20. Не так швидко...

ЕММА

Глибоко вдихаю і повільно роблю видих через ніс. Зусиллям волі змушую себе придушити шквал емоцій, які вирують всередині. Бо чудово розумію, що паніка, лють і страх — це найгірші порадники. Мені зараз потрібен холодний, тверезий розум. Я повинна взяти себе в руки й заспокоїтися. Адже цей вечір перетворився на суцільний хаос. Але якщо я зараз піддамся істериці, то втрачу останній контроль над власним життям.

Парадокс у тому, що при всій своїй небезпечності та жорсткості, Град зараз мені потрібен. Якби гірко та неприємно це не було визнавати. Бо якщо я залишуся без нього, то ця історія вибухне з такою силою, що рознесе в тріски мою репутацію... І не тільки мою. Окрім того, я залишуся приниженою в очах Артема, а ще створю неймовірну кількість зайвого галасу та важких запитань від батьків. Мартін — це моє прокляття та мій захист водночас. Важкий, загрозливий, але наразі єдиний правильний вихід. І навіть якщо мені неприємно від думки, що я граю за його правилами, вибору в мене зараз просто немає. Я добровільно залізла в це, тож тепер маю навчитися достойно рухатися по життю з цією ситуацією.

— Куди тебе відвезти, солодка? — з легким, майже невідчутним натяком на іронію запитує Град, перебиваючи мої важкі думки. Його голос звучить спокійно, наче щойно не було цієї перепалки між нами.

Я на секунду заплющую очі, а потім називаю адресу своєї бабусі Маргарити. Вона у мене живе в приватному секторі. Там тихо, там немає міського гамору, і саме туди я втекла два місяці тому, коли моє життя вперше дало тріщину через Артема.

Мартін лише ледь помітно нахиляє голову й віддає коротку вказівку водієві. Наступні двадцять хвилин ми їдемо у повній, дзвінкій тиші. Напруга в салоні не зникає, вона просто стає щільнішою, мов густий туман. Я дивлюся у темне вікно на нічні ліхтарі й намагаюся вибудувати хоч якийсь план дій. Але в голові панує суцільна плутанина. Град поруч мовчить, гортаючи щось у своєму смартфоні. І ця його спокійна, впевнена присутність буквально тисне на мене. Трохи опускаю скло на дверцятах, аби було легше дихати.

Нарешті масивний позашляховик плавно зупиняється біля знайомих високих воріт бабусиного будинку. Темна вуличка занурена у тишу. Лише тихий шелест листя від нічного вітру порушує цю спокійну атмосферу. Я глибоко видихаю, відчуваючи миттєве полегшення від думки, що зараз нарешті опинюся вдома та хоч зможу розслабитися за зачиненими дверима.

Швидко простягаю руку до дверцят, збираючись вийти з машини сама й якомога швидше розпрощатися з цим чоловіком хоча б до ранку. Але не встигаю навіть натиснути на ручку.

Сильні, гарячі пальці Мартіна знову обережно, але надто впевнено ловлять моє зап’ястя, зупиняючи мій рух.

— Не так швидко, солодка, — без жодних емоцій, низьким і спокійним тоном кидає він.

Перш ніж я встигаю випалити чергову порцію обурення, Град відпускає моє зап’ястя, прочиняє дверцята зі свого боку й виходить на вулицю. Я спантеличено спостерігаю, як він упевненим кроком обходить авто, відчиняє двері поруч зі мною й подає мені свою широку долоню. Зітхаю і користуюся його пропозицією. Він допомагає мені вийти на вулицю, де в обличчя б’є прохолодне нічне повітря. Його галантність виглядає настільки природно, що лякає більше за його байдужість.