Глава 10. Кінотеатр

Незалежно від можливого завершення вечора Гліб вже під час чуттєвого кружляння у танці зробив висновок, що буде згадувати цей день ще багато тижнів, якщо не років. Його зводили з розуму обережні доторки дівчини до його плеча та руки, можливість відчути під своєю долонею вигини її талії. Він тільки зараз усвідомив, що ніколи не знаходився настільки близько до Мирослави.

Коли музика потроху почала стихати, чоловік прикрив повіки й сильніше стиснув тендітну долоню. Йому здавалось, що варто відкрити очі, як все навколо зникне й він лишиться у своїй кімнаті на самоті зі своїми мріями.

На безмежне щастя Гліба, коли він відкрив очі, зникло лише все зайве, а найважливіше – лишилося. Потускніле освітлення вихоплювало з сутінків дві фігури – чоловіка та Миросі посеред порожньої зали. Без зайвих слів Гліб потягнув дівчину до скляних дверей, що вели на балкон. Він хотів вірити, що все навколо дійсно відбувається лише за сили його бажання й сподівався побачити на балконі зручну лавочку та, можливо, морозиво, як у старому фільмі про Попелюшку. Очікування цілком виправдали себе й вже за хвилину чоловік та його супутниця сиділи на плетеній лавочці-гойдалці з м’якими подушками, а поруч розташувався невеличкий столик з різноманітними солодощами.

Гліб запропонував Мирославі піалу з її улюбленим морозивом, але вона відмовилась й відвернула свій погляд до зоряного неба.

– Мені здається, я вас знаю, – несподівано неголосно озвалась Мирося й скосила на чоловіка загадковий погляд. Тільки зараз Гліб усвідомив, що увесь цей час його обличчя теж переховувала маска. Першим пориванням чоловіка було стягнути аксесуар, але коли він вже торкнувся оксамитової тканини, то враз передумав. Можливо, й на краще, що вона його не впізнала й він не руйнує чужі стосунки? Адже не може зовсім чужа й незнайома людина випадковим танцем зламати те, що будувалось роками?

Десь вдалині засяяли яскравим неоновим світлом вогні вивіски торгового центру, а вимощену цеглою стежку до нього освітив ряд ліхтарів.

 – А ми завтра збираємось в кінотеатр. Дев’ятнадцятого жовтня, – дівчина обережно торкнулась поручнів і лагідно провела по них пальцями.

Настрій чоловіка миттєво перечепився через сказані Мирославою слова й покотився додолу. Навіть зараз у таку романтичну мить вона думає не лише про свого супутника. Але на зміну невдоволенню й образі, несподівано прийшло й здивування.

– Але ж зараз червень, – невпевнено пробурмотів чоловік, коли згадав дату підписаної вдень угоди.

– Справді? – зіниці Мирослави розширились, а її погляд почав вихоплювати жовте листя під ногами та на деревах під вікнами замку, на балконі якого вони знаходилися. – Але листопад… Жовтень…

Чергова гучна й вересклива мелодія перевернула увесь світ Гліба й змусила розтулити сонні повіки.

– Та якого ж біса? – просичав собі під ніс чоловік й прийняв ранній телефонний виклик. – Слухаю, – він трохи роздратовано проричав й потер перенісся. Але вже за кілька секунд слухання співрозмовника він різко сів на ліжку й широко розплющив очі. – Що? Біля кінотеатру «Жовтень»?

Одразу після розмови Гліб записав всі необхідні для майбутньої ділової зустрічі дані, після чого зірвався до ноутбука, аби переглянути в інтернеті, які саме кіносеанси сьогодні плануються у «Жовтні». Чоловік вирішив оперувати відомими йому даними. Якщо жовтень виявився не місяцем, а назвою кінотеатру, то, можливо, і дев’ятнадцяте – не день, а година?

Ввечері після завершення робочого дня Гліб повечеряв у невеличкому затишному кафетерії через дорогу від кінотеатру. О пів на дев’ятнадцяту чоловік увійшов до приміщення й почав проходитися вздовж афіш й потроху озиратися у пошуках Мирослави й Богдана. Він відчував себе останнім дурнем на планеті, але все ж вважав ігнорування настільки очевидних знаків та натяків долі занадто дорогою примхою.

– Глібе? – у мить, коли чоловік намагався розгледіти знайомі обличчя біля дверей, до нього зі спини підскочила Мирося. – Яка несподівана зустріч! – обличчя дівчини осявала вічно привітна посмішка. В очах Мирослави плескалися щира радість й здивування, а в руках дівчина стискала велике відерце попкорну. – Дуже рада тебе бачити. Теж вирішив до кінотеатру заскочити? А на який фільм?

– Проходив повз після ділової зустрічі, – чоловік обережно сковзнув поглядом позаду дівчини й приготувався побачити Богдана, але там нікого не було. – Ще не обрав фільм. А ви на який йдете?

– На оцей, – дівчина одразу ж вказала пляшкою лимонаду на сусідній постер за спиною Гліба. – Я не знаю, про що він, обирав Богдан. Але має бути цікаво. Він завжди обирає цікаві фільми, – вона знизала плечима та поправила волосся тильною стороною долоні.

– Тоді я, мабуть, приєднаюсь до вас, якщо ви не будете проти, – чоловік м’яко посміхнувся й схилив голову набік. – А де Богдан?

Мирослава миттєво знітилась, нервово закусила губу й відвела погляд убік:

– Богдан не зміг звільнитись з роботи, – притихло й знехотя зізналась дівчина й в очікуванні озирнулась на годинник над вхідними дверми. – Я з Аліною сьогодні. Зараз середина тижня, людей небагато. Можеш навіть взяти квиток поруч з нами. Наші місця в п’ятому ряду у самому центрі.

– Добре, так і зроблю, – Глібові було важко приховати радість та захват від того, яким чином обернулась ситуація. Він знову опинився поруч з коханою дівчиною за відсутності суперника. – Я за квитком.