Розділ 6. Люди, які були написані.

Він не одразу зрозумів, що ця людина з’явиться в його житті.

Так буває.

Найважливіші зустрічі не виглядають важливими спочатку.

Його звали Сергій.

Хоча всі називали його просто — Сірий.

Не через характер.

І навіть не через зовнішність.

Просто так склалося.

І він не заперечував.

Вони познайомилися буденно.

Без пафосу.

Без передчуття.

Перше, що впало в очі — його спокій.

Не той, що з досвіду.

І не той, що від впевненості.

Інший.

Ніби йому було відомо щось, чого не знали інші.

— Ти новий? — запитав Сірий, коли вони вперше опинилися поруч.

— Відносно, — відповів він.

Сірий кивнув.

Подивився трохи довше, ніж зазвичай дивляться при першому знайомстві.

— А вигляд такий, ніби ти вже тут був.

Він усміхнувся.

— Буває.

Але в середині щось відгукнулося.

Вони почали працювати разом.

Спочатку просто як частина групи.

Потім — частіше поруч.

Ніби хтось непомітно розставив їх ближче один до одного.

Сірий був хорошим бійцем.

Точним, уважним.

Але не це було головне.

Він іноді зупинявся там, де всі йшли далі.

Оглядався там, де нікому це не здавалося потрібним.

І головне —

іноді діяв раніше.

Ніби знав.

Перший раз він звернув на це увагу під час короткого виходу.

Звичайний маршрут.

Ніяких ознак небезпеки.

І раптом Сірий різко сказав:

— Тихо. Не рухайся.

Всі завмерли.

— Що там? — прошепотів хтось.

Сірий не відповів одразу.

Лише дивився вперед.

— Не подобається мені це місце, — сказав він тихо.

Він відчув, як десь усередині щось ледь помітно стиснулося.

Те саме формулювання.

Ті самі відчуття.

— Чому? — запитав він.

Сірий повільно перевів погляд на нього.

— Не знаю.

Пауза.

— Просто не треба туди йти.

Вони обійшли.

І знову — нічого не сталося.

Але цього разу він знав:

справа не в удачі.

Того вечора він знайшов Сірого трохи осторонь.

Той сидів, обпершися спиною на камінь, і дивився на небо.

— Скажи… — почав він. — У тебе буває таке?

— Яке? — не відводячи погляду, спитав Сірий.

— Коли ти знаєш щось… не знаючи звідки.

Сірий тихо усміхнувся.

— Часто.

Він завмер.

— І ти цьому довіряєш?

— Не одразу, — відповів Сірий.

— Але коли перевіряєш… вибір стає простішим.

Він сів поруч.

Мовчали.

Потім він запитав:

— Як ти це пояснюєш?

Сірий трохи подумав.

— Ніяк.

— Тобто?

— А для чого пояснювати? — знизав плечима той. — Воно або працює, або ні.

— А якщо це щось інше? — наполіг він.

Сірий нарешті подивився на нього прямо.

— Наприклад?

Він мовчав.

Сказати вголос те, що давно крутилося в голові, було складно.

Але він сказав.

— А якщо ми просто… йдемо по тому, що вже є?

Сірий не здивувався.

Не засміявся.

Не відмахнувся.

Як це зробили б інші.

Він лише кивнув.

— І що? — спокійно запитав він.

Це питання збило його з думки.

— В сенсі?

— Ну добре, — продовжив Сірий. — Припустимо, що так і є.