6. ...небезпечний

ЕММА

Відчуття огиди після розмови з Наталією відкликається відразою у кожній клітині мого тіла. Я більше ніколи з нею не спілкуватимуся. Вона явно заздрить мені.

Мартін чекає на мене саме там, де й обіцяв. Стоїть, спираючись спиною на високу декоровану колону, тримаючи келих у руці. Байдужим поглядом спостерігає за гостями, що розважаються на повну. Але варто було мені наблизитися, як його темні очі миттєво прикипають до мене пильним поглядом. В його очах читається неприхована сила, впевненість та небезпека. Невже Наталія казала правду? Від цього проникливого погляду аж мороз по шкірі пройшовся.

Коли я рівняюся з ним, Мартін не ставить жодних зайвих запитань, а просто мовчки перехоплює мою тремтячу від нервового напруження руку. Міцно стискає її у своїй руці і впевнено веде геть від галасливого натовпу. Мабуть, це добре, бо після всього, що я щойно почула, мене охопив неспокій i нам просто необхідно поговорити. Хоча навіть при тім давати задню я не готова. Тож цей вечір нам доведеться провести удвох. Я не впаду в багнюку обличчям. Я стоятиму на своєму до кінця, ким би цей чоловік не був.

Виходимо на простору, охоплену нічною напівтемрявою терасу. Прохолодне вечірнє повітря миттєво охолоджує мої гарячі щоки, трохи протвережуючи розум. Тут, серед великих вазонів із квітами та легкого шуму вечірнього міста десь вдалині, ми опинилися наодинці.

Зупинившись біля мармурового поруччя, Мартін повільно випускає мою руку, розвертається до мене всім корпусом і, спираючись стегном на перила, холодно зауважує:

— Ну й подруга в тебе, солодка. Цікавий у тебе смак на оточення.

Напруга після різкої тиради Наталії, гостра образа на Артема та весь цей божевільний вир подій остаточно вибили ґрунт у мене з-під ніг. Емоції буквально киплять у мені. Я зараз не спроможна контролювати власний тон, тому, не втримавшись, роздратовано фиркаю йому прямо в обличчя:

— Знаєш, а моя подруга про тебе теж не найкращої думки!

Схоже, я своїм висловлюванням зачепила самолюбство свого нового знайомого, бо зверхня посмішка миттєво зникла з його обличчя. Він ледь помітно примружив одне око. Його плечі напружилися під ідеально попрасованою сорочкою, а погляд став важким, гострим, ніби лезо скальпеля.

— Справді? — його оксамитовий голос втратив м’якість, ставши загрозливо тихим. — І що ж такого цікавого тобі наплела твоя недалека подруга, Еммо?

Схоже, з моїх кількох слів він про все здогадався.

— Краще тобі цього не знати, — знову відмахуюся я, схрещуючи руки на грудях та роблячи крок назад. Намагалася закритися, створити бодай якийсь бар’єр між нами. Але в голові вже панічно крутяться слова Наталії: «Жорстокий альфонс. Пустив за вітром статки двох дружин. Ти — чергова здобич...».

Тепер прискіпливо придивляюся до чоловіка, який стоїть переді мною. І кожна деталь його зовнішнього вигляду — від бездоганного годинника на зап’ясті до цієї впевненої, хижої постави — раптом почала здаватися мені не просто привабливою, а небезпечною.

— Еммо, це мені вирішувати, що краще, а що ні, — рішуче заперечує він, підступаючи трохи ближче. — Якщо це стосується мого імені, я б хотів почути все, що вона сказала.

— Та будь ласка! — фиркаю та випалюю правду. — Вона сказала, що ти небезпечний, — роздратовано ціджу я, намагаючись, щоб мій голос не затремтів. — І взагалі... Ти звідки знаєш мою подругу, а Артема? Чому мій колишній так зблід, коли побачив тебе? І чому Наталія поводиться так, ніби ти — якась місцева легенда чи катастрофа? Може, поясниш? — хмикаю і не можу втриматися, аби не запитати: — Я так розумію, ти теж дуже добре знаєш Наталію?!

Мартін витримує коротку паузу, повільно робить ковток зі свого келиха й опускає його на невеликий столик поруч. Потім знизує плечима, а в його голосі лунає глибока, майже зневажлива байдужість:

— А хто їх не знає, твою подругу? Вона тут, схоже, зірка місцевого розливу. Сподіваюся, ти розумієш, про що я. Її тут кожна собака знає.

І саме в цю секунду мене охоплює справжній, льодяний страх. Виходить, я справді погано розбираюся в людях, довіряю тим та прив’язуюся до тих, кого варто оминати десятою дорогою.