21. Повідомлення

ЕММА

Коли ми обоє опиняємося на бруківці біля воріт, Мартін не відходить. Він робить крок до мене, заглядаючи в мої втомлені очі, і спокійно заявляє:

— У тебе є ніч, аби зібрати все необхідне, Еммо. Вранці я відправлю машину за тобою.

Від цієї нахабної вказівки у мені знову спалахує іскра протесту. Я невдоволено відмахуюся від його слів, складаючи руки на грудях:

— Я нікуди не поїду! Мартіне, прошу, не потрібно... Я залишуся тут, у бабусі! Мені потрібно прийти до тями після всього, а не збирати валізи казна-куди!

— Поїдеш, солодка, — звучить наказ. Граду абсолютно байдуже до мого гніву, наче ми обговорюємо беззаперечний факт. — Це в твоїх же інтересах, Еммо. Якщо ти хочеш, аби наша гра виглядала переконливо для всіх, ти не будеш відсиджуватися по кутках. Зроблене сьогодні потрібно підтвердити фактами.

Я відкриваю рот, щоб видати йому різку, емоційну відповідь і послати його з усіма його планами під три чорти... Але саме в цю мить у моїй сумочці гучно пищить і вібрує телефон. Цей звук у тиші нічної вулиці лунає надто гучно.

Я нервово дістаю смартфон. На екрані висвічується повідомлення від Артема. Серце робить болісний удар.

«Ти де? Нам потрібно терміново зустрітися та поговорити!».

Не встигаю я й оком кліпнути, як екраном пробігає друге повідомлення від нього ж. Ще більш нахабне, агресивне й сповнене невдоволення:

«Чи ти справді думаєш, що я повірю, ніби у тебе з цим дідом усе серйозно?! Припини цей дешевий цирк! Я чекаю на нашому місці біля парку. Негайно приїжджай!».

Я завмираю, вдивляючись у ці нахабні рядки, і відчуваю, як до горла знову підступає гіркий, пекучий згусток. «З цим дідом...». Наскільки ж Артем самовпевнений! Наскільки він переконаний, що я належу йому, що я просто влаштувала дешеву виставу. Хмикаю. Невже він вважає, що я зараз бігцем прибіжу до нього за першим покликом! Він навіть не кається. Він просто розлючений, що його самолюбство зачепили.

І доки я в заціпенінні та шоці дивлюся на яскравий екран телефона, відчуваючи, як тремтять мої пальці, над моїм вухом лунає низький, спокійний голос Града:

— Солодка, дозволь телефон.

Я повільно піднімаю на нього очі й спантеличено кліпаю. Мартін стоїть зовсім поруч, тримаючи руки в кишенях штанів, і надто спокійно дивиться на мене. В його темних очах немає зловтіхи — лише абсолютна, пронизлива впевненість.

Кліпнувши, опускаю повіки, втуплюючись поглядом в екран. Бо саме в цю секунду до мене, ніби обухом по голові, доходить жахливе усвідомлення: цей чоловік поруч мав рацію від самого початку. Абсолютно в усьому. Артем не збирався вибачатися. Він дійсно вирішив, що це разова акція. Просто провокація й намагання його вколоти. І якщо я зараз не зроблю так, як каже Мартін, якщо не піду до кінця — Артем просто затопче мене своєю нахабністю. А моя помста перетвориться на ганебний, жалюгідний фарс.

Я знову кліпаю, не в змозі вимовити бодай слово, і мовчки переводжу погляд із телефона на спокійне, непроникне обличчя Града.