19. Мені це теж потрібно

ЕММА

Намагаюся заспокоїтися. Переконати себе в тому, що все не так страшно. Що це просто, мабуть, буде гра і не більше. Але я не хочу вплутуватися в цю гру, навіть при тім що вже опинилася в ній.

— Ти... Ти просто холодний сухар! Ну, от поясни, як можуть бути стосунки без почуттів? Як? — з гнівом випалюю йому прямо в обличчя, більше не в змозі стримувати емоції.

— Так, як з почуттями, солодка, тільки навпаки, — холодно відмахується Град. — Для мене жінка — не більше ніж красивий аксесуар, — він хмикає. — Зрештою, судячи з твоєї сьогоднішньої поведінки, для тебе теж. Тож не розумію твого обурення. Я пропоную лише продовжити гру. Що не так?

Мене пересмикує. Голос тремтить, але я намагаюся вкласти в нього стільки зневаги, скільки взагалі можу витиснути із себе.

— У тебе, схоже, справді немає ані серця, ані душі... Ти бездушне, самозакохане чудовисько, яке бачить у людях лише вигоду та інструмент для власних цілей! Ти взагалі знаєш, що таке людські почуття?! — нервово зволожую вуста й видавлюю: — І знай, я не бачу сенсу продовжувати цю безглузду та нікому не потрібну гру.

Мартін лише легенько відмахується від моїх висловлювань, наче від настирливої мухи, і ліниво всміхається самими куточками вуст. Ця посмішка не виражає жодного тепла — лише виклик.

— Ти помиляєшся, Еммо. У цій грі є сенс. Адже твій Артем ще сьогодні буде діймати тебе, — він на мить замовкає, а тоді низьким та холодним тоном продовжує: — А щодо бездушного чудовиська?.. В іншому випадку, солодка, я просто не був би тим, ким є зараз, — байдуже кидає він, зручніше вмощуючись на сидінні. — Слабкі й чуттєві люди у цьому світі довго не живуть. Зрештою, не сперечатимуся з твоїми компліментами... Але так чи інакше, ти повинна мені підіграти. Відтепер усі навколо повинні щиро повірити, що ми — справжня пара. Що це була не просто разова акція чи красива вистава на один вечір, аби вколоти твого колишнього. У нас відтепер самі справжні стосунки, які тільки можуть бути. Зі спільними виходами, розмовами й увагою преси. Ти ж доросла дівчинка і чудово розумієш, що тепер не можеш з цього зістрибнути... Тож не потрібно вимотувати нерви ні собі, ні мені.

Подумки я просто лютую й обурююся. Самі справжні стосунки?! З ним?! З цим крижаним монстром?! Та це ж суцільне божевілля! Яка з нас пара?!

Усередині мене вибухає справжній бунт. Але при всьому я розумію: він має рацію. І я можу бунтувати, протестувати, але тепер не можу просто злитися. Бо тоді мене чекатиме справжнє пекло. І я чудово розумію, що мені ця гра теж потрібна. Бо своєю спонтанною дурістю я сама створила собі проблеми, не прорахувавши нічого наперед.

Намагаючись опанувати тремтіння в голосі й затиснути власну паніку глибше, я, відвернувшись до вікна, складаю руки на грудях і невдоволено питаю:

— І скільки ж, за твоєю версією, мають тривати ці «стосунки»? Тиждень? Два? Місяць? Коли ця фарсова комедія нарешті закінчиться і я зможу позбутися твоєї компанії?!

Град мовчить, і я, не витримавши, переводжу погляд на нього.

— Мартіне, ти мене чуєш?

Чоловік повільно повертає до мене голову. У темряві салону його очі здаються абсолютно чорними, бездонними й небезпечними. Він заглядає прямо в мою душу, позбавляючи останніх ілюзій, і з байдужим, легким фирканням кидає:

— Доки мені це потрібно буде, солодка.

Ці слова лунають у тиші салону як важкий, остаточний вирок, що не підлягає оскарженню. Усередині все терпне й опускається від страху. Я дивлюся на спокійне, непроникне обличчя Града й усвідомлюю всі жахливі масштаби катастрофи, яку сама ж і створила. Я не просто насолила Артему. Я не просто змусила батьків сумніватися в моєму здоровому глузді. Я добровільно віддала себе в руки чоловікові, який не знає жалю, не має серця... Ще й з лещат якого я тепер абсолютно не уявляю, як вирватися. Бо добровільно стала заручницею ситуації.

На мить заплющую очі. Розумію, що мені потрібно заспокоїтися, адже помста Артему, його зрада, моя спонтанність — це все вибило мене зі звичної колії. Мені потрібно охолонути та тверезо оцінити ситуацію. Можливо, все ще не так критично.