25. Нічні сумніви

ЕММА

Коли задня червона оптика масивного позашляховика нарешті ховається за поворотом темної вулиці, я ще кілька секунд стою нерухомо на прохолодній бруківці. Мої губи все ще палають від цього гарячого поцілунку. Тіло зрадницьки тремтить. Я обхоплюю себе руками за плечі, намагаючись захиститися від пронизливого нічного вітру. Хоча добре розумію, що внутрішнє тремтіння спричинене зовсім не холодом.

Поцілунок Мартіна Града розтрощив усі мої захисні бар’єри. Це був не просто прояв пристрасті чи вимога підкоритися — це була демонстрація власності. Жорстка, безкомпромісна й страшно природна, з шаленим притяганням.

На тремтячих ногах я нарешті дістаю ключі з сумочки, відчиняю важку хвіртку й майже бігом піднімаюся кам’яними сходами до будинку. Бабусі Маргарити немає вдома — вона ще минулого тижня поїхала до подруги в санаторій. Тож дім зустрічає мене дзвінкою, майже гнітючою тишею та темрявою. І зараз цей спокій здається мені не порятунком, а пасткою.

Увімкнувши світло в передпокої, я одразу зачиняю двері на всі засуви й спираюся на них спиною, важко й переривчасто дихаючи. Серце досі калатає десь біля самого горла.

Боже, у що ж я вляпалася?..

Думки в голові крутяться з божевільною швидкістю, перетворюючись на суцільний, болісний хаос.

Відхилившись від дверей, повільно піднімаюся на другий поверх до своєї кімнати. Де одразу скидаю підбори й опускаюся на край ліжка, ховаючи обличчя в долонях. Мої щоки палають від сорому, змішаного зі страхом.

Зовсім поруч на покривалі знову коротко вібрує телефон. Навіть не дивлячись на екран, я знаю, що це Артем. Його нахабний тон із повідомлень досі стоїть у мене перед очима. «З цим дідом...». Артем переконаний, що я належу йому. Він гадає, що варто йому клацнути пальцями — і я прибіжу назад, плачучи від щастя та благаючи про вибачення. Його сліпа самозакоханість нудить. Але якщо я зараз відступлю, якщо не поїду з Градом, Артем просто роздавить мене. Він роздмухає плітки, знищить мою репутацію, а моє життя перетвориться на суцільний сором перед батьками та знайомими.

З іншого боку — Мартін Град. Небезпечний, холодний і загрозливий чоловік, який діє, мов хижак. Він не просить — він наказує. І переїзд до його маєтку... Це ж добровільний крок прямо в пащу до хижого вовка! Але в даній ситуації це мій порятунок.

Я підхоплююся з ліжка й починаю гарячково ходити кімнатою туди-сюди. З шафи на підлогу летить велика валіза...

Ні, я не можу поїхати до Града. Я повинна просто зібрати речі й утекти! Подумки наказую собі, дістаючи з полиць перші-ліпші светри. І знову завмираю: а може, справді втекти?! Змінити номер, поїхати в інше місто, сховатися...

Але пальці завмирають на блискавці валізи. Холодний, тверезий розум миттєво гасить цей дурний порив. Куди втекти? Від кого? Від чоловіка, чий вплив поширюється далеко за межі цього міста? Град знайде мене за лічені години, де б я не сховалася. І тоді його гра перетвориться на справжнє покарання. Окрім того, якщо я втечу, то підставлю своїх батьків, які й так нічого не розуміють. Батько й без того має складні взаємини з бізнесом, а нові проблеми чи скандали його просто доб’ють.

Створювати ще більше хаосу я більше не маю права. Я сама, добровільно підійшла до Мартіна в тому залі. Я сама попросила його про допомогу. Я грала в дорослу гру — і тепер маю розплачуватися за цю виставу.

Зітхнувши, я починаю повільно й акуратно пакувати валізу. Складаю одяг, необхідну косметику, документи, улюблені речі. Кожен рух дається з важкістю, ніби я збираюся не на декілька днів у гості, а на довічне заслання.

Ніч минає без сну. Я так і не лягаю в ліжко. Сиджу в кріслі біля вікна, загорнувшись у плед, і дивлюся, як нічна темрява повільно розчиняється в сірих, холодних сутінках світанку. Голова важка, очі печуть від втоми та сліз, які я з останніх сил стримую всередині.

О сьомій ранку йду до ванної, намагаючись хоч трохи привести себе до тями холодною водою. Трохи маскувального макіяжу, щоб приховати синці під очима, зібране у суворий вузол волосся. Потім одягаю темні штани, закриту шовкову блузу й лаконічний піджак — мов броню, яка має захистити мене від зовнішнього світу.

О восьмій ранку я вже повністю зібрана. Валіза стоїть у передпокої біля дверей. Я сиджу на краю дивана у вітальні, склавши руки на колінах, і чекаю.

Хвилини тягнуться нестерпно довго, зводячи останки моєї терплячості внівець. Кожен звук настінного годинника відлунюється в моїх скронях болісним імпульсом. Я наче на голках — серце стискається від найменшого шелесту за вікном. Внутрішній голос благає: «Може, ще є час втекти через задній двір?», але ноги відмовляються слухатися.

І ось, коли стрілка годинника завмирає точно на дев’ятій ранку, біля паркану лунає тихий, але глибокий гуркіт потужного мотора.

Я завмираю. Дихання перехоплює.

Повільно підводжуся з дивана й підходжу до вікна, трохи відсуваючи край важкого тюлю. За високими залізними воротами бабусиного подвір’я зупиняється той самий чорний, масивний позашляховик. Серце стискається від невідомості.

Двері автомобіля відчиняються, і на вулицю виходить кремезний чоловік у суворому костюмі. Що ж, очікувано, це не Мартін, а його водій чи охоронець.

Моє серце робить божевільний, болісний перекид у грудях. Відступати більше нікуди. Зворотного шляху немає.

Я глибоко вдихаю, заплющую очі на одну коротку секунду, а потім беру в руку ручку валізи й крокую назустріч своїм страхам та цілковитій невідомості.