вловлюючи сердитий погляд Кая, - тільки до панського екіпажу дійдемо і там вже погодуєтеся. 
Гном, що не ворушачись сидів з тих пір як прийшли байстрюки, ледь помітно видихнув, коли старий з маркізом запалили смолоскипи і пішли вниз по схилу. Сам лише огрядний вигляд байстрюків вселяв у Тайвела непримиренний, первісний страх, який змушував його ціпеніти тільки від єдиного погляду на них. Він так сидів аж доки стихаючі голоси не змішалися із шумом вітру, потім озирнувся, щоб упевнитися що всі вже далеко і нарешті розслабився. З чергової із незліченних кишень жилетки він дістав маленкого складного ножичка, шматок тисового бруска і почав заспокоювати розбурхані нерви, вирізаючи на ньому чудернацькі гном'ячі візерунки. 
Доріжка, що вела вниз із плато, впиралася в добре накатану дорогу, якою часто користувалися кочові торговці, зрізаючи третину об'їздного шляху із Низи до Брумеля. Обабіч дороги стояли два вози - розкішна панська карета, оздоблена кованими бляшками, завитками і балясинами і простенька дерев'яна підвода, запряжена парою молодих кобилок. На підводі поміж залишків сіна і кількох торбин із фуражем, стояла чимала виварка, повна гречаної каші і накрита від мух покривленою кришкою і шматком рядна. Онуфрій підвів до неї своїх робітників, поліз рукою під дошку-сидіння і роздав кожному по трилітровій алюмінієвій мисці і ложці, розміром із людську долоню, потім насипав кожному з горою каші і відправив вечеряти. 
Тим часом, під креслатим дубом, у ямі, глибиною в людський зріст, сидів Кай і старанно вивчав символи, вирізьблені на кам'яній плиті. В його руках була пожовкла від старості, сторінка якоїсь книги з намальованими на ній такими ж символами і їх перекладом на летанську. Маркіз раз по раз вертів листок в руках, примружуючи очі і змітаючи залишки ґрунтового пилу зі знаків, що погано читалися. 
- Ну як, вельможо? Каменюка - це і є те що ви шукали? - долинув згори голос Онуфрія. 
- Майже! Вона під нею! Скриня точно має бути під нею! - Кай радів наче мала дитина. - Я переклав ще не всі письмена, але те що вже є, вказує на правильність мого вибору. 
- Я не сумніваюся, що ви на вірному шляху, але ж пане Каю, хоч трішки привідкрийте завісу, дайте старому можливість першому за вас порадіти. Чи ж не думаєте ви, що я можу вас якось скривдити? 
- Гаразд, старий, спустися сюди, щоб я не дер горлянку. 
Кволими кроками Онуфрій ішов вниз прокопаними сходами, раз по раз притримуючись цілою рукою за остінок ями. 
- Треба щоб твої байстрюки роздовбали цю брилу, - впівголоса пробурмотів маркіз, зосереджено вдивляючись у папірець, - тільки обережними хай будуть, тут покоїться книга самого Сина Сонця. 
Онуфрій на мить завмер, боячись зробити наступний крок. Захоплений зненацька таким зізнанням, він утупив погляд в символи, які розшифровував маркіз і до яких раніше йому не було жодного діла. Виразні їх контури, очищені від землі та пилу, окреслювали окремі літери притаманні тільки давньолюдскій мові і аж ніяк не походили ні на гномський кутопис, ні на боброву зрубку. Всі його мисленні кпини на маркізову одержимість цим місцем, на ділі виявились звичайною недовірою старого діда до старань юнака. Чи не вперше за увесь час Онуфрій дивився не на дитину в обличчі Кая, а на чоловіка що проробив велику роботу йдучи до своєї цілі. 
Він підійшов ближче і глянув через плече на текст з листка, потім кинув погляд на вищерблені літери: "Спадок предтеч схований тут, щоб ті, чий розум занадто слабкий, не могли використати його." - Поволі, слово за словом читав він. 
- Гони їх сюди, хай ще трохи попрацюють, - з непідробно яскравою усмішкою сказав Кай. - Мною аж колотить всередині! Справжнісінький артефакт! Скарб! Манускрипт самого Сина Сонця отут, під моїми ногами! Онуфрію, хутко, жени їх сюди! 
