18. Я могла піти

ЕММА

Мартін кілька секунд мовчить, роздивляючись мене з тією самою нестерпною, крижаною зверхністю. Від якої все всередині просто закипає. У закритому салоні позашляховика панує важка, майже фізично відчутна напруга, яку можна різати ножем.

Град абсолютно спокійно відкидається на шкіряну спинку сидіння. Він тримає свою руку неподалік від моєї, але більше не намагається мене торкатися. Його силует у темряві машини виглядає надто впевненим та небезпечним. А голос звучить холодно та незворушно.

— Послухай, моя солодка, я нікуди тебе не відпущу. Не варто зриватися та наказувати. Навіть не сподівайся, що зараз ти просто вийдеш з машини й зробиш вигляд, ніби нічого не сталося та нічого не було.

Від такої зухвалої заяви мене кидає в піт.

— Тобто як це — ти мене не відпустиш?! — розлючено цікавлюся я, відчуваючи, як від обурення та паніки в мене перехоплює подих. — Досить жартів, Мартіне. Це вже не смішно. Ти не маєш жодного права тримати мене силою! Я не твоя власність і не лялька в твоїх дивних іграх! Зупини машину, я казала!

— Арсене, зупини! — холодним тоном із дивним спокоєм наполягає Град. А потім, увімкнувши світло на стелі, пильно заглядає мені в очі. — Еммо, ти зараз зможеш піти. Але вже завтра сама шукатимеш мене. Чому? — він примружується. — Тому, що я слів на вітер не кидаю. Ти сьогодні перед всіма повстала як моя кохана. Гадаю, пояснення не потрібні... — він робить коротку паузу, після якої наказує: — Арсене, розблокуй дверцята. — І коли замки на дверцятах клацають, Мартін спокійно звертається до мене: — Все, солодка, можеш йти.

Але від цього його спокою в мене мороз по шкірі. Я могла б просто вискочити з машини та піти. Але я не можу. І тепер розумію, що справді не можу піти. І винна у цій ситуації тільки я сама.

— Еммо, ти або йдеш... — порушує тишу Мартін, але я перебиваю його.

— Я залишаюся.

— Впевнена? — холодно уточнює він.

— Впевнена, — тихо видавлюю. Бо мені більше проблем, ніж уже є, не потрібно. Та й чутки зайві теж не треба.

— Що ж, тоді поїхали, — без емоцій кидає чоловік і гасить світло на стелі. — Еммо, якщо ти залишилася, тоді слухай. Я тобі допоміг, а тепер твоя черга допомогти мені, — суворо, карбуючи кожне слово, заявляє Град, абсолютно ігноруючи мій емоційний спалах. В його голосі немає ні краплі злості — лише сухий, розрахований спокій, від якого стає ще моторошніше. — Особливо після того, як ми сьогодні так яскраво зіграли пару на публіку. Ти взагалі уявляєш наслідки цієї вистави? Завтра про нас говоритимуть абсолютно всі, кому не лінь. Преса, бізнес-партнери, уся міська еліта, яка зібралася на річниці твого батька. Бо всі у вищих колах чудово знають: в амурних справах я серйозний чоловік і пусті інтрижки на людях ніколи не плету та не дозволяю собі. Якщо я показався з тобою під руку, ще й познайомився з твоїм батьком, отже, маю серйозні наміри щодо тебе. Тож псувати свою репутацію я не збираюся. Думаю, тобі зайві плітки теж не на руку.

Я заворожено дивлюся на чоловіка, просто не вірячи власним вухам. Мої щоки палають від гніву, а долоні стискаються в кулаки так міцно, що нігті боляче впиваються в шкіру. Мій розум відмовляється сприймати цей абсолютний абсурд. Я просто хотіла провчити Артема! Хотіла вколоти його, змусити пошкодувати про зраду! А опинилася в пастці чоловіка, чиї масштаби впливу я навіть не здатна осягнути. І так, дідько забирай, зайві плітки мені не на руку. Тільки як бути?

— Але запам’ятай на майбутнє, солодка: кохання — це взагалі не про мене. Стосунки — так, але не кохання, — додає він з легкою, майже непомітною іронією, поволі повертаючи обличчя в мій бік. — Тому закохуватися в мене я тобі дуже не раджу. Це шкідливо для здоров’я й нервової системи. А ще... Протестувати зараз теж більше не раджу. Бо псувати свою репутацію й діловий імідж через тебе та твої безглузді капризи я точно не дозволю.

Від цих слів у мене стається справжній шок. Впевненість, з якою він вимовляє цю нісенітницю, просто приголомшує. Я сиджу, ковтаючи повітря, мов риба, викинута на сушу, і не можу підібрати слів. Закохуватися в нього?! Та він взагалі нормальний?! У мені вирує гримуча суміш: невимовна тривога, первісний страх перед невідомим та божевільна, неконтрольована лють. Цей чоловік за кілька хвилин просто перекреслив мою свободу, вирішивши, що має повне право розпоряджатися моїм життям лише тому, що він — Мартін Град! Мене це дратує, але я опинилася у власній пастці. Тож знову звинувачувати мені нікого. Та й втікати — не найкраще рішення.