26.1

На світанку карета, запряжена драглітами, рушила з Лірісвеля. Загін вершників охороняв її з усіх боків. Зерден їхав попереду, його старий плащ майорів на вітрі. Дрілана дивилася у вікно, як замок зникає за сніговою завісою. Кейран тримав її за руку.

Дорога на південь була довгою. Сніг змінювався дощем, дощ — туманом, а потім, ближче до моря, повітря стало теплішим і солоним.

Але навіть тут, на теплих берегах Бергендеру, у шинках уже шепотіли. У порту вже дивилися косо на тих, хто носив сріблясті візерунки на одязі. І в очах рибалок, що лагодили сіті, уже горіла та сама порожня злість, що Ленест бачив на півночі.

Сніг у Бергендері танув швидко. Вже за тиждень після приїзду Кейрана та Дрілани вулиці порту вкрилися калюжами, а дахи будинків парували під першими теплими променями. Морський вітер ніс запах водоростей і дьогтю, змішаний із димом від рибних коптилень. Життя тут текло повільніше, ніж у внутрішніх землях, і спершу здавалося, що вони справді знайшли спокій.

Дрілана проводила дні на терасі старого палацу, що височів над гаванню. Вона сиділа в плетеному кріслі, обкладена подушками, і дивилася, як кораблі входять у порт або виходять у море. Дитина штовхалася сильніше. Кейран приносив їй свіжі фрукти з ринку — солодкі жовті плоди, які місцеві називали морськими грушами. Він сідав поруч, клав її руку на свій долоню і мовчки дивився на обрій.

Але спокій тримався не довго.

Спочатку прийшли листи від Ленеста. Короткі, написані поспіхом. Сутички поширилися на південні села. Наги збиралися зграями, палили мости, перекривали дороги. Вони шипіли, що король віддав найкращі землі чужинцям, що еллерондці висмоктують силу з Велесару, що таверна — прокляте місце, яке краде душі. Ленест писав, що його люди ледве тримають порядок, що навіть у його власному загоні хтось почав бурмотіти те саме.

Потім листи перестали приходити.

Кейран сам поїхав до найближчого форпосту — маленької фортеці на пагорбі над портом. Комендант, старий велесарівець із сивою гривою, зустрів його з низьким уклоном, але очі його уникали погляду принца.

— Ваша Високосте, — сказав він, — люди не слухаються. Вчора двоє втекли. Сказали, що йдуть до нагів. До “справжніх велесарців”.

Кейран повернувся до палацу затемна. Дрілана чекала його в залі, тримаючи в руках розкритий лист. Папір був грубий, чорнило розпливлося від вологи. Хтось підкинув його під двері.

«Чужинським виродкам не місце на нашій землі. Повертайтесь за море, поки можете плавати.»

Вона не плакала. Просто сиділа й дивилася на огидні слова.

Тієї ночі ніхто не спав. Кейран ходив кімнатою, стискаючи кулаки. Зерден, ще вчора отримавший лист від Таури, помчав назад до столиці. Він так і не сказав, що там було. 

— Дрілано, кохана, — сказав Кейран зранку, присівши перед нею, — я маю щось зробити. 

— Я знаю, — прошепотіла вона. — Нам не вдасться сховатися від того, що несеться. Якщо ми хочемо, щоб наша дитина росла в мирі і любові, ми повинні допомогти це зупинити.

Наступного дня від Ланеста прийшов навіть не лист — коротка записка. 

“Дра’Зір очолив нагів”

Кейран прочитав записку тричі, ніби кожне слово могло змінитися, якщо вдивлятися довше. Папір тремтів у його пальцях. Він підняв очі на Дрілану, яка сидяла біля вікна з рукою на животі.

— Що там? — схвильовано запитала вона. 

— Це, — Кейран запнувся, — Трезарус.

— Що з ним? Він поранений? Він…

— Він зрадник, Дрілано.

Кейран стиснув записку в кулаці, аж папір захрустів. Він підійшов до вікна, розсунув важкі штори й довго дивився на гавань. Кораблі гойдалися на хвилях, матроси кричали один одному, розвантажуючи бочки з вином і мішки з сіллю. Звичайний день у Бергендеру. Але тепер кожен з тих голосів здавався підозрілим.

Дрілана підвелася з крісла, хоч рухалася важко через живіт. Вона поклала долоню йому на плече.

— Трезарус? Батьків радник? 

Кейран кивнув.

— Ланест написав, що він очолив нагів. 

Дрілана відсахнулася, ніби її вдарили. Вона опустилася назад у крісло, притисла руку до грудей.

— Не можу повірити. Він був у нас удома. Їв за нашим столом. Він був усюди! На нарадах, біля карти. Він знав кожен наш крок! 

— Гей, — Кейран кинувся до неї, падаючи на коліна і обіймаючи дружину. — Ш-ш-ш, все буде добре, гаразд? Прошу, тобі не можна хвилюватися. Я щось придумаю, клянуся тобі, кохана.

— Що? — заплакала Дрілана гірко, ховаючи обличчя в долонях. — Ти змусиш всіх забути про ворожнечу?

Кейран завмер. 

— Знаєш? Так, я думаю, що змушу. Десь я бачив тут книгу з одним ритуалом…

***

В цей самий час, Таура сиділа за столом в кабінеті “Прихистку зірок” і писала лист сину. Біля неї стояли Зерден, Ліан та Ланест. 

— Тауро, не роби цього, — благав генерал, — я розумію, що твій народ вже неодноразово постраждав. Але ж тут твій син і його дружина! Тут твій онук чи онука! Ти не можеш…

Королева підняла на них повні очі сліз. 

— Я повинна. Як королева, я повинна захистити свій народ. Вони довірились мені, пішли за мною. Я не маю права тепер їх зрадити. 

Таура відклала перо, її пальці ледь тремтіли над аркушем. Лист лежав розкритим на дубовому стол. Королева зняла з шиї тонкий ланцюжок із медальйоном — срібним кристалом, вирізьбленим у формі зірки Еллеронду. Всередині нього пульсувала слабка іскра, ключ до дверей, які вона готувалася запечатати. Вона поклала його поруч із листом.

Зерден простягнув руку, ніби хотів зупинити, але лише стиснув кулак. Ленест відвів погляд до вікна, де сніг бив у шибки. Ліан Таріс мовчки схилила голову — її сріблясті візерунки на шкірі ледь помітно блиснули.

— Готуйте кристали, — тихо сказала Таура. — Ритуал починаємо на світанку. Повідомте народ. Хто хоче — хай йде з нами. Хто ні — хай лишається. Але Еллеронд не впаде вдруге.

***