Старий угнув лису голову і, наскільки міг швидко, поплентався нагору. За хвилину почулося його буркотіння, гучний, але нерозбірливий бас вищого і ображений баритон нижчого. Голоси ставали все гучнішими і розбірливішими, байстрюки обурювалися що їм не дають добре поїсти, хоча обоє вже до того часу ум'яли обидві свої миски каші. Онуфрій сердився. Він тягнув їх за руку наче маленьких дітей, час від часу повторюючи що зовсім скоро вони поїдуть додому, поїдять і полягають спати. Байстрюки насуплено бурчали. 
- Давайте швидше, ви двоє, - виразно мовив Кай дивлячись як неквапливо спускаються брати, ліниво тягнучи за собою чималі кирки, - на ранок я накажу насмажити для вас цілу лоханю свинячих тельбухів! 
- Тельбухи?! - хором мовили вони. - Ми зараз, ми швидко! 
Ентузіазм, який додала їм лише сама думка про улюблені смаколики, просто вибухнув приливом енергії. Каміння відскакувало від плити і з гуркотом котилося по цілій її частині. Дрібні камінчики відколювалися під важкими ударами кирк, розліталися шрапнеллю і впивалися у ґрунтові стіни ями. Кай, закрившись від обстрілу посмаленою накидкою, зрідка виглядав, мружачи очі, і просив байстрюків не захоплюватися так сильно, щоб не пошкодити скриню. Вони довбали захоплено, окресливши квадрат рівно посередині плити, як їм показав Онуфрій; той спостерігав збоку настановлював їх і керував як досвідчений бригадир. За двадцять років він видресирував їх наче циркових звірят, вправно використовуючи і розвиваючи їх примітивні здібності, Онуфрій створив для себе ідеальних робітників, слухняних і покірних, що якраз стало в нагоді після того як він втратив руку. 
Під плитою глухо загупала земля. Каменюка, товщиною з долоню, розкололася під натиском велетнів і пустила дрібну павутину тріщин по роздовбаному периметру, чим дуже сильно полегшила їм роботу. За декілька хвилин брати, зачепившись ширшими кінцями кирк, тягнули на себе вигризений шматок, відкриваючи все що під ним було заховано. Кай і Онуфрій зразу ж підскочили зі смолоскипами. Під плитою, запорошений пилом і камінням, розташовувався не маленький металевий ящик пофарбований токсично-зеленою фарбою. 
- Пане?.. Ви точно?.. 
- Не нагнітай! - обірвав маркіз. 
- Скриня величезна, як для книги. 
- Бачу, не сліпий. - Кай помітно нервував. - Все одно треба діставати, може там окрім неї ще щось лежить. 
Маркіз ухопився обома рукамиза металевий край ящика і щосили смикнув його на себе, але зрушити не зміг. Ззаду донеслося ледь чутне насвистування. 
- Онуфрій! - Гаркнув він. - Затули своїх, хай замість байдикувати - допоможуть. 
Старий мовчав. 
- Онуфрій! Ти там?.. - Маркіз підняв голову і побачив насмерть переляканого старого. Той сидів спершись назад рукою і вдивлявся нажаханими очима в небо. 
- Прилетіла... - прошепотів він. - Тікати треба!
Кай пополотнів. Він так само підняв погляд, швидко оцінив обстановку - небо було чистим. Під стіною, позаду нього, стояли байстрюки і шкрябали її знайденими гострими камінцями. Маркіз стрепенувся. 
- Так, ви двоє, швидко діствавайте скриню і несіть її до моєї карети, а я поки... - Кай не встиг договорити, згори долинув хриплий крик. 
- А-а-а-а... Лярва за мною прилетіла! - Тайвел горлав не своїм голосом. - Допомож-і-і-іть! Ряту... 
Голос обірвався разом із глухим ударом, за яким послідував гуркіт. Над ямою просвистіло, цього разу виразно і близько. Кай накрився накидкою і забився під стіну, Онуфрій поліз слідом за ним. Брати, що саме дістали ящик, кинули його на плиту і переглянувшись, зробили так само. Гуркіт був уже біля ями: за мить над обривом біля сходинок показалась рука, потім голова, а за ними в яму звалився і увесь гном. Він упав просто на ящик, кевкнув і розпластався на ньому, втративши свідомість. На секунду усе затихло. 
