26.2

Він знав, що чекає всередині. Старий фоліант, захований за сімома печатками, лежав там століттями. Влада Слова — ритуал, який правитель міг провести лише раз за життя. Одне речення, вимовлене з кров’ю та волею, здатне проникнути в серця тисяч, змусити їх почути й підкоритися. Не назавжди. Не безслідно. Але достатньо, щоб зупинити божевілля, яке роз’їдало його королівство.

Він штовхнув двері. Зала була холодною, повітря густим від пилу століть. У центрі — круглий кам’яний вівтар, на ньому — книга в шкіряній палітурці, потемнілій від часу. Ейден підійшов, провів долонею по обкладинці. Пальці тремтіли — не від страху, а від ваги рішення. Він знав ціну. Після цього ритуалу його голос назавжди втратить частину сили. Він більше не зможе наказувати так, як раніше. Люди слухатимуть, але не з трепетом, а з острахом. Деякі — з ненавистю.

Але іншої дороги не було.

Він розкрив книгу. Сторінки зашелестіли, ніби самі прокидалися. Давні руни горіли слабким багряним сяйвом. Ейден витягнув з-за пояса невеликий кинджал — той самий, яким колись присягав в день коронації. Лезо торкнулося долоні. Кров крапнула на сторінку, просочилася в пергамент. Він почав читати уголос, повільно, чітко, вкладаючи в кожне слово всю свою волю.

Слова лунали в залі, відлунювали від стін, підіймалися вгору, проникаючи крізь камінь, крізь сніг, крізь ніч. Вони летіли над Велесаром — до сіл, до міст, до лісів, до портів. До кожного, хто тримав у руках сокиру чи ніж, хто кричав гасла ненависті, хто дивився на сусіда як на ворога.

Ейден вимовляв останні слова ритуалу, коли двері ритуальної зали з гуркотом відчинилися. Холодний протяг пронісся коридором, загасивши кілька свічок. Король не обернувся одразу — його голос тремтів від напруги, кров з долоні капала на сторінку, і кожне слово вбиралося в пергамент, наче земля вбирає дощ.

Трезарус увійшов тихо, але Ейден почув кроки. Знайомі кроки — легкі, впевнені, ті самі, що супроводжували його на нарадах роками. Король підняв голову, закінчуючи фразу, і зустрів погляд радника.

Очі Трезаруса були повністю чорні, мов бездонні провалля, без білка, без зіниць. Лише темрява, що ворушиться всередині.

Ейден завмер. Він зрозумів усе в одну мить. Сіраніс знайшов шлях не через розлом у землі, а через серце людини, якій він довіряв найбільше. 

Трезарус ступив уперед, лезо блиснуло в тьмяному світлі свічок. Ейден спробував закінчити останнє слово ритуалу. Воно вже було на язиці, готове вирватися, але меч увійшов у груди короля швидко й точно. Біль прокотився тілом, різкий і гарячий. Кров хлинула на книгу, заливаючи руни.

Ейден захитався. Він схопився за лезо руками, намагаючись витягти його, але сили покидали швидко. Погляд його ще раз зустрів чорні очі Трезаруса. Там не було жалю. Не було нічого людського.

Король упав на коліна. Книга вислизнула з рук, розкрита на сторінці з ритуалом. Останнє слово так і не пролунало.

***

На світанку трьох різних місць три ритуали розпочалися одночасно.

У Прихистку Зірок Таура стояла в центрі ритуальної зали. Навколо неї еллерондські кристалісти тримали великі блакитні кристали, спрямовані до Ритуального каменя. Королева підняла руки, її голос пролунав чітко й твердо. Слова Приховування полилися давньою мовою, і кристали спалахнули холодним срібним світлом. Повітря затремтіло, наче сама тканина світу натягнулася, готова розірватися. Таура вклала в ритуал всю свою волю — захистити народ, сховати його від бурі, що насувалася.

У Лотірґені Ейден лежав на холодній каменяній підлозі ритуальної зали. Кров текла з рани, заливаючи сторінки старого фоліанта. Його губи ще ворушилися, вимовляючи останнє слово Влади Слова. Воно вирвалося хрипом, слабким, але насиченим королівською силою. Слово розлетілося над землями, проникаючи в серця людей, наказуючи забути ворожнечу, забути ненависть, повернути спокій.

У Бергендері Кейран і Дрілана сиділи в малій кімнаті старого палацу над гаванню. Перед ними на столі лежала стара книга, знайдена в портовій бібліотеці. Кейран тримав руку дружини, їхні долоні були розрізані, кров капала на сторінку з ритуалом Забуття. Дрілана співала тихо, її голос тремтів від втоми й надії. Вони просили світ забути біль, забути розбрат, дати їхній дитині шанс народитися в мирі.

Три потоки магії зійшлися в одну мить.

Світло з Прихистку Зірок вирвалося вгору стовпом, пронизало хмари, розлилося над землею. Слово Ейдена, ще тепле від його крові, пролетіло над полями й лісами, торкаючись кожного розуму. Спів Кейрана й Дрілани піднявся з півдня і зустрівся з іншими потоками над самим серцем колишнього Велесару.

Магія увійшла в резонанс.

Земля здригнулася. Над колишньою рівниною Порожнього Серця піднялася невидима стіна, що розрізала королівство навпіл — від моря до гір, від лісу до степу. На заході залишився Лотірґен із Бергендером і теплими берегами. На сході постала Калдарія.

Еллеронд зник.

Люди, що прокинулися того ранку в Лотірґені, не пам’ятали, що колись приймали біженців із тридцяти кораблів. Не пам’ятали сріблястих прапорів, бірюзової шкіри, кристалів, що відганяли тіні. Ім’я Еллеронду стерлося з думок, з книг, з пісень. 

Кейран і Дрілана прокинулися в тій самій кімнаті над гаванню. Їхні руки були перев’язані чистою тканиною, а книга зникла. Вони дивилися одне на одного звичайними людськими очима — сірими й карими, без жодного відтінку магії. Шкіра Дрілани стала блідою, без багряних лусочок. Волосся Кейрана потемніло до звичайного русявого. Вони не пам’ятали кристалів, драглітів, ритуалів. Не пам’ятали весілля під місяцем, не пам’ятали батьків. Тільки одне одного й дитину, що мала народитися.

В Калдарії істоти прокинулися в своїх домівках. Вони знали, що живуть у Калдарії, що їхній король — Трезарус Дра’Зір, що за стіною є люди, але показуватися їм не можна. Ця істина сиділа в них глибоко, без спогадів про Велесар чи Еллеронд. 

А Лірісвель і землі навколо нього розчинилися в тумані.