Розділ 27

Моя душа зависла над світом — не тут, не там — десь в неіснуючому просторі або ж існуючому, та недоступному окові звичайному смертному. Перед очима без упину проносилися картинки минулого, у вухах лунав чужий щирий сміх і гіркий плач. Я спостерігала за історією, яку всі забули, за життями, що втратили стільки всього важливого і навіть не пам’ятали цього.

Я бачила, як виростала стіна, що розділила друзів, батьків і дітей, майстрів і учнів… Всіх розділила.

З одного боку залишився Лотірґен, де люди, що завжди славились своїми вміннями кувати зброю та створювати легендарні артефакти, забули про калдарійців, про Еллеронд, і, навіть, про власні вміння. Їхня магія ледь жервіла, втративши доступ до більшості джерел сили.

З іншого — Калдарія, де калдарійці пам'ятали лише фрагменти, склеєні брехнею. Забули вони і про союзи, і про братерські клятви, і про коханих. Все забули. 

Еллеронд же просто розтанув. Розчинився в сивому тумані, наче його ніколи й не було. Цілий народ, цілі покоління, цілі міста заховані Таурою в останньому, відчайдушному, забороненому ритуалі. Вона запечатала їх у міжсвітті, щоб хоч хтось вижив, а сама… Бідолашна Таура, вона так і не побачила більше ні сина, ні невістки, ні власного онука. Чи шкодувала королева потім про це рішення? Я не знала, але здається мені, що так. Не могло бути інакше.

Тепер я знала правду, що відбулося, але ця правда розривала мені серце. Я плакала, кричала, намагалася достукатися до них в пориві емоцій, та все було марно. Це лише видіння минулого, а я — простий безтілесний глядач, що міг лише спостерігати за трагедією, але не міг втрутитися і щось зробити. 

Час біг вперед. Бідолашні гротеки, втративши зв’язок з магією Еллеронду стали слабкими пародіями на себе колишніх; еллерондці, що вирішили лишитися, втратили свою особистість і поступово асимілювалися серед інших; деякі двокровні стали називатися калдарійцями, деякі — лотірґенцями. От і весь секрет, чому одні люди могли бачити таверну, а інші — ні. 

Я підняла заплакані очі і завмерла. Навпроти мене, так само ширяючи над землею, знаходився король Гренан. Його обличчя, завжди таке суворе і непроникне, наразі спотворив біль. Він теж бачив це. Бачив усе: ритуали, зраду Трезаруса, смерть Ейдена, зникнення Еллеронду, створення стіни. Його душа, як і моя, була вирвана з тіла і кинута в цей вир спогадів.

— Я… — його голос захрип. — То от у чому вся суть. Мене вбиває не хвороба, а магічна розплата. Розплата за вчинок мого пращура.

Він не помилявся. Тепер я це теж бачила, знала, що відголоски дисонансу трьох ритуалів вдарили по ньому в той момент, коли зруйнувалась стіна між Калдарією та Лотірґеном. Я випадково її зруйнувала, але не зруйнувала все. І тому Гренан Да’Корт захворів, бо він нащадок зрадника.

— Я не знав, — шепотів зламаним голосом король. — Я не знав…

— Магії байдуже знали ви чи ні, — тихо відповіла я, дивлячись на бліде обличчя. — Вона тягнеться до відновлення, до рівноваги. І вона ж вимагає плати за скоєне. Трезарус давно помер, але живі його нащадки.

Король Гренан подивився на мене з таким відчаєм, що на мить мені здалося, ніби його душа ось-ось розчиниться. Його очі, завжди такі владні та холодні, тепер були сповнені сліз, які не могли пролитися в цьому безтілесному стані. Він простягнув руку, намагаючись торкнутися мене, але пальці пройшли крізь повітря, не знайшовши опори.

— Мої сини… Вони теж нащадки, — його голос тремтів. — Вони теж заплатять?

Я важко ковтнула. Райвен. Мій коханий Райвен теж був нащадком зрадника і на його долю також могло лягти це прокляття. Невже він мусив теж платити за те, що сталося сторіччя тому, коли його ще навіть не існувало в помині? 

— Мабуть, — промовила я тріснуто, геть на межі чутності. 

Гренан опустив голову, його плечі здригнулися в беззвучному риданні. Він виглядав не як король — могутній, неприступний володар двох королівств, — а як зламаний чоловік, що от-от втратить найдорогоцінніше.

— Тоді... що робити? — прошепотів він, піднявши погляд повний невимовного розпачу. — Ти нащадок істинного короля, Нейрі. Благаю, змилуйся над моїми синами! Прости їх, хай вони живуть далі. А я віддам все! Віддам трон, віддам своє кляте життя! Я заплачу ціну за увесь рід Дра’Зірів, здихатиму в муках добровільно, присягаюсь! Тільки щоб це оминуло моїх синів. Забери моє життя, благаю, Нейрі! Забери!

Я не була готова до такого. Не була готова бачити в ньому не правителя, а простого батька, який ладен віддати все за своїх дітей. Райвен... Мій Райвен, якого я любила понад усе. І Роуен, хоч і ненависний, але все ж його брат. Орел, який завжди ставав на бік справедливості. Вони були частиною цього роду, отруєного зрадою Трезаруса. 

Магія навколо нас пульсувала, чекаючи рішення. Земля внизу здавалася крихітною іграшкою в руках долі. Я бачила, як дисонанс ритуалів все ще тлів, як невидима нитка, що тягнулася від минулого до сьогодення. Прокляття не зникло — воно лише чекало, щоб забрати своє.

— Я заберу, — кивнула дивлячись на Гренана. Він видихнув з полегшенням. — Але не ваше життя. Я заберу Владу Слова, дар, що сформувався з вкраденої дрібки магії ритуалу Ейдена. Я заберу трон і корону, які належать мені по праву. Я — нащадок Ейдена, істинного короля Велесару. Кров Кейрана і Дрілани тече в моїх жилах. Я — та, хто зруйнував стіну, і та, хто відновить баланс. Ваш рід, Гренане, вкрав усе це — владу, пам'ять, навіть магію. Але я не вбивця. Я не повторю помилок минулого.

Він опустив голову, плечі згорбилися під вагою слів. Я бачила, як його душа тьмяніє, ніби світло в ній гасне. Магія чекала, пульсуючи в повітрі, і я знала, що маю завершити це зараз, інакше дисонанс розірве нас обох.

— Я прощаю твоїх синів, — промовила, простягаючи руку в невидимий простір між нами. — Райвен, Орел, навіть Роуен — вони не нестимуть тягар зради Трезаруса. Але ти... ти заплатиш ціну. Владу Слова, що зробила твій рід сильним, я забираю. Вона повернеться туди, де мала бути — до рук спадкоємців Ейдена.