Першим взяв себе в руки маркіз - він підвівся на коліна, випростав спину і почав прислухатися. Потвора знову промайнула над верхівкою дуба з шаленим свистом. Кай упав назад. 
- Тут вона нас не дістане, - прошепотів Онуфрій, - занадто мало місця для маневру. Але ця гадина витривала, може кілька діб отако караулити.
- І? Нам тут до квіткових свят сидіти? 
Над ямою затріщало і величезна гіляка старого дуба встромилася в дірку, звідки щойно дістали ящик. 
- Твою ж нехай! - Пискнув маркіз. 
- Не досидимо... - Констатував старий. - Будемо виходити і битися. 
- Здурів геть? Хто буде? Однорукий ти, я і мертвий гном? Чи оті двоє що в куток забилися? 
- А ти здохнути тут хочеш? - Розлючего гаркнув Онуфрій. 
Кай притих. Вперше за увесь час страрий підняв на нього голос, та щей звернувся на "ти", а це означало що ситуація дійсно виходить в нього з-під контролю. Мудрий, розважливий та увесь час спокійний Онуфрій зараз виглядав сердитим та як ніколи, заведеним. Він спритно підхопився на ноги, взяв за плече маркіза і щосили потягнув його за собою. Старий ішов впевнено, підіймався нагору так, наче він вже подолав потвору і увесь час стискав кулак. 
- Діставай меча, - буркнув тихо, - зараз будемо битися. 
Потвора сиділа на дереві і шкірила гострі ікла. На її свинячому писку виднілися маленькі чорні оченята, що відблискували у полум'ї вогнища і раз по раз кидалися то на старого, то на маркіза. Кай дістав свого полуторного меча і обхопивши руків'я обома долонями став у бойову позу. Онуфрій відійшов подалі від ями і маркіза, прищурився і витягнув поперед себе руку. Зброї ніякої в ній не було. Кай здвовано глянув на старого і випустив важкий подих. Віхолка тим часом вже обрала свою жертву, пружними павучими ногами вона відштовхнулася від гілки і зі свистом піднялася виского вгору. Онуфрій скривився, вказівний палець його руки вимальовував у повітрі складну руну і щойно він закінчив, звідти вирвалася велетенська вогняна куля і полетіла в потвору. Не влучила. Звівшись в круте піке, віхолка крутнула крилами і обвелася навколо кулі, розчиняючи її. За мить від вогню не лишилося і сліду. Тварюка розправила крила, махнула ними, зриваючи поривом вітру листя з дерева і знову здійнялася вгору, заходячи на друге коло. Рознісся пронизливий свист. Кай здійняв меч до гори, готуючись блокувати потвору, що летіла просто на нього. Вона вдарила миттєво, всіма шістьма ногами, випрямляючи їх наче химерно погнуті голки. Лезо меча цокнуло, гострі пазурі поскреготіли по ньому, не завдавши жодної шкоди маркізу. Він відскочив, розмахнувся діагонально знизу вгору і рубанув по злітаючої потворі. Влучив вістрям по задніх ногах. Тварюка голосно заревіла і знову піднялася високо над головами. На землю впали кілька крапель сірої крові, запанувала тиша. Чоловіки стояли і напружено вглядалися в небесну пітьму, намагалися відшукати в ній злого ворога. Свиснуло справа. Онуфрій блискавично відправив туди другу вогняну кулю, але знову вона пройшла повз. Віхолка летіла стрілою і всією своєю тушою наштовхнулася на старого, збивши з ніг. Кай відреагував миттєво - завів за голову руки з мечем і, приклавши добряче сили, жбурнув його в потвору. Лезо пройшло легко, по суглобу між кістками, відтявши більше половини крила і втикнулося в землю. Потвора впала і наче мішок покотилася по землі розбризкуючи гидку кров. Онуфрій прохрипів, підівіся на коліна і сплюнув червоним. Очі його кипіли ненавистю. Він дивився на безглуздо скомкану фігуру, що саме підіймалася на ноги і пальцями знову малював руну, тепер вже іншу, більшу, важчу. Повітря навколо нього похолоднішало, маленькі крапельки води збиралися перед руною, утворюючи важкі сфери. Вони бурлили, переливалися, збільшувалися. Закінчивши з малюнком, Онуфрій махнув рукою і вмить вони видовжилися, замерзли і полетіли в потвору градом льодяних стріл. Вона стрепенулася, рвучко смикнулася вбік, намагаючись оминути і це заклинання, та ухилилася не від усіх - одна уп'ялася їй в м'яке стегно задньої ноги, а ще три пошматували мембрану вцілілого крила. Побачивши це, Кай, який вже встиг вихопити з землі меча, швидко підбіг в надії добити тварюку. Меч блиснув і розсік повітря: вперше, вдруге, віхолка була занадто прудкою. Незважаючи на важкі поранення, потвора звивалася і викручувалася, покриті панцирними лусками передні ноги дзвінко відбивали кожен удар меча, а огидне свиняче рило раз у раз намагалося цапнути маркіза за руку. 
