4. Критика подруги

ЕММА

Дивлячись на колишню подругу, відчуваю відразу тепер ще й до неї. Ну от як можна бути такою дволикою. Ще минулого тижня дзвонила, ніби цікавилася, як я, питала, чи на вечірку піду... І тут же одразу сюрприз приготувала. Справжня подруга, нічого не скажеш.

— Я зачекаю тебе тут, солодка, — тихо, але з виразною зневагою в голосі озивається Мартін, міцніше стискаючи мою руку та зверхньо дивлячись на Наталію. — Це, звісно, не моє діло, але тобі не варто витрачати час на подібні розмови.

Його оксамитовий тембр звучить настільки переконливо й владно, що на мить мені справді хочеться просто розвернутися й піти з ним на терасу. Ледь стримуюся, аби не ігноруючи прохання цієї зрадниці. Проте цікавість і бажання поставити остаточну крапку беруть гору.

— Я почула тебе, Мартіне, зачекай, будь ласка, — м’яко прошу я, поклавши вільну руку йому на плече й відчуваючи під пальцями приємне тепло його тіла. — Я швидко. Нам дійсно треба з’ясувати одне питання.

Він кілька секунд пильно вдивляється в мої очі, ніби зважуючи, чи варто мене відпускати, а потім ледь помітно киває й послаблює хватку:

— Гаразд. Але якщо ти затримаєшся, я тебе заберу. Хвилина, Еммо, не більше. Я не хочу тебе ділити ні з ким.

Я вдячно посміхаюся йому й роблю декілька кроків убік, жестом кличучи Наталію за собою до наполірованої колони. Де нас буде не так добре чути. Колишня подруга йде слідом, але вже втретє обернулася на Мартіна. Вона дивиться на нього з таким відвертим, голодним захопленням і жадібністю, що мені стає нудотно. Спочатку Артем, тепер цей погляд... Хмикаю і сама себе питаю: у цій дівчині взагалі залишилася бодай крапля совісті чи сорому? Вона ж нахабне стерво.

Коли ми опиняємося на відстані від гостей, я складаю руки на грудях і холодним, позбавленим будь-яких емоцій тоном запитую:

— Ну? Чого тобі треба, Наталіє? Прийшла розказати, як довго ви з Артемом шукали момент, щоб встромити мені ніж у спину? — хмикаю і додаю. — У вас вийшло. Вітаю! Що іще?

Наталія нарешті відриває погляд від Мартіна, переводить його на мене й отруйно посміхається. Її обличчя викривляє фальшива жалість.

— Ох, Еммо, заспокойся зі своїми драматичними сценаріями, — фиркає вона, демонстративно поправляючи локон. — Я підійшла зовсім не для того, щоб говорити про Артема. З ним і так усе зрозуміло, ви все одно два місяці не жили разом. Тож нема чого тепер ображатися. Чоловіка берегти треба, а не проявляти гордість. І зауваж, не я це придумала. Результат маєш на лице, — вона театрально зітхає і продовжує. — Я підійшла, бо щиро дивуюся твоїй дурості. Ти хоч знаєш, із ким тепер зв’язалася? Ти взагалі уявляєш, хто цей чоловік насправді?

Я здивовано примружуюся, намагаючись не викрити власної неусвідомленості. Адже я й справді гадки не маю, хто такий цей Мартін Михайлович, крім того, що його так назвав на ім’я та по батькові Артем. Окрім цього, я зрозуміла, що мій колишній його помітно побоюється. Але показувати це Наталії — останнє, що я збираюся робити.