10. Ой що ж буде?..

ЕММА

Ковтаю згусток хвилювання, що утворився у горлі, і надто пильно заглядаю в темні очі Града.

— Але... що я скажу татові? — безпорадно шепочу я, відчуваючи, як непохитна стіна мого опору руйнується.

— Нічого не кажи, — Мартін відпускає моє підборіддя й знову простягає мені свою зігнуту в лікті руку. — Говорити буду я. Тобі потрібно лише посміхатися, тулитися до мене й робити вигляд, що ти найщасливіша дівчина не тільки у цьому ресторані, а й у цілому світі. — Він відверто заглядає в мої очі і з викликом цікавиться: — Впораєшся, солодка?

Важко зітхнувши, вкотре ковтаю клубок у горлі. Здається, я остаточно втрачаю контроль над власним життям. Цей небезпечний, багатий і, якщо вірити Наталії, жорстокий чоловік зараз просто веде мене за собою, мов безвольную ляльку. Але лякатися вже пізно. Я сама хотіла помсти, тож тепер відступати нікуди.

— Впораюся, — сухо відрізаю я й повільно ловлюся за запропоновану ним руку.

— От і чудово. Ходімо, кохана, — посміхається він куточками вуст, і ми рушаємо назад до сходів тераси.

Подумки зітхаю. Мене дратує оте його «кохана». Напевно, в реальному житті я не захочу, аби мене так називав справжній коханий, бо такі слова завжди будуть нагадувати мені Мартіна та мою дурість.

Повернення до зали ресторану здається мені зануренням у киплячий котел. Після тихого, прохолодного саду тут панує справжній хаос: гучно грає саксофон, гості сміються, офіціанти розносять таці з різними напоями та шампанським, а повітря просякнуте ароматами гарячих страв. І від цього відчуваю легку нудоту.

Проводжу поглядом по гостях і шукаю очима Артема й майже одразу знаходжу його біля дальнього столика. Він стоїть поруч із Наталією, але вже не обіймає її. Його погляд прикутий до входу з тераси. Я навмисно та впевнено тримаюся за руку Мартіна — схоже, жага помсти повернулася до мене з новою силою. А коли наші погляди зустрічаються — Артем стає білішим за накрохмалену скатертину. Його келих небезпечно нахиляється, і я бачу, як у його очах спалахує справжнє, невимовне божевілля. Але саме цього я хочу. Він має відчути, як це болить, коли тебе просто тупо викидають зі свого життя.

Наталія щось розповідає йому на вухо, але він практично не слухає її. Його погляд прикутий до нас із Мартіном. І я це чудово відчуваю. Серце у грудях б’ється в шаленому ритмі.

Усередині мене на секунду спалахує дикий, злісний тріумф. Ось так, Артеме. Дивись. Відгрібай. Але цей тріумф миттєво змивається хвилею нового, іще сильнішого страху, бо Мартін веде мене не до фуршету, де всі гості. А веде прямо в центр зали — до великого центрального фуршетного столу, біля якого стоять мої батьки.

Батько сьогодні одягнений у свій модний та улюблений темно-синій костюм. Він щасливий і саме щось весело розповідає мачусі. Єва Павлівна — елегантна, доглянута панянка з приємною, щирою посмішкою — тримає його під руку й тихо сміється. Вони виглядають такими щасливими, такими справжніми... І зараз ми з Мартіном увірвемося в їхній ідеальний світ із цією брехнею. І, швидше за все, зруйнуємо цю ідилію.

Серце починає калатати так сильно, що мені здається, ніби його стук чутно на всю залу. Пальці, які тримають рукав Мартіна, стають крижаними. Я притуляюся до його плеча трохи щільніше — вже не для гри, а просто тому, що мої ноги стають ватяними і я боюся впасти. Моє хвилювання критичне. Панічно намагаюся придушити у собі залишки здорового глузду, який кричить, що цієї дурості робити не треба.

Мартін, схоже, відчуває моє напруження. Бо на мить накриває мою тремтячу руку своєю великою, гарячою долонею, злегка стискає її, ніби заспокоюючи. Але це не допомагає, нерви на межі. Але він впевнено долає останні кроки, скорочуючи відстань між нами та батьками до мінімуму.

Зупинившись біля щасливих батьків, він не чекає, поки я зберуся з думками. Впевнений, владний голос Мартіна розрізає простір, перебиваючи сміх Єви:

— Ігорю Васильовичу, Єво Павлівно, перепрошую, що обірвав вашу милу бесіду... Можна вас на кілька слів?

Батько повільно повертається на заклик чоловіка, і його посмішка на мить згасає, поступаючись місцем неабиякому здивуванню. Коли він впізнає чоловіка, який стоїть поруч зі мною й так впевнено тримає його дочку під руку, його брови сходяться разом від невдоволення. Єва Павлівна переводить шокований погляд із Мартіна на моє зблідле обличчя. Я ж у цю мить відчуваю, як земля під моїми ногами починає повільно хитатися. Міцніше стискаю рукав Мартіна, бо справді боюся впасти.