- Вельможо, убік! - щосили прокричав Онуфрій. 
Маркіз і потвора одночасно кинулися в різні боки і одразу поміж них пролетіла вогняна куля. Онуфрій смачно вилаявся. Не встиг ще вогонь розчинитися в повітрі, як Кай з левиним риком знову кинувся в бій. Він дзиґою вертівся навколо потвори, постійно прикриваючись мечем від її рідкісних нападів і увесь час чатував на помилку. Хоч в академії і не вчили боротися із усілякого рода нечистю, Кай чітко розумів, що більшого й сильнішого ворога нахрапом брати - гибле діло. Потвора відкрилась зненацька, роззявивши рота, вона відскочила назад наміріваючись накинутися на маркіза усією вагою. Удар послідував миттєво: як під час спарингів, Кай перехопив меча правою рукою, відтягнув лікоть назад і поклавши лезо на відстовбурчений великий палець, щоб добре прицілитися, зробив блискавичний випад просто в грудину віхолки. Потвора заревіла, позадкувала. Вона збентежено вертіла головою, намагаючись зрозуміти що ж з нею сталося, але рана ніяк не потрапляла в поле зору її дивно посаджених очей. Кай розмахнувся знову, цього разу наміріваючись завдати вирішального удару. Тварюка відчула, прикрилася передніми ногами і скісний удар зі свистом пройшов над її головою. Кай зупинився щоб перевести подих. До цього моменту його так сильно не виснажували ні фехтування в академії, ні рідкісні випадки сутичок з бандитами, що мали необережність напасти на його екіпаж. Потвора бурчала. Панічні розглядування болючого місця раптом змінилися на один короткий погляд убік. Вона наче відчула, що в цю мить Онуфрій готує для неї вирок: руна вже була майже закінчена і з неї от-от мала вирватися чергова вогняна куля, на цей раз точно остання для віхолки. Вона здригнулася, напружила ноги і двома стрибками втікла за кущі. 
- Гадина! - пробурчав Онуфрій, вчергове випустивши вогонь в молоко. 
- Принаймні відбились. - видихнув змучений Кай. - Довго вона з такими ранами не протягне, не здохла тут - загнеться десь в лісі. 
- І треба ж було їй саме зараз з'явитися, наче знала, що ми тут. - старий спробував піднятися на ноги, заревів і назад упав. - Курва! Схоже ще й ребра мені поламала. Допоможіть підвестися, дайте руку. 
Кай випрямив спину і підбігцями попрямував до пораненого Онуфрія, по дорозі витираючи кривавого меча об покуйовджену накидку. Старий сидів на колінах. Рукою, засунутою за подоли кожуха, він притискав правий бік і всіляко намагався пальцями вирівняти зламані кістки. 
- Давай, підіймайся, - прошепотів Кай, обхопивши Онуфрія під пахви, - це нічого, це підлатаємо. У мене при дворі є гарний лікар, скоро будеш як новенький. Зараз тільки тебе до карети доведу і поїдемо. 
- Там... Тайвел... - крехтів старий підіймаючись. - Треба його оглянути. І хлопчикам сказати щоб по ранку самі додому йшли. 
- Ти щойно кров'ю харкав, тебе треба мерщій до лікаря! - підвищив голос маркіз. 
- Переживу... І не таке переживав. Мені руку відірвало, думав що збожеволію від болю чи кров'ю стечу. Якщо зрівняти з тим що зараз, то можна сказати, що я просто забився. - Онуфрій вичавив із себе хриплий, здавлений сміх. - Проведіть мене вниз. 
