22. Тепер пізно

ЕММА

Я заворожено дивлюся на спокійне, непроникне обличчя Мартіна. Відчуваю, як мої пальці на корпусі смартфона зрадницьки тремтять. Усередині вирує цілий вихор суперечливих відчуттів: обурення від нахабства Артема, гіркий сором за власну наївність і пекучий страх перед цим чоловіком, який зараз стоїть напроти мене. Але водночас я виразно розумію, що зараз у мене немає іншого шляху. Будь-яка слабкість з мого боку перетворить мою й без того хитку перемогу на ганебну поразку. А я цього не хочу.

З важким зітханням я розтискаю пальці й повільно простягаю свій телефон Граду.

Мартін обережно бере його з моєї руки. Його довгі пальці на мить ніжно торкаються моєї шкіри, поширюючи тілом хвилю дрібного, нервового трепету. Чоловік переводить свій темний, розважливий погляд на екран. Коли він пробігається по нахабних рядках повідомлення Артема, його густі брови ледь помітно зсуваються до перенісся. А куточки вуст стискаються в сувору, жорстку лінію. Обличчя Града стає настільки холодним і непроникним, що мені на секунду здається, ніби нічне повітря навколо нас вкривається тонкою кірочкою льоду.

Він мовчки заблоковує екран і віддає телефон мені назад.

— Солодка, — низьким, оксамитовим тоном, у якому виразно чути залізні нотки, вимовляє Град. — Сподіваюся, ти тепер чудово розумієш, що відпустити тебе я просто не можу. Твій колишній — надто самовпевнений і, схоже, не конче розсудливий хлопець, який звик, що все повертається за його першим свистком. Тож давай, не вередуй. Без капризів збирай речі. І вже від завтра ти житимеш зі мною.

Ці слова лунають у тиші нічної вулиці мов удар сокири. ЖИТИ З ТОБОЮ?! Я не хочу жити в чужому будинку. Як і не хочу кожного дня перетинатися з цим незнайомцем. Це ж означає жити в постійному страху. У мене всередині все стискається від паніки. Бо погодитися на таке божевілля я не готова, навіть при тім, що сама ситуація цього вимагає. Бо одне діло — зіграти пару на вечірці чи вийти у світ під руку. І зовсім інше — добровільно переїхати до чоловіка, про якого ходять моторошні чутки і якого я майже не знаю!

— Я подумаю... — намагаюся грати у впевненість. Зверхньо фиркаю й роблю швидкий крок убік, аби прошмигнути повз Града до хвіртки. Та нарешті позбутися його компанії.

Але розрахована втеча зазнає краху, не встигнувши навіть початися.

Мартін реагує миттєво. Його сильна, гаряча долоня владно обхоплює мою талію. І він одним рухом притягує мене назад до себе. Я охкаю, коли мої груди боляче врізаються у його міцний, мов кам’яна плита, тулуб. Усі мої почуття спалахують з новою силою, а важкий, прикро-солодкий аромат його парфумів із тютюновим шлейфом заповнює все навколо, запаморочуючи голову.

— Ні, солодка, — тихо, прямо біля моїх вуст промовляє він, і в його глибокому голосі немає навіть найменшого натяку на жарт чи флірт. — Думати потрібно було раніше. Коли ти підходила до мене в залі й просила про допомогу. Тепер пізно, солодка. Зараз час діяти за моїми правилами. Зрештою, правила тепер для нас обох однакові. Ти ж розумієш, що дороги назад немає...

Його темні, бездонні очі заглядають мені прямо в душу, фіксуючи кожне дрібне тремтіння моїх вій. Я відчуваю його гаряче дихання на своїх вустах, і від цієї близькості моє серце починає калатати в дикому, божевільному ритмі. Думки ж плутаються: спокуситися? Злякатися? Обуритися? І я вже сама плутаюся у власних відчуттях та бажаннях.