17. Гру не можна зупинити

ЕММА

Град на мої слова хмикає. А тоді, піднісши мою руку, цілує її тильну сторону гарячим поцілунком, від якого сироти виступили.

— Солодка, не перегинай. Усе не так просто. І розійтися як цивілізовані люди тепер ми не можемо, — легко заперечує він мої слова, а в його очах знову спалахує той самий небезпечний, хижий вогник. — Наша гра сьогодні закінчена. Але насправді вона лише почалася.

У мені миттєво спалахує нервове обурення. Паніка на секунду поступається місцем роздратуванню від його зухвалості й маніпуляцій. Я на це не погоджуся.

— Мартіне, ні! — невдоволено випалюю, намагаючись розвернутися до нього всім тулубом. — Ця гра закінчена! Вона більше не потрібна ані тобі, ані мені! Ти теж у плюсі від цієї гри: показав свою силу, показався перед моїм батьком — навіщо це продовжувати?! Зупини машину. Негайно зупини машину, я доберуся додому на таксі!

Я роблю ривок, аби звільнити руку, але Град навіть не ворухнувся. Його спокій на тлі моєї паніки виглядає дуже небезпечно. Він злегка нахиляється до мене, і його гарячий подих торкається моєї щоки.

— Не кидайся словами, Еммо, — м’яко, але загрозливо шепоче він. — Ти увійшла в гру, де ставки піднялися вище, ніж ти здатна уявити. Ти думала, що можна просто використати мене як красивий аксесуар для помсти колишньому. А після цього спокійно розвернутися та піти... Ні, солодка. За все в цьому житті доводиться платити. І за твою сьогоднішню гру також.

Мій пульс підстрибує до критичної позначки. Страх повертається з новою, подвоєною силою. Шкіра вкривається дрібними сиротами, а від звуку його оксамитового голосу в скронях стукає важкий пульс.

— Що ти маєш на увазі?.. — пошепки вимовляю я, напружено дивлячись у його темні, мов нічне небо, очі. — Що ти від мене хочеш?

— Поговоримо про це у спокійнішій обстановці, — спокійно відповідає Мартін, відпускаючи нарешті мою руку, але тут-таки відкидаючись на спинку сидіння з виразом цілковитого господаря становища. — Нам потрібно багато чого обговорити, а саме: твоє майбутнє і те, що ти завтра казатимеш своєму батькові. Бо без моєї підтримки, Еммо, твій Ігор Васильович швидко розкусить твою брехню й, повір, по голові тебе точно не погладить за цей цирк, — він на мить замовкає, а тоді надто впевнено заявляє: — Зрештою, після сьогоднішнього ми не можемо просто розійтися, і на це є багато причин.

Я затихаю, притискаючись спиною до дверцят автомобіля. Слова Града лякають мене, змушуючи моє серце стискатися від безпорадності. Я дивлюся на цього чоловіка й розумію: я не просто затіяла небезпечну гру — я добровільно ступила в клітку до небезпечного звіра, двері якої щойно глухо зачинилися за моєю спиною.