11. У тата шок

ЕММА

Батько на кілька секунд застигає, пильно дивлячись то на мої побілілі пальці, які мертвою хваткою вчепилися в рукав чужого піджака, то на впевнену, спокійну фігуру Мартіна. Обличчя батька виражає цілу гаму емоцій: від шоку й здивування до суворого, важкого невдоволення. Єва поруч зі зітханням міцніше стискає батькову руку. Її уважний, проникливий погляд миттєво сканує мене з ніг до голови, мов сканер, фіксуючи кожну емоцію та прискорене дихання. Боюся, аби вона не розкусила мене. Адже вона мені як мати і вже давно навчилася розрізняти, коли я обманюю.

— Мартіне Михайловичу?.. — нарешті озивається батько, і його голос звучить надто сухо, з вираженим невдоволенням. — Я щиро радий бачити вас на нашому святі як шанованого гостя. Але, може, поясните, що відбувається? Чому моя дочка тримає вас під руку? Чому ви удвох? І як це розуміти?

У мене в роті пересихає остаточно. Я відчуваю, як дихати раптом стає важко, але Мартін навіть оком не моргнув. Навпаки, він плавно перехоплює мою тремтячу руку, переплітаючи свої довгі, гарячі пальці з моїми. І це зроблено так природно й водночас владно, що в батька аж щелепи стискаються від обурення. А я в цю мить відчуваю, як незрозумілий трепет охоплює тіло. Не можу пояснити, що робиться зі мною. Бо мій страх плавно переплівся з приємними відчуттями.

— Ігорю Васильовичу, перепрошую за таку спонтанність, — легко, з бездоганною вихованістю починає Мартін. Він абсолютно спокійно ігнорує важку напругу, що повисла в повітрі. — Я чудово розумію, що сьогодні у вас із Євою Павлівною особливий вечір, і мені найменше хотілося б перетягувати увагу на себе, — він посміхається, на мить зиркає на мене та поправляє себе. — А точніше, на нас з Еммою. Але ситуація вимагає відвертості. Ми з вашою донькою вирішили, що приховувати наші стосунки далі — просто безглуздо. Тим паче перед найріднішими для нас людьми.

У залі наче вимикають звук. Мені здається, що навіть саксофоніст на сцені збився з ритму, хоча це лише моя панічна уява. Бо насправді в залі все як і раніше, свято триває. А от батько повільно переводить погляд із наших сплетених рук на моє точно бліде обличчя. І я бачу, як у його очах спалахує справжнє розчарування та повне нерозуміння.

— У вас що, з моєю донькою стосунки?.. — перепитає він, вимовляючи це слово так, ніби воно має гіркий присмак. — Еммо, про що він говорить? Які стосунки? Ти ще два місяці тому жила з Артемом, а потім зникла, не відповідала на дзвінки, ховалася в бабусі... — в голосі тата виражене невдоволення. Він усе так відверто розповідає, наче хоче спровадити мого кавалера. А от я від цього почуваюся так незручно та паршиво. А він продовжує: — Еммо, це по-якому? Ти тепер з’являєшся на нашій річниці під руку з Мартіном Градом? Ти взагалі усвідомлюєш, що робиш?

Серце калатає десь у скронях, глушачи всі інші звуки. Я відкриваю рот, щоб видавити з себе бодай якусь правдоподібну брехню, про яку ми домовлялися з моїм аля-кавалером. Але від паніки й сорому перед батьком слова ніби застрягають у горлі. Я виглядаю безпомічною, і це катастрофа.

Проте Мартін знову бере всю відповідальність на себе. Він ледь помітно виступає трохи вперед, частково закриваючи мене своїм плечем, і демонструє непохитний спокій.

— Ігорю Васильовичу, я чудово розумію ваші хвилювання як батька, — його голос звучить оксамитово, але в ньому виразно чути залізні нотки, які не залишають простору для суперечок. — Ви турбуєтеся про дочку. Це природно, нормально і навіть дуже чудово... Але два місяці мовчання й сварка з колишнім хлопцем залишилися в минулому. Емма мала час усе переосмислити й зробити висновки. Артем — це пройдений етап в її житті, і повертатися до нього вона не збирається. Зараз поруч із нею я. І повертатися до минулого я їй просто не дозволю.

На мить заплющую очі. Що він ліпить?

Слова Града без сумніву подані красиво, але навіщо ця ахінея сивої кобили? Сумніваюся, що батько в це повірить. Але зараз мовчу і мов на голках чекаю, що він скаже на останні слова мого кавалера.

Важко видихаю і вкотре шкодую про свою гарячу вдачу і шило в одному місці, яке не дає мені діяти адекватно. От якби я привітала батьків та пішла з цієї вечірки, то зараз не стояла б тут та не кліпала безпорадно очима, не знаючи, куди їх діти.