24. Розпорядження Мартіна

МАРТІН

Зачиняю двері позашляховика, і тиша салону відразу глушить шелест нічного вітру. Машина плавно вирулює на дорогу, лишаючи позаду Емму, яка залишилася стояти на дорозі одна.

Відкидаюся на спинку крісла і повільно торкаюся губ. На них усе ще тримається її солодкуватий смак, теплий подих і той шалений трепет, із яким вона здригалася в моїх руках. Вона ж намагалася пручатися, збиралася відштовхнути мене. А в результаті лише міцніше вчепилася пальцями в мій піджак, бо триматися на ногах їй було важко. І це свідчить про одне — вона кайфувала разом зі мною.

Дивлюся у темне вікно, де повз миготять нічні ліхтарі, і тихенько хмикаю.

Емма... Єдина дівчина, яка змусила мене втратити контроль над собою бодай на секунду. Я справді забувся в цьому поцілунку. Мабуть, занадто глибоко й жадібно впився в її вуста, геть викинувши з голови власну звичну холодність.

Схоже, фортуна повернулася до мене обличчям, саме вчасно. З її батьком, Ігорем Васильовичем, у мене давні рахунки й незакриті питання, які тягнуться вже два роки поспіль. І коли Емма сама підійшла до мене в залі, попросивши зіграти роль її кавалера, я миттєво зрозумів: оголосити привселюдно про стосунки з його донькою — це буде майстерний хід у моїй грі.

Я не терплю, коли мене намагаються використати. Емма вирішила зробити з мене аксесуар для помсти, але, схоже, дівча справді не знало, хто я. Вона зробила хід — а я просто перехопив ініціативу.

Думки мимоволі повертаються до Артема. Точніше, до його повідомлень, які отрутою осіли в голові. Особливо зачепило це його нахабне «дід».

Такої зверхності я цьому малому не пробачу. Я бачу Артема наскрізь — слабке, самозакохане хлопчисько, яке не вміє цінувати те, що має. Він сприймав Емму як належне, а тепер розлютився лише тому, що зачепили його гордість.

Емма занадто гарна й чиста для такого нікчеми. І я особисто знищу будь-які спроби Артема наблизитися до цієї крихітки.

Хоча сам розумію: я оступився. Я ж завжди дотримувався чіткого правила — жодних прив’язаностей, жодних почуттів. Жінки — це лише статус або ж тимчасова розвага.

Нагадую собі про це, але Емма — як солодкий дурман, який уже розходиться венами. Вона дратує мене своїм бунтом і цими спробами показувати зубки, але саме її непокірність і справжність розпалюють у мені дикий азарт. Вона бореться, і це змушує бажати її ще дужче.

Дістаю телефон із кишені піджака й, одразу знайшовши номер свого помічника, набираю його.

Після першого ж гудка на тому кінці чую:

— Слухаю, Мартіне Михайловичу.

— Олексію, слухай уважно, — мій голос звучить спокійно, але відрізає будь-які заперечення. — На завтра на дев’яту ранку підготуй авто й відправ за адресою, яку я зараз скину. Ти повинен забрати дівчину. Емма переїде до мого маєтку. Приготуйте для неї кімнату в східному крилі. Все необхідне має бути там до її приїзду.

— Зрозумів. Це все чи іще якісь побажання?

Хмикаю, з хвилину вагаюся, а тоді прошу:

— Встанови повний контроль над ситуацією навколо її батьків. Ігор Васильович повинен чітко усвідомити: його донька під моїм заступництвом. Будь-які чутки про фіктивність наших стосунків придушувати одразу. І ще... — роблю коротку паузу. — Є такий персонаж, як Артем Хуст. Перекрий йому всі шляхи до Емми. Якщо з’явиться поруч — поясни доступною мовою, що йому краще зникнути. І зараз встанови стеження за Еммою за тією ж адресою. Я хочу знати, чи поведеться вона на запрошення цього шмаркачка.

— Буде зроблено.

— Чекаю на звіт о восьмій ранку.

Скидаю виклик і, надіславши адресу Ними, ховаю телефон. Машина мчить порожньою вулицею далі, а я повертаюся думками до дівчиська. Вона стане козирем у цій грі. Хмикаю, бо її спонтанність сьогодні змінить наші долі завтра.