28.1

Софі залишилася в таверні. Коли ми всі вже були готові вирушати, вона підійшла до мене в коридорі, обійняла міцно і прошепотіла: 

— Я не поїду, Нейрі. Мені там нічого робити — тільки сидіти й дивитися, як ви розбираєтеся з королівськими справами. Краще я придивлюся за Альдером. І за духом-хранителем теж, якщо він повернеться. Не хвилюйся, все буде добре. 

Я кивнула, стиснувши її руку.

— Дякую. 

Дорога не зайняла в нас багато часу. І коли ми увійшли до палацу, я не змогла стримати спогадів. Коли вперше я переступила цей поріг, все здавалося таким чужим, холодним і ворожим. Колони, обвиті золотими ліанами, кришталеві люстри, що сяяли, наче недосяжні зірки, аромати екзотичних квітів — все це тиснуло на мене. Слуги зиркали зневажливо, шепотіли "людина" за спиною, і я відчувала себе маленькою, неповноцінною простолюдинкою, яка випадково забрела в королівський світ. Тоді я хотіла втекти, сховатися в затишку Альдера, де все було теплим і близьким.

А тепер я крокувала коридорами з високо піднятою головою, впевнено розправивши плечі і тримаючи Райвена під лікоть. Ті самі колони й люстри здавалися просто декораціями, а не символами недосяжності. Аромати квітів уже не викликали нудоти, а шепотіння за спиною, якщо й було, то не мало для мене значення.

Та й не до мене їм було сьогодні. Король Гренар опритомнів, і весь палац гудів, наче вулик. Слуги метушилися, несучи таці з ліками та свіжими простирадлами, охоронці стояли напоготові, а придворні перешіптувалися в куточках, намагаючись вгадати, що ж скаже його величність після стількох днів безпам'ятства. Ми пройшли повз них, не зупиняючись, і ніхто не наважився навіть глянути косо. Райвен тримав мене під руку, його крок був твердий, але я відчувала, як його пальці злегка тремтять.

Орел йшов попереду, Сав і Руарі замикали наш невеликий загін. Ліан Таріс залишилася в Альдері разом із Софі — вона сказала, що її місце там, де таверна, і що їй потрібно "поговорити" з духом-хранителем про старі часи. Я не заперечувала; після всього, що ми дізналися, її присутність у палаці могла б тільки ускладнити справи.

Коли ми дійшли до королівської спальні, Руарі та Сав лишились стояти в коридорі, а ми увійшли, зачинивши за собою двері. Всередині панувала напівтемрява: штори все ще зашторені, лише кілька свічок мерехтіли на столику біля ліжка. Королева Маргарет сиділа поруч із чоловіком, тримаючи його руку в своїх. 

Поряд з ними стояв все ще ослаблений після битви з братом Роуен. Він навіть голови не повернув, та й не треба. Головне, що не кидався з мечем на нас. Роуена підтримувала його дружина Коралія. І попри те, що Райвен називав її ще тим стервом, я помітила, що власного чоловіка вона таки любить. Або ж принаймні дуже поважає і піклується про нього. 

Побачивши Маргарет знову, я раптом усвідомила, що вона певно має далеке коріння серед еллерондців. Надто вже шкіра та волосся були схожі. Це буде їй сюрприз, коли вона дізнається! Вона підвела погляд, коли ми увійшли, і в лазурових очах промайнула полегшена усмішка.

Та не до неї прикипів мій погляд. Король Гренар лежав, спершись на подушки, блідий, як привид. Його колись могутня постава тепер здавалася тендітною, а волосся, завжди акуратно зачесане, тепер було скуйовджене. І він теж дивився лише на мене.

Це був німий діалог двох людей, що розділили усю трагедію минулого. Звісно, я розповіла Райвену, Орелу, Руарі, Софі та Саву, але це все одно не те ж саме, що побачити увесь той біль своїми очима. 

— Дякую, — прошепотів Гренар, і неочікувано для всіх схилив голову.

Я мовчки вклонилась у відповідь. 

Райвен і Орел мовчки опустили погляд, ніби розуміючи, що цей момент не потребує слів. Вони стояли поруч, плече до плеча, чудово розуміючи за що саме дякував їхній батько. Але ж інші не знали.

Кронпринц різко вдихнув, його очі розширилися. Коралія дивилася на Гренара з відкритим ротом, хапаючи повітря. Не дивно, звісно. Навряд король встиг розповісти їм про видіння, про трагедію минулого і правду про свою хворобу. 

Королева Маргарет підвелася з місця, кинула швидкий погляд на мене, потім на чоловіка, намагаючись вловити сенс цього дивного жесту.

— Гренаре? — прошепотіла вона, її голос тремтів. — Любий, за що ти дякуєш?

Король слабко усміхнувся.

— За те, що живий. 

— Це цілителям треба дякувати, — процідив Роуен, люто на мене зиркнувши. 

Раніше я б знітилася, захвилювалася, почала панікувати і спробувала б стати непомітною. Тепер же стояла рівно і спокійно витримала цей погляд.

— Ні, сину, — тихо відповів король, важко зітхнувши, — не цілителі. Бо це була не хвороба чи отрута, яку вони б могла вилікувати, і не прокляття. Я розплачувався за минулі гріхи нашого роду, про які навіть не знав. Але магії та Всевишнім байдуже чи знають смертні. Вина є і покарання завжди настає, рано чи пізно.

Роуен ступнув уперед, його обличчя спотворилося від гніву. Коралія спробувала утримати його за руку, але він вирвався, не відриваючи погляду від батька.

— Які гріхи? — прошипів кронпринц, голос тремтів від ледь стримуваної люті. — Батьку, ти... ти мариш? Це вона, — він тицьнув пальцем у мій бік, — вона щось зробила! Отруїла тебе, або гірше! Вона завжди була загрозою, з першого дня!