Розділ 7. Два правильні рішення.

Він зрозумів, що цей день буде іншим, ще до того, як отримав завдання.

Не було нічого конкретного.

Ні передчуття небезпеки.

Ні тривоги.

Але щось у повітрі змінилося.

Ніби сам простір став щільнішим.

Завдання отримали під вечір.

Коротке. Чітке.

— Перехоплення. Невелика група. Можливе переміщення через ущелину. Ваше завдання — вийти наперед і перекрити маршрут.

Все виглядало стандартно.

Настільки стандартно, що це навіть насторожувало.

Він краєм ока глянув на Сірого.

Той мовчав.

Але дивився трохи довше, ніж треба.

— Що думаєш? — запитав він тихо.

Сірий знизав плечима.

— Думаю, що це не все.

— В сенсі?

— В сенсі, що коли все виглядає просто… зазвичай так не є.

Вони йшли в темряві.

Зірки висіли над горами низько, ніби можна було доторкнутися.

Повітря стало прохолодним, але це не приносило полегшення.

Він відчував напруження.

Але не так, як раніше.

Тепер це було інше відчуття.

Ніби всередині нього одночасно існували дві лінії.

Два варіанти.

І обидва — правильні.

Вони підійшли до розвилки.

Ущелина розходилася на два рукави.

Ліворуч — коротший шлях.

Вужчий. Швидший.

Праворуч — довший.

Безпечніший на вигляд.

Командир зупинився.

— Поділяємось, — сказав він. — Частина йде ліворуч. Частина — праворуч.

Він відчув, як всередині щось різко стиснулося.

І в ту ж секунду — два сигнали.

Ліворуч.

Швидко. Рішуче.

І одночасно —

Праворуч.

Спокійно. Обережно.

Вперше у його житті голос не був один.

Він завмер.

— Що? — тихо спитав Сірий.

Він подивився на нього.

І побачив те саме.

— Теж? — запитав він коротко.

Сірий кивнув.

— Так.

Пауза.

Дуже коротка.

Але в ній було все.

— Ліворуч — швидше, — сказав він.

— І небезпечніше, — спокійно відповів Сірий.

— Якщо вони там — ми встигнемо перекрити.

— Якщо не там — ми зайдемо в пастку.

Він видихнув.

Обидва варіанти були правильні.

Обидва — логічні.

Обидва — обґрунтовані.

І обидва…

вели в різні наслідки.

— Ми не встигнемо думати довго, — тихо сказав він.

Сірий усміхнувся.

— Я ж казав.

Кілька секунд мовчання.

І потім:

— Ти робиш вибір, — сказав Сірий.

— Я — не заперечую.

Ці слова різко вдарили.

Відповідальність лягла важче, ніж будь-яка зброя.

Голос мовчав.

Жодної підказки.

Жодного поштовху.

Лише тиша.

Вперше.

І саме це було найстрашніше.

Він закрив очі на секунду.

І раптом зрозумів.

Сірий був правий.

Це той самий момент.

Той, де пишеться рядок.

Він відкрив очі.

— Ліворуч, — сказав він.

Чітко.

Без сумніву.

Командир кивнув.

Група рушила.

Вузький прохід стискав рухи. Каміння під ногами тихо осипалося.

Тиша була напруженою.

Надто.

І через кілька хвилин…

він зрозумів.

Що відбувається.

— Назад! — різко крикнув він.