3. Наталія

ЕММА

Артем спантеличено лупає очима, його впевненість тане на очах під холодним, зверхнім поглядом мого аля кавалера. Мій колишній переступає з ноги на ногу, гарячково намагаючись опанувати себе, але шок явно бере верх.

— Приємно познайомитися, — нарешті випалює він, наче хапає слова з повітря, а тоді дивиться прямо мені в очі, впевнено міняючи тон: — Але... Мартіне Михайловичу, Емма — моя дівчина. Тобто колишня... — поспіхом виправляє він себе і одразу заявляє: — І я б хотів із нею поговорити. Наодинці.

Мій колишній робить крок у мій бік, простягаючи руку, ніби має якесь право торкатися мене після того, що я побачила кілька хвилин тому. Всередині мене все закипає, я вже відкриваю рот, щоб відмовити йому та випровадити його разом із цим проханням, але Мартін випереджає мене.

Він лише міцніше стискає мою талію, підтягуючи мене ще ближче до свого підкачаного тіла, і перегороджує шлях Артему.

— Постривай, юначе, як це — поговорити? — його оксамитовий, красивий голос звучить важко, в ньому виразно дзвенить сталь. — Про що тобі тепер говорити? Пізно тепер, малий. Тепер Емма — моя дівчина. Потрібно було говорити, коли вона була твоєю, а зараз я попрошу тебе піти.

Артем моментально міняється на обличчі. Обурення змішується зі страхом, адже перед ним стоїть не просто суперник, а чоловік, якого він, схоже, чудово знає й поважає, чи то, може, боїться.

— Але, Мартіне Михайловичу... — з панікою в голосі намагається заперечити Артем, роблячи ще одну безглузду спробу виправдатися.

— Малий, я все сказав, — перебиває його Мартін, змінюючи голос до небезпечного шепоту, від якого навіть у мене по спині пробіглися мурашки. — А тепер забирайся, доки я добрий.

Артем стискає щелепи так, що аж жовна ходять ходором. Він кидає на мене сповнений образи та шоку погляд, але протистояти Мартіну не наважується. Розвернувшись, він швидким кроком іде геть, гублячись серед гостей. Проводжаючи його поглядом, нарешті полегшено видихаю. Я віддала йому здачі. Але солодка та гостра водночас помста чомусь зовсім не тішить. Бо я все одно почуваюся зрадженою. Так хочеться втекти звідси, але ще зарано.

— Ну що, солодка, — лунає над самим моїм вухом хрипкий, іронічний голос Мартіна. Його гарячий подих обпікає мою шкіру на потилиці.

Я здригаюся й підводжу очі. Цей Мартін дивиться на мене зверху вниз із білосніжною посмішкою та викликом у погляді.

— Ходімо, Еммо, познайомимося ближче, а то якось не ок все вийшло, — просить він, не поспішаючи прибирати руку з моєї талії. — Ти моя дівчина, а я навіть нічого про тебе не знаю. Потрібно це негайно виправити.

Нервово ковтаю. Я б уже відшила цього чоловіка. Але не можу. Мені потрібно, аби він був зі мною до кінця вечора. Тому, при небажанні, я змушена йти за ним. Нам таки потрібно поговорити, аби ми виглядали справжньою парою і не наробили дурниць.

Чоловік простягає мені зігнуту у лікті руку, і, взявшись за неї, йду поруч. А він веде мене у бік тераси. Повільно набираю повні легені повітря. Тепер уже шкодую про свою спонтанність, але ні, я не повинна жаліти ні про що. Цей чувак допоміг мені втерти носа моєму колишньому. І це чудово.

Йду поруч із незнайомцем і ловлю на нас допитливі погляди гостей. Якщо чесно, не можу второпати, якої мари так витріщатися? Що, людей ніколи не бачили? Але стараюся не зважати. Хай дивляться, якщо їм від цього легше.

Навіть нецікаво, про що хоче поговорити цей імпозантний красунчик. Зрештою, мені байдуже, головне — щоб він був поруч і всі бачили нас разом. Інше мене не хвилює.

— Солодка, може, розповіси, що зі своїм колишнім не поділила? — раптом упівтону цікавиться чоловік.

— Мою колишню подругу...

Замовкаю на пів слові, бо позаду раптом чую знайомий голос Наталії.

— Еммо, зачекай...

Зупиняюся. Мій кавалер на вечір, теж зупинившись, оглядається. А Наталія, стрільнувши очима, проходиться по Мартінові і, навіть не дивлячись на мене, просить:

— Еммо, можна тебе на кілька хвилин?

Дивлюся на свою подругу і раптом розумію, що, судячи з того, як вона пожирає очима чоловіка поруч, він їй сподобався. І тепер це зовсім не дивує мене.