8. Розмова з Мартіном

ЕММА

З хвилину поміркувавши, я усвідомлюю, що виходу в мене немає. Холодні чорні очі Мартіна дивилися на мене так, ніби він уже розрахував усі мої ходи на десять кроків уперед. Підсвідомо я вже зрозуміла — Наталія мені не збрехала. Цей чоловік дійсно небезпечний хижак вищої ліги, для якого такі, як я, — лише легка розвага та пішак у його іграх. Схоже, мені тепер залишається грати за його правилами, поки я не знайду безпечного способу виплутатися з цієї халепи.

Отже, доведеться познайомити з його батьками, а вже пізніше розповім татові правду, аби він не хвилювався. Бо я точно черговою жертвою цього альфонса не стану. Не на ту натрапив.

— Гаразд, — сухо кидаю, видушуючи із себе посмішку, яка більше скидалася на гримасу. — Прогуляємося. Тільки, любчику, марних надій не плекай.

Мартін здивовано вигнув брову, розтиснув пальці на моєму зап’ясті й делікатно, але беззаперечно підставив свою зігнуту в лікті руку. Я слухняно чіпляюся за неї, відчуваючи, як під щільною тканиною перекочуються міцні м’язи.

Ми повільно спускаємося широкими мармуровими сходами тераси прямо в тихий, залитий м’яким світлом нічних ліхтарів сад ресторану. Музика й гамір свята залишилися позаду, поступаючись місцем шелесту листя та звукам моїх підборів по викладеній з каменю доріжці.

— Отож, Еммо, давай спокійно поговоримо, а то ти дивишся на мене так, ніби я збираюся тебе з’їсти прямо під цим кущем, — з іронією кидає чоловік, роблячи неспішний крок. — Мене звати Град Мартін Михайлович. А якщо тобі справді цікаво, хто я і чим займаюся, можеш не слухати казки своєї подруги, а просто вбити моє ім’я в будь-яку пошукову систему. Або почитати плітки у соцмережах — там про мене пишуть багато всякого барвистого та кольорового. Я не проти. Вся інформація у відкритому доступі, солодка. І тобі обирати, у що вірити.

Ще б пак, не проти він... — подумки обурююся я, трохи міцніше стискаючи тканину його рукава. Усвідомлення того, що я тільки-но підчепила чоловіка, про якого ходять легенди в жовтій пресі, додає мені оптимізму, у переносному значенні. Блискуча стратегія, Еммо, просто отримуй аплодисменти стоячи! Знову картаю себе подумки.

— А тепер твоя черга, — перебиває мої панічні думки Мартін. — Я вже знаю, що ти чудово вмієш влаштовувати перформанси, але давай до суті. Принаймні розкажи, коли й чому ти розійшлася зі своїм хлопцем. Я повинен знати про свою «кохану» бодай щось, аби не зганьбитися перед твоїм батьком.

Закотивши очі, важко зітхаю, намагаючись сформулювати свою ганебну історію у двох словах. Розповідати цьому незнайомцеві про свої душевні терзання зовсім не хотілося, але гра вимагає правдоподібності. Тому дещо таки я повинна сказати. Та вже не впевнена, що це взагалі потрібно. А ще мене страшенно турбує його бажання познайомитися з батьками. Ох, не подобається мені ця його настирлива ідея. Хоча з іншого боку, якщо він мій кавалер, то логічно, що я маю познайомити його з батьками.

Набираю повні легені повітря і таки зважуюся заговорити.

— Два місяці тому, — сухо починаю, дивлячись собі під ноги. — Ми посварилися з Артемом через його нескінченні «дружні» переписки з дівками в соцмережах. Кожна ніч перетворювалася на з’ясування стосунків. Артем божився, що це просто робота, флірт та нічого серйозного. Мені це набридло. Я зібрала речі й просто зникла. Поїхала жити до бабусі, аби дати нам час подумати. — Зітхаю. — Зрештою я хотіла провчити його...

Гірко хмикаю, відчуваючи, як знову гіркота підступає до горла. Образа на мого колишнього випікає душу.

— Наївна... Думала, він зрозуміє, кого втратив, буде шукати, вибачатися. Два місяці чекала! А сьогодні приїхала сюди з божевільною надією на примирення... І побачила, як мій вбитий горем коханий обіймає мою найкращу подругу. Ось і вся драма.

Мартін мовчки вислухав мене, не перебиваючи. Лише кутики його вуст ледь помітно сіпнулися у виразній, саркастичній посмішці.

— Класика жанру, — фиркає він з легким смішком. — Ти справді наївна, хотіла перевиховати чоловіка, залишивши його без нагляду... Тільки ти не врахувала один момент — твоя подруга постійно підбирає те, що погано лежить. Тож нічого дивного. А твій Артем, схоже, чекав слушного моменту.

— Я це вже зрозуміла, — відрізаю, роздратована спокоєм чоловіка поруч. — І з усього зробила висновки.

— Правильно зробила, — спокійно заявляє Мартін, зупиняючись посеред алеї та повертаючись до мене обличчям. Він знову надто пильно заглядає мені в очі. В його погляді промайнув холод. — Але, Еммо, твоя помста занадто передбачувана та трохи несправжня. Але нічого... Зараз ми зробимо так, що твій Артем пошкодує про свій вибір ще сотню разів. Ходімо, солодка, час знайомитися з батьками.

Нервово ковтаю. Я зрозуміла кожне його слово. Але навіть при цьому я вперто не хочу його знайомити з батьками.