15. Я тебе не відпускав

ЕММА

Від цього жесту у мене перехоплює подих. Піднімаю розгублений погляд на Града. А він надто суворо дивиться на мене згори вниз. Цей суворий відвертий погляд наче проходить наскрізь, і моє тіло горить від дивних відчуттів та невідомості.

— Не так швидко, солодка, — хрипко, з легкою небезпечною іронією промовляє він, міцно тримаючи мене й не залишаючи жодного шансу на втечу. — Я тебе ще нікуди не відпускав.

— У сенсі?.. — моє серце пропускає удар, а в грудях знову спалахує паніка. — Мартіне, відпусти. Гра закінчилася! Все, вечірка пройшла! І мені твоя допомога більше не потрібна.

Чоловік повільно нахиляється до мого обличчя. Його темні, пронизливі очі заглядають мені прямо в душу. В них більше немає тієї фальшивої ніжності й турботи, якими він обдаровував мене в залі. Зараз переді мною знову той самий небезпечний, холодний хижак, про якого ходять моторошні чутки.

— Солодка, не випробовуй моє терпіння, а краще вислухай мене. Я допоміг тобі, і... — холодно випалює кожне слово Град. — Тепер твоя черга допомогти мені.

— У якому сенсі?.. Як допомогти? Ви про що? — перепитую я, відчуваючи, як від страху й нерозуміння всередині все стискається в крижаний вузол. Голос зрадницьки тремтить.

Мартін проходиться по мені пильним поглядом, від якого на тілі виступають сироти.

— Ходімо до мого авто, — коротко кидає він і, не випускаючи моєї руки, впевнено веде мене вздовж алеї в тінь розлогих дерев. Де припаркований його чорний, масивний позашляховик.

— Але навіщо?! — я опираюся, підбори стукають по каменю, але протиставити його силі я, звісно, не можу. — Про що ти хочеш говорити? Я нікуди з тобою не поїду! Це була просто коротка гра... Ми ж ні про що таке не домовлялися!

Град на мить зупиняється і на секунду холодним поглядом заглядає в мої очі.

— Еммо, ходімо. Не варто привертати зайву увагу, — суворо наполягає чоловік та продовжує вести мене, не зменшуючи темпу.

Я мимовільно оглядаюся назад, на широкі мармурові сходи ресторану, і моє дихання переривається. На верхній сходинці стоїть Артем. Він спирається на перила, затиснувши кулаки, і буквально не зводить із нас скаженого, дикого погляду. Поруч із ним крутиться Наталія, але він наче її не помічає. Якщо я зараз влаштую тут сцену, почну бунтувати чи вириватися, Артем миттєво зрозуміє, що все це була брехня. Він підбіжить, почнеться скандал, розбірки, і моя й без того крихка перемога перетвориться на ганебну поразку.

Ми підходимо до чорного автомобіля. Мартін знімає машину з сигналізації, плавно прочиняє задні дверцята свого авто. Після чого робить запрошувальний жест рукою.

— Сідай у машину, солодка. Пора поговорити серйозно, — його голос звучить спокійно, але в ньому виразно чути наказ, який не передбачає заперечень.

Я замираю біля відчинених дверей. Темний шкіряний салон здається мені пасткою, з якої вже не буде виходу. Страх огортає мене з ніг до голови. Цей чоловік — чужий, небезпечний, впливовий. Я нічого про нього не знаю, крім пліток у соцмережах та страшилок своєї подруги. Що йому від мене потрібно? Яку послугу він вимагатиме натомість?

Озирнувшись ще раз на сходи, де Артем уже робить крок у наш бік, я усвідомлюю свою повну безвихідність. Я сама себе загнала у пастку. Я сама в неї залізла, коли вирішила зіграти в дорослі ігри з тим, хто грає лише за власними правилами.

Нервово ковтаю клубок, що застряг у горлі, і, шалено боячись такого розвитку подій, я таки повільно нахиляюся й сідаю на м’яке шкіряне сидіння.

Мартін одразу ж зачиняє за мною двері з глухим, важким звуком, який відбивається у моїй голові мов чергова небезпека. Серце калатає в навіженому ритмі. Тепер не знаю, як вибиратися з того, у що так бездумно вляпалася. Насолила, називається, Артему...