- То ось звідки ти так добре про все знаєш. - Кай перекинув руку старого через свою шию і обережно обійнявши, почав вести до ями. - Виходить, що ти у нас вчений, та ще й неаби-який сильний чаклун. Чого ж приховував такі свої таланти, ще й мені наплів, що ніхто крім гномів не може водою керувати? 
- Не наплів, воно і справді так, - бубонів покрехтуючи старий, - ніхто не може. Те що зробив я - скоріше фокус, трюк для обману природи. Вогнеметники, рівно як і гноми колись, використовують власне тіло для накопичення аури, а потім руками її вивільняють - однією концентрують, іншою формують. Я ж каліка, тому доводиться викручуватися за допомогою рун. 
- Тобто ти не чаклун, а фокусник? І в якій же академії так фокусів навчають? Може, звісно, я мало чого знаю про чари, але ж точно не чув щоб хтось чаклував як ти. 
- Це, можна сказати, мій винахід, - Онуфрій відкашлявся, - моє творіння. У свій час я був видатним чародієм, найкращим піромантом школи полум'я, магістром попільняної колегії. Я знав і вмів дуже багато чого, але двадцять два роки тому, коли ви ще буди немовлям, я врятував вас, жертвуючи своєю рукою. З тих пір я і став експериментувати з чарами, потайки від усіх - жив життям звичайного селянина, щоб не привертати зайвої уваги і продовжував вивчати нові здібності, які і допомогли мені нівелювати цю неповноцінність. За допомогою рун, я звісно, можу далеко не все те що міг раніше, але напротивагу навчився і дечому новому, зокрема контролю води. Тепер ви знаєте мою маленьку таємницю і я сподіваюся, що вона залишиться тільки між нами. 
- Добре, старий. Я думав що знаю тебе як облупленого, але схоже, що в тебе й досі є чим мене здивувати. Може вже якщо на те пішло, ти привідкриєш завісу таємниці і над тим моїм порятунком, про який досі так ніхто і не розповів? 
- Трохи згодом, Каю... Розповідь буде довгою, мені треба перепочити... 
Вони спускалися повільно по викопаних сходах, роблячи по кілька малесеньких кроків на кожній сходинці. Онуфрій важко дихав і прокашлював, іноді навіть зі шматочками запеченої крові. Його замучене і зблідніле обличчя раз по раз корчилося від нестерпного болю, та не зважаючи на це, старий продовжував посміхатися і розмовляв із маркізом навіть через сильну задишку. Вони вже були майже внизу, на передостанній сходинці, коли Кай мимохіть підняв голову і від здивування широко відкрив рота - біля відчиненого металевого ящика сидів живісінький гном і завзято роздивлявся якийсь чудернацький прилад. В його руках була металева труба, десь на три пільці товщиною, з однієї сторони відкрита, з іншої - встромлена в дивну коробку, що формою нагадувала велетенський кабачок. Знизу до коробки було приліплене руків'я зі спускрвим гачком, а ззаду - плечовий упор. Увесь цей химерний виріб був суцільно пофарбований вугільно-чорною фарбою, яка не давала геть ніяких відблисків. 
- Тайвел? - гукнув маркіз. - Живий? 
- Живий, вельможо. А вас, я бачу, добре потріпала та тварюка? 
- Вона нас, а ми її... - крізь біль посміхнувся Онуфрій. 
- Втекла гадина, але то нічого, скоро від ран сама помре. - продовжив маркіз. - А ти чого це в мій ящик поліз? Те що в руках - там лежало? 
- Та я злякався що міг ваше добро потрощити собою, гляньте яка вм'ятина на кришці лишилася. От я і поліз глянути, чи все там у порядку. А ця лялька, - Тайвел покрутив пристрій в руках, - в середині лежала. Новенька, гарненька, схожа на ручну балісту, але без плечей і мотузки. Досить цікава штукенція, чи не так? Може це гармата? Я про такі читав у книжках. А ви як думаєте, вельможо? 
- Забагато питань Тайвеле! Покладь де взяв і більше нічого не чіпай, то не твоє і не тобі його мацати! - Кай неочікувано зірвався на крик, ледь не випустивши Онуфрія. 
- Охолоньте, пане... - у півголоса пробелькотів старий. - Тайвелу можна довіряти, він кращий інженер Монтескалю, він нічого не зламає. 
