9. Мої прохання

ЕММА

Нервово зволожую вуста, коли Мартін бере мене за руку вище ліктя. Пильно дивлюся на чоловіка, і знову хочеться втекти звідси світ за очі. Та як тільки уявляю, як своєю втечею розважу Наталку та свого колишнього, то бажання одразу пропадає. Розумію, що іще одну таку дурість за вечір я не можу собі дозволити.

— Ні, Мартіне, зачекай... — налякано звертаюся до чоловіка, вперто стоячи посеред алеї. З силою впираюся підборами в кам’яну доріжку й зухвало висмикую свою руку з його руки.

Страх перед невідомим чоловіком на мить поступається місцем панічному бажанню захистити свою родину. Я не можу так вчинити стосовно своїх рідних. Познайомити Мартіна з батьками зараз — це ж божевілля! Батько й так весь вечір на голках через моє двомісячне зникнення, а мачуха Єва надто прискіплива. Вона відчуває будь-яку брехню навіть на відстані. Тож вони за кілометр помітять, що між нами з Мартіном немає жодних справжніх стосунків. Лише штучна гра та крижаний розрахунок.

— Що таке, солодка? — Мартін повільно повертається до мене, засовуючи одну руку в кишеню штанів і дивлячись на мене зверхньо, з неприхованим викликом та прохолодою. — Спочатку ти кидаєшся мені на шию з проханням врятувати твою знівечену гордість, а тепер вмикаєш задню? Солоденька, зі мною це не пройде. Всі бачили, як я цілував тебе. Тож припини ламати комедію.

Моє тіло знову починає тремтіти. Тепер навіть не знаю: від холоду чи від нервів. На мить зажмурюю очі та важко зітхаю.

— Мартіне, ти не розумієш... — гарячково заперечую його слова. Намагаюся, щоб мій голос звучав переконливо, а не безпорадно. — Сьогодні тут не проста вечірка, а особливий день. У мого батька та Єви двадцята річниця шлюбу! Вони чекали на це свято цілий рік, запросили купу гостей, хвилювалися... — подаю кожне слово так, щоб цей чоловік почув мене та зрозумів. — Розумієш?! Я просто не маю права псувати їм вечір своїми розбірками з Артемом та цими дешевими виставами! Тато й так переживає через наш розрив. Якщо я зараз підведу тебе й скажу, що ти мій молодий чоловік, у нього просто станеться інфаркт!

Я роблю крок назад, схрещуючи руки на грудях. Ще щиро сподіваючись, що моя аргументація подіє на нього хоч якось. Але Мартін вперто мовчить; його погляд надто відвертий та прискіпливий. Схоже, він мене не тільки не почув, а й має свою думку на це все.

— Давай просто повернемося до зали, — продовжую переконувати його, ледь стримуючи тремтіння. — Повернемося до фуршету, потанцюємо, якщо вже на те пішло... Нехай Артем із Наталією бачать нас разом — цього цілком достатньо! Не треба втягувати сюди моїх батьків. Будь ласка.

Мартін мовчки слухає мої прохання. На його обличчі немає жодної емоції, крім легкої, майже непомітної іронії. Він робить крок до мене, скорочуючи відстань, і повільно підносить свою руку. І доки я спантеличено кліпаю, його гарячі пальці торкаються мого підборіддя, змушуючи мене підняти голову й зазирнути йому прямо в очі. Від цього дотику по шкірі пробігає табун диких мурашок.

— Ти знову припускаєшся тієї самої помилки, Еммо, — м’яко, але з виразною залізобетонною владністю шепоче він. — Ти намагаєшся бути «доброю дівчинкою» й усім догодити. Батькам, колишньому, власній моралі... Але ігри впевнених людей так не виглядають. Якщо ми робимо шок-контент — ми робимо його до кінця. І тут не має бути місця страху. Чи, може, ти таки вирішила дати задню?

Знову нервово зволожую вуста. Як цей чурбан не розуміє, що я не можу бути такою жорстокою з найріднішими.

— Ні, Мартіне, ти не розумієш... Це не шок, це знущання над рідними! — заперечую його слова. І одразу намагаюся відвернути обличчя та забратися з його пальців, але він тримає міцніше.

— Послухай мене уважно, солодка, — хрипким басом шипить Мартін, нахиляючись ще нижче, так що його гарячий подих лоскоче мої губи. — Твій батько — не дурень. І твій Артем це знає. Якщо ми просто будемо тертися біля фуршету й обійматися під повільну музику, твій колишній уже за годину вирішить, що ти просто знайшла хлопця на одну ніч, аби вколоти його. А от якщо я підійду до Ігоря Васильовича, привітаю його й дам зрозуміти, що мої наміри щодо тебе серйозні... — він переводить подих. — Ось тоді твій Артем зрозуміє, що програв остаточно й безповоротно. Він втратив тебе назавжди. Хіба не цього ти хотіла, коли підбігла до мене п’ятнадцять хвилин тому?

Зажмурюю очі. У кожному слові цього небезпечного незнайомця — правда. Навіть при тому, що я не хочу цього визнавати. Розумію, він має рацію.

Повільно розплющую очі й заворожено дивлюся на нього. Цей чоловік маніпулює фактами так легко, ніби грає в шахи з дитиною. І найстрашніше — він таки правий. Артем знає мене як облуплену. Він знає, що я спонтанна, і якщо все залишиться на рівні «поцілунку біля колони», він прийде до мене завтра з вибаченнями. Він буде впевнений та навіть переконаний, що я просто влаштувала цирк. А я цього не хочу. Після цієї підлості не хочу більше бачити Артема поруч із собою.