Розділ 28

Орел увійшов у вітальню тримаючи в руках лист. Він зірвав королівську печатку і жбурнув у камін, попередньо стиснувши її в кулаці. 

— Мати написала, — тихо сказав він, — що батько опритомнів. Кличе нас в замок.

Всі мовчали. Райвен навіть очей не підвів, так і сидів в кріслі біля каміну і вдивлявся у вогонь. 

Після вчорашньої моєї розповіді ніхто більше не проронив ні слова. Я все ж вирішила сказати правду. Бо я б хотіла знати, якби йшлося про мене.  І, можливо, це було помилкою, бо тепер у вітальні панувала тиша, важка, як могильна плита. Ніхто не кричав, не сперечався, не заперечував. Просто мовчали, замкнувшись кожен у своїх думках.

Вчора, коли ми піднялися з ритуальної зали, я почала з початку: з видіння, з трьох ритуалів, що зійшлися в дисонансі. Розповіла про Трезаруса, про його зраду, про те, як він встромив меч у груди Ейдену, мого пращура. Райвен тоді здригнувся, але не перервав. Орел сидів з кам'яним обличчям, стискаючи кулаки.

Потім я перейшла до родів. Розповіла Руарі про її прапрабабку — ту нагиню, яка вбила прапрадіда Софі під час однієї з сутичок, викликаних Трезарусом. Руарі сполотніла, Софі ж заплакала тихо, ховаючи обличчя в долонях. Сав сидів мовчки, коли я сказала про його пращура — того, хто зрадив друга і став на бік Трезаруса заради обіцяної влади. Він тільки стиснув губи і відвів погляд, але я бачила, як його руки тремтіли. 

Коли я не могла говорити через сльози, мою розповідь доповнювала Ліан, яка була свідком тих подій. Вона ж розповіла чому, на її думку, вона сама, Зерден, Ланест, Бальзара та інші не забули нічого. Вони єдині хто в той момент знаходились в таверні і певно через це наслідки дисонансу їх оминули. І через це ж всі вони застрягли між життям та смертю, не старіючи, але й не маючи змоги пояснити це іншим. Колись вони намагались, але їх називали божевільними, хотіли ізолювати і тоді вони сховались в храмі Олетро. Бо Жерці єдині їм повірили.

Їхні розповіді ж врешті лягли в основу легенд та казок, щоправда користі від цього не було жодної. Люди все одно нічого не згадали. 

Коли Ліан закінчила, в кімнаті запанувала тиша. Ніхто не рухався, ніхто не говорив. Райвен сидів, втупившись у підлогу, його обличчя було блідим, Орел стискав підлокітники крісла так сильно, що кісточки пальців побіліли. Руарі дивилася в нікуди, її очі були порожніми, а Софі тихо схлипувала, притулившись до плеча Сава. Він обійняв її, але сам виглядав так, немов увесь світ разом обвалився на нього.

Я хотіла сказати щось, щоб полегшити цю важкість, але слів не було. Правда виявилася важчою, ніж я думала. Ми сиділи так до глибокої ночі, поки один за одним не розійшлися по кімнатах. Ніхто не вечеряв, ніхто не говорив "на добраніч". Просто мовчки пішли, несучи на плечах тягар минулого.

А тепер, зранку, лист від королеви Маргарет тільки посилив цю напругу.

Райвен не рухався. Він так і сидів у тому ж кріслі, де вчора вислуховував мою оповідь, і його погляд був прикутий до полум'я, неначе там ховалася відповідь на всі питання. Я хотіла підійти, торкнутися його руки, сказати щось — будь-що, — щоб розбити цю стіну мовчання, але слова застрягали в горлі. Що я могла сказати? Забудемо про це? Ні, ми не могли забути. Але й говорити про це ніхто не хотів.

Орел, єдиний, хто наважився порушити тишу, склав лист і сунув його в кишеню.

— Треба їхати, — сказав він, намагаючись звучати впевнено. — Батько чекає. Мати пише, що він слабкий, але притомний. Хоче бачити нас усіх.

Сав відірвався від вікна, кивнувши Орелу.

— Я підготую коней, — сказав він тихо, і в його голосі не було ані гніву, ані докору. Просто порожнеча. Він вийшов, не озираючись.

Руарі підвелася з дивана, де сиділа, обійнявши коліна руками. Її очі були червоні від безсонної ночі, але вона не скаржилася. Просто кивнула Орелу і пішла за Савом, мабуть, щоб допомогти з кіньми. Софі та Ліан теж мовчки вийшли, їхні підбори тихо стукали по підлозі.

Залишилися тільки я з Райвеном і Орел. Молодший принц постояв ще мить, переминаючись з ноги на ногу, немов хотів щось сказати, але врешті лише зітхнув і рушив до дверей.

— Зберу речі, — пробурмотів він, не дивлячись на нас. — Не затримуйтеся.

Двері за ним зачинилися, в кімнаті стало ще тихіше, якщо таке взагалі можливо. Я стояла посеред вітальні, і серце стискалося від цієї задушливої мовчанки. 

— Райвене... — почала тихо, але голос зрадив, обірвавшись на півслові.

Він нарешті підвів погляд, але не на мене — на вікно, де крізь скло пробивалося ранкове світло. Його очі спорожніли, здавалося весь вогонь, що завжди горів у ньому, згас за ніч.

— Треба їхати, — прохрипів Райвен глухо, підводячись з крісла. — Батько чекає.

І лише тоді він подивився на мене. Простягнув руку до моєї щоки, завмерши в останній момент, засумнівавшись. Мабуть боявся, що відштовхну. Я не відштовхнула, навпаки ступила вперед і фактично врізалась в нього, міцно обійнявши.

Райвен на мить застиг, його тіло напружилось. Але потім його руки обвили мене у відповідь. Спершу невпевнено, а потім з такою силою, що я відчула, як тремтіння в його тілі передається мені. Він уткнувся обличчям у моє волосся, і я почула його важке, рване дихання.

Ми стояли так хвилину чи дві, просто тримаючись одне за одного, слухаючи биття сердець, які билися в унісон попри все.

— Я кохаю тебе, — прошепотів Райвен, і його слова були останньою опорою в цьому хаосі. — Більше за все на світі. Ти — моє серце, Нейрі. Без тебе... без тебе я ніщо.

Я притиснулася до нього сильніше, сльози знову наверталися на очі, та я змусила себе усміхнутися.

— І я тебе кохаю, Райвене. До того ж, ми вже пережили страшніші моменти, хіба ні? Гірше точно не буде. 

Райвен відсторонився, але не відпустив мене повністю. Його рука лягла мені на щоку. Він усміхнувся — блідо, криво — але в його очах промайнула іскра знайомого вогнику. І це вже було добре.

— Так, гірше не буде, — повторив він, ніби переконуючи сам себе. — Ходімо, люба. Час їхати.