27.1

Гренан кивнув, не піднімаючи очей. Його губи ворухнулися в беззвучній молитві, і в ту мить я відчула, як нитка магії тягнеться від нього до мене. Це було боляче — ніби вогонь пробіг по венах, але не моїх, а його. Він скрикнув, його душа здригнулася, і я побачила, як з його грудей виривається тонкий золотий потік, ніби дим, що звивається в повітрі. Він потік до мене, проникаючи в тіло, що чекало внизу, в ритуальній залі.

Мене потягнуло назад. Світ закрутився, і я відчула, як повертаюся. Ритуальна зала з'явилася перед очима — руни сяяли яскраво, кристал пульсував золотим, а навколо стояли друзі, їхні обличчя сповнені тривоги.

Я впала на коліна, хапаючи ротом повітря. Райвен кинувся до мене першим, підхоплюючи за плечі.

— Нейрі! — його голос тремтів від страху. — Що сталося? Ти... ти була ніби в трансі.

Я повільно підвела очі до його обличчя. Сльози гарячими струмками текли по щоках, залишаючи солоні доріжки, які я навіть не намагалася стерти. Горло стискало так сильно, що дихати боляче стало.

— А я ж і була, — прохрипіла я, ледь чутно.

Права рука інстинктивно шукала опори — пальці вчепилися в його передпліччя. Тільки завдяки цьому я взагалі змогла підвестися. Ноги тремтіли, як у новонародженого оленяти.

Мій погляд мимоволі ковзнув убік  і відразу наштовхнувся на старого. Зерден стояв там, де й раніше. І щойно наші очі зустрілися, всередині мене все до нудоти стиснулося.

— Де медальйон, Зердене? — Мій голос прозвучав твердіше, ніж я очікувала. Старий нахмурився, схрестивши руки на грудях.

— Я ж сказав вже, — він відвів погляд, — медальйон знищено.

— Не смій. Мені. Брехати.

Старий здригнувся, наче від удару. Його червоні очі розширилися, а обличчя сполотніло. Він спробував відступити, але ноги приросли до підлоги. Руки, скрещені на грудях, розтиснулися мимоволі, і він, з виразом глибокого шоку та страху впав на коліна.

— Ще раз, — я дивилась йому в очі. — Де ключ, Зердене?

Зерден, все ще на колінах, тремтів, ніби його тіло боролося з невидимою силою. Його очі були широко розплющені, а обличчя сполотніло так, що здавалося, ніби вся кров відлинула від нього. Він не міг відвести погляд від мене, і в його очах плескався не просто шок — страх, чистий і нестримний.

— У сховку, — випалив старий, важко дихаючи, — в храмі Олетро. Але Нейрі, прошу, не роби цього. Це погано закінчиться. Я…

— Досить, — перебила я, і мій голос знову пролунав з тією самою вагою, що змусила його замовкнути миттєво. — Ти принесеш мені медальйон цілим і неушкодженим. Це наказ!

Старий кивнув, немов та лялька на нитках. Його обличчя скривилося в гримасі болю, але він не міг опиратися. Повільно, з видимим зусиллям, він підвівся, тримаючись за стіну, і, не сказавши ні слова, рушив до виходу з ритуальної зали. Двері за ним зачинилися з глухим стуком, і в залі запанувала мертва тиша.

Я озирнулася, і мій погляд зустрівся з очима Райвена. Він все ще тримав мене за плечі, але закамянів, мов статуя. Його обличчя було сповнене чистого шоку. Очі розширені, губи розтулені, він хотів щось сказати, але слова застрягли в горлі.

— Як ти це зробила? — випалив Орел, вишкіривши зуби і схопившись за руків’я кинжалу на поясі. — Це ж Влада Слова, дар нашого батька!

— Нейрі? — тільки і зміг вимовити Райвен.

Руарі, лиш помітивши рух молодшого принца, відреагувала миттєво. Її меч опинився біля його шиї, лезо торкнулося шкіри, змусивши Орела завмерти.

— Навіть не думай, — прошипіла нага крижаним тоном. — Якщо спробуєш скривдити Нейрі, я переріжу тобі горло швидше, ніж ти моргнеш.

Я глибоко вдихнула, намагаючись опанувати себе. Не можна їх звинувачувати в підозрілості. Вони не знали. Ніхто з них не знав правди, яка відкрилася мені в тому видінні. 

— Руарі, опусти меч, — сказала я тихо, майже пошепки, і все ж навіть так ці слова мали величезну силу. Нага здригнулася, але миттєво послухалася, відступивши на крок і ховаючи зброю. — Я все поясню, дайте мені хвилинку.

Не звертаючи на них більше уваги, обережно відсторонилася від Райвена, який якщо і був проти, то жодним чином це не показав. Ноги несли мене до вівтарного каменю. Він мерехтів залишками золотавого сяйва після ритуалу, зовсім як у тому видінні минулого. Ніхто не зупиняв мене: чи-то не сміли, чи-то їм самим було достобіса цікаво, що я планувала зробити. 

Звісно, вони навіть не здогадувались. Бо ж звідки б їм знати? Лише я бачила події минулого. Я і, можливо, король Гренан. Та його тут не було, а значить і здогадатись було нікому. 

Моя долоня лягла на прохолодну, гладеньку поверхню кристалу. Від нього віяло м’яким теплом, а магія, ув’язнена всередині, пульсувала в унісон з моїм серцебиттям.

— Альдере, — тихо промовила я, — час прокидатися, друже.

Кристал відгукнувся низьким, протяжним гудінням. З його серцевини вирвався стовп чистого світла: спершу злетів високо під стелю, потім м’яко опустився вниз, відбившись від кам’яних склепінь, і зосередився точно в центрі зали. Сяйво почало згортатися, сплітаючи обриси високої, стрункої постаті.

Фігура зробила крок уперед і набула плоті.

Альдер.

Перед нами стояв чоловік зрілого віку: зморшки на чолі, тонкі “павутинки” біля зовнішніх куточків очей, спокійне, трохи втомлене обличчя. Якби не золотаве мерехтіння в очах, не живі магічні візерунки, що вкривали шкіру шиї та рук, його легко можна було б прийняти за мешканця якогось віддаленого та таємничого селища десь на околицях Калдарії. Звичайні штани, строгий темний кафтан, усі ґудзики якого були акуратно застібнуті аж до підборіддя. І лише босі ноги різко контрастували з цією стриманою, майже церемонною зовнішністю.

Він повільно оглянув присутніх, затримуючи сонний погляд на кожному. Коли ж наші очі зустрілися, його губи розпливлися в теплій усмішці.

— Господарко.

Це був той самий голос, що я вже чула безліч разів, і все ж трохи інший. Більш живий, напевно, якщо доречно так сказати.