Розділ 5. Повторення.

Після тієї засідки щось змінилося.

Не в обстановці.

Не у війні.

У ньому.

Раніше це були окремі моменти. Випадки. Відчуття, які можна було пояснити інтуїцією, досвідом, навіть удачею.

Тепер вони почали складатися в ланцюг.

У систему.

Перший раз він звернув на це увагу через кілька днів.

Звичайне завдання. Розвідка. Переміщення групи в район, який вважався відносно безпечним.

Ніч.

Тиша.

Рух у темряві.

Все йшло за планом.

А потім —

це відчуття.

Те саме.

Ледь відчутне… але вже знайоме.

Ніби щось не так.

Він зупинився.

Прислухався.

Ніч нічого не говорила.

Жодного звуку, який би видавав небезпеку.

І все ж…

— Секунду, — сказав він тихо.

Група завмерла.

Командир подивився на нього уважніше, ніж раніше. Після попереднього випадку його вже почали сприймати інакше.

— Що?

Він вдихнув глибше.

І раптом…

побачив.

Не очима.

Образ.

Короткий, уривчастий — але настільки чіткий, що тіло відреагувало раніше за думку.

Вибух.

Світло.

Крик.

Він різко жестом показав:

— Обхід. Через правий фланг.

— Чому? — почалося було запитання.

— Просто роби, — відповів він коротко.

І знову — той самий момент вибору.

Довіра або смерть.

Командир секунду дивився… і кивнув.

Група змінила напрямок.

Вони обійшли ділянку і просунулися далі.

А потім пролунав вибух.

Не під ними.

Там, де вони мали бути.

Ніхто нічого не сказав одразу.

Але тепер це вже не можна було списати на випадковість.

Це було повторення.

Тієї ночі він довго сидів, не роздягаючись.

В руках крутив ніж, але навіть не помічав цього.

Все складалося в одну картину.

Річка.

Парашут.

Долина.

І тепер — це.

Випадковості не повторюються так.

Він це знав.

— Це ти? — тихо запитав він у темряву.

Відповідь не прийшла одразу.

— Ти вже знаєш, — пролунало нарешті.

Він стиснув щелепу.

— Ні. Я лише відчуваю.

Пауза.

— Це різне.

Наступні тижні лише підсилювали це відчуття.

Сценарій повторювався.

Не буквально.

А… по суті.

Ситуації змінювалися.

Місця були іншими.

Люди — теж.

Але сам момент —

той, де потрібно було зробити вибір —

повертався знову і знову.

І кожного разу у нього було відчуття, що варіант уже існує.

Що рішення вже — десь — прийняте.

Іноді це було лише поштовхом.

Іноді — чіткою думкою.

Іноді — образом.

А іноді…

словом.

Одного разу він вирішив перевірити.

Навмисно.

Вперше.

Ситуація була не критичною. Патрулювання. Звичайний маршрут.

І знову — цей сигнал.

— Ліворуч.

Чітко. Спокійно.

Він зупинився.

Подивився в той бік.

Нічого підозрілого.

І вперше…

він вирішив проігнорувати.

— Йдемо прямо, — сказав він.

Кілька бійців здивовано глянули, але не заперечили.