Розділ 29

Ми повернулися до таверни вже вночі. Орел залишився в палаці. Він сказав, що хоче побути з батьком, допомогти матері, і власне ніхто заперечував. Роуен, звісно, залишився теж, але його присутність у спальні короля була більше схожа на варту, ніж на синівську турботу.

Дорога назад видалася довгою, хоч і не зайняла багато часу. Райвен їхав мовчки, тримаючи мене попереду себе на коні. Сав і Руарі теж не говорили — тільки тихе цокання копит по дорозі та шелест нічного вітру в кронах дерев. Коли ми нарешті дісталися Альдера, таверна зустріла нас теплим сяйвом вікон. Софі, певно, не спала, чекаючи на нас.

Цікаво, чи варто переіменувати таверну назад в Прихисток зірок? Бо якось воно тепер дивно звучало, коли я знов пробудила духа-хранителя. Альдер — дух, Альдер — таверна. Ні, мабуть треба переіменовувати. Або хоча б назвати “У Альдера”, щоб і звичніше, і не викликало ні в кого дисонансу.

Всередині панувала тиша. Зал був заповнений відвідувачами, які сиділи і мовчки витріщалися на духа. Той стояв поряд зі стійкою, де Тортун імітував протирання кухлів, час від часу кидаючи боязкі погляди в бік Альдеру.

— Ви повернулися, господарко, — вклонився він, коли ми увійшли. 

— Ти теж, як я бачу, — я няково почухала потилицю, і, прикусивши губу, озирнулась. 

Всі, абсолютно всі відвідувачі завмерли, тримаючи хто кухоль в руці, хто ложку, яку так і не доніс до рота. Не могла їх звинувачувати. Якби я була на їхньому місці, то мабуть так само по-дурному витріщалася б і кліпала. 

Тортун, помітивши нас, негайно ж кинув своє заняття і підбіг, махаючи крилами.

— Пані Нейрі, пані Нері, — клацав він клювом, — цей…е-е-е… пан прийшов годину тому і… ось.

— І що цей “пан”, — Райвен навіть не намагався стримати посмішку, — робив? Невже когось образив?

Альдер насупив брови і пильно переводив погляд з одного на іншого відвідувача. Судячи з такої поведінки, слова мого чоловіка він сприйняв за чисту воду. Я тільки злегка пихнула Райвена в бік ліктем і вийшла на середину холу, привертаючи увагу гостей до себе.

— Кхм, — прочистила горло, збираючись з думками, — я не знаю як вам зараз це пояснити, та повірте будь ласка, що нічого страшного тут не відбувається. Знаю, вас бентежить наш новий друг, але якщо всім стане легше, то маю сказати, він був тут завжди. 

Здається, мої слова ще більше заплутали відвідувачів, бо тепер у них ще й брови полізли вгору (у тих, у кого вони були, звісно). Я зітхнула, розуміючи, що моя спроба заспокоїти їх вийшла не надто вдалою. Райвен поряд зі мною тихо пихкнув, прикриваючи рот кулаком, щоб не розсміятися вголос. Сав і Руарі стояли позаду, обмінюючись доволі багатозначними поглядами, та, як і Райвен, намагалися триматися, кусаючи губи або ж занадто їх підтискаючи. 

Я закотила очі, намагаючись не звертати уваги на їхні стримані посмішки, і повернулася назад до відвідувачів. Треба було якось виправити ситуацію, бо інакше таверна ризикувала залишитися порожньою на найближчі тижні. Або, гірше, перетворитися на місце для пліток про примар і прокляття.

— Гаразд, давайте я спробую пояснити по-іншому, — сказала я голосніше, піднявши руки в заспокійливому жесті. — Цей пан — Альдер. Він... ну, як би це сказати... душа таверни. Так, саме так. Він був тут завжди, з самого початку, просто... спав. А тепер прокинувся.

— Просто прокинувся, — кивав Райвен, його плечі тремтіли. 

Я кинула на нього обурений погляд. Зрадник! Міг би і допомогти, бо мої пояснення краще не зробили. І калдарійці, і люди, що сьогодні відпочивали в таверні, досі виглядали шокованими, а подекуди і відверто наляканими.

— Ну що вам не зрозуміло? — нарешті не витримала Руарі. Знайомим закочуванням очей і тоном, що не терпить дурниць, вона привернула увагу всіх до себе. — Дух! Бачте? Це — дух. Його звати Альдер. Ніщо в голові не клацнуло?

Один сміливець навіть спромігся видавити з себе фразу:

— Але ж духів… не існує.

— Ну тепер існують, — відмахнулась від нього Руарі, немов ми говорили про нову позицію в меню. — Яка вам різниця? Він же не шкодить нікому.

Я зітхнула з полегшенням, коли слова наги, здається, подіяли. Принаймні, ніхто не кинувся тікати з криками. 

— Альдер завжди був тут, в цих стінах, — продовжила говорити я, спокійно та впевнено, щоб нікого не довести до переляку. — Просто раніше в таверни не було Господаря, щоб дух-хранитель зміг отримати достатньо сили для повноцінного пробудження. А тепер є.

Відвідувачі перезирнулися, хтось нервово хихикнув, хтось повільно поставив кухоль на стіл. Атмосфера в залі все ще була напруженою, але не такою, як хвилину тому. Тортун повернувся до своєї роботи, хоч і продовжував коситися на Альдера.

— Дух, кажете? — пробурмотів один старий котолюд. Він потер підборіддя, оглядаючи Альдера з голови до ніг. — А він... е-е... не буде тут блукати ночами й лякати людей?

Альдер повернувся до нього, здивовано кліпнувши.

— Вельмишановний пане, — заговорив він пошанливо, — мене створили щоб захищати людей і підтримувати їх у скрутну годину, а не задля лякання.