- Не зламаю, повірте! - гном виглядав так, наче маленька дитина, до рук якої потрапила нова цікава іграшка. - Я вже майже розібрався що тут і як працює... 
- Хай і не зламає, але все одно мені не по собі, коли він тримає цю штуку в руках. - увірвав його Кай. - Спокійніше буде, якщо воно лежатиме на своєму місці, а оглядатимуть його королівські вчені у своїх лабораторіях. 
- А може не варто так гарячкувати, вельможо? Ви хочете віддати цю красуню на розтерзання тим невігласам і шарлатанам, що їдять королівський хліб, а взамін раз на півроку фарбують моркву в новий колір і називають її "чудом селекції"? Побійтеся богів, вельможо! 
- На словах і стара кляча - рисак. Звідки мені, як не по розмовам, знати що ти від них чимось в кращу сторону відрізняєшся. - Маркіз зі старим підійшли ближче. - От поясни, покажи, що ж ти там розібрався, тоді і довіри моєї більше буде. 
Онуфрій, висячи на плечі, важко зітхнув і прокашлявся. З дальнього кутка ями на нього, в чотири нетямущих ока, перелякано дивилися два байстрюки і не видавали жодного звуку. Сиділи вони, здавалося, в тих самих позах, що і раніше, не ворушачи навіть пальцями. Їх не відпускав страх, нагнаний хижою потворою, він витав навколо, закутував в холодні обійми і змушував тремтіти тих, хто здавалося б, не повинен нічого боятися. Старий кинув на них короткий погляд, потім опустив очі до землі і знову важко зітхнув, розуміючи скільки роботи з ними треба ще провести. 
- Вельможо, як мені здається, - обірвав мить тиші Тайвел, - це людська зброя, ще тих часів, коли ви тільки прийшли на ці землі. Принаймні щось схоже було описано в трактатах. І якщо відтягнути оцей язичок... 
Тайвел намацав на боковій грані "кабачка" ледь помітний перемикач і потягнув його донизу. В середині пристрою щось клацнуло і загуділо, спочатку гучним низьким тоном, який поступово підійнявся аж до писку. Невдовзі все стихло. 
- Скажу точно що це геть не музичний інструмент. - приходячи до тями сказав Кай. 
- Еге ж, кажу вам, то зброя! - зареготав Тайвел. - І от тепер якщо натиснути... 
Тайвел підняв очі над головами маркіза і Онуфрія і вмить пополотнів. 
- В бік, хутко! - виразно скомандував він. 
Кай миттю обернувся - над ними на краю обриву стояла та сама віхолка. Від сильної втрати крові вона знесилила, її раніше міцні ноги, помітно тряслися і ледь тримали її чимале тіло. Потвора готувалася до свого останнього стрибка. Маркіз склав обидві руки на грудях Онуфрія, трохи вище зламаних ребер, і з усієї сили відштовхнув його, тим самим давши прискорення і собі. Потвора, що вичікувала момент, нарешті стрибнула. Чоловіки розлетілися обабіч гнома наче ганчірні ляльки, кинуті дитиною: маркіз упав на спину і просунувся по шорсткій плиті, до кінця знищивши свою гарну накидку; Онуфрій відлетів далі, підставив для зм'якшення руку, але не допомогло - він перекотився через неї і всією вагою упав на правий бік.
- Догралася... - прошепотів Тайвел з азартно-радісним обличчям. 
Гном цього разу вже не тікав і не кричав - він сердито сидів біля ящика, обома руками міцно тримав гармату і вже наводив приціл на летючу потвору. Гачок натиснувся м'яко і з кінця трубки вирвався промінь холодного світла. Він вцілив їй у голову, просто в свиняче рило, миттєво пропалив його, пішов далі розплавляючи кіски, запікаючи огидно-сіру кров і нутрощі. Чудовисько померло одразу ж, але на інерції тіло, що вже нагадувало лантух м'яса, гепнулося аж під ноги Тайвела. 
Запанувала тиша, було лише чути як тихо стогнав Онуфрій. Він лежав боком, обернутий лицем до гнома і бачив усе до найдрібнішої подробиці. Потім поровів погляд до ошелешеного маркіза і крізь біль усміхнувся. 
- Бачете, пане? А ви казали промені Сина Сонця...