Розділ 26

Пів року минуло з тієї ночі, коли «Прихисток Зірок» прокинувся. Зима прийшла рано, замети вкривали дороги, а холод проникав навіть у найтепліші зали палаців. Дрілана носила дитину вже п’ятий місяць. Її живіт округлився, рухи стали повільнішими, а обличчя набрало м’якого сяйва. Вона часто сиділа біля каміна в Лірісвелі, тримаючи руку на животі й слухаючи, як дитина штовхається всередині. Кейран не відходив від неї ні на крок, коли був удома. Він приносив теплі накидки, готував трав’яні відвари разом із гротеками й ночами тримав її за руку, коли сон не приходив через тривогу.

Тривога була недаремною.

Сутички почалися спершу в прикордонних селах. Спочатку дрібні суперечки за землю, за воду, за деревину з нового лісу. Потім хтось підпалив еллерондську майстерню біля Монріру. Потім велесарські фермери знайшли порізаних драглітів у загоні. Потім камені полетіли в вікна, кулаки зіткнулися в шинках, ножі вийшли з піхов. За тиждень уже горіли цілі комори. За місяць — цілі села спорожніли, люди тікали до міст або ховалися в лісах.

Ейден і Таура скликали раду в Лотірґені. Зал був повний. Генерал Ленест стояв біля карти, показуючи пальцем місця, де трапилась одна з останніх сутичок. Трезарус Дра’Зір сидів праворуч від короля, записуючи кожне слово. Зерден Ісквер, якого запросили знову, мовчав довго, лише дивився на всіх по черзі.

— Ми перевірили все, — сказав Ейден. Голос його звучав хрипко від безсонних ночей. — Жодного сліду Сіранісу. Жодного розлому. Магія чиста. Це не Тіні.

Таура кивнула. Її обличчя схудло, очі запали.

— Тоді це люди. Наші люди.

Ленест ударив кулаком по столу.

— І хтось їх підбурює. Я бачив, як мирні сусіди раптом хапаються за сокири. Очі в них порожні від злості. Такої злості я не бачив навіть на війні.

Зерден нарешті заговорив.

— Я ходив по шинках. Слухав. Усі повторюють одне й те саме. Еллерондці крадуть ресурси. Велесарівці гноблять чужинців. Таверна — марна трата. Весілля — показуха. Схоже, що насіння сіяли давно. Тепер воно проросло.

Ейден відкинувся на спинку крісла, його пальці стиснули підлокітники так, що кісточки побіліли. Зал мовчав, чекаючи його слів. Карта на столі вкривалася новими позначками — червоними крапками вогнищ, чорними хрестиками спорожнілих сіл.

— Ми не воюватимемо з власним народом, — сказав він нарешті. Голос пролунав тихо, але кожен почув. — Але й не дамо розірвати те, що ми будували роками.

Він підвівся, пройшовся повз стіл, зупинився біля вікна. За склом сніг падав густо, закриваючи обрій білою завісою. Ейден дивився туди довго, ніби шукав відповідь у заметілі.

— Кейране, — обернувся він до зятя, який стояв біля дверей із Дріланою. — Ти з Дріланою поїдете на південь. До Бергендеру, до теплих берегів. Там тихо. Там наші старі портовики, рибалки, торговці — люди, які пам’ятають, як еллерондські кораблі прийшли з миром. Там вас не чіпатимуть.

Кейран ступив крок уперед. Його рука лежала на плечі Дрілани, ніби захищаючи її й дитину одразу.

— Батьку, ми потрібні тут. Прихисток Зірок...

— Прихисток Зірок стоятиме й без вас кілька місяців, — перебив Ейден. Голос його став твердішим. — Альдер охоронятиме його. А ви — охоронятимете наше майбутнє.

Він підійшов ближче, поклав важкі долоні на плечі Кейрану.

— Дрілана носить мого онука. Я не дозволю, щоб вона дихала димом від палаючих сіл. І не дозволю, щоб хтось підняв руку на вас обох через чутки, які ми ще не зрозуміли. Ви поїдете завтра на світанку. З вами поїде загін Ленеста — найкращі. І Зерден, якщо захоче.

Зерден кивнув, не вагаючись.

Таура підвелася. Її рухи були повільними, але рішучими.

— Я залишуся. Мої люди потребують мене тут. Але Кейране... бережи її. Бережи їх обох.

Вона підійшла до Дрілани, обійняла обережно, торкнулася долонею її живота. Дрілана притиснулася щокою до плеча матері Кейрана, і сльози, які вона стримувала весь цей час, нарешті покотилися.

Тієї ж ночі Лірісвель гудів підготовкою. Гротеки пакували теплі речі, скрині з травами, книги, кристали. Кейран ходив по коридорах, перевіряючи все сам. Дрілана сиділа біля каміна, тримаючи в руках той самий маленький кристал, що колись врятував її від тіні. Тепер він лежав на її долоні холодний і тихий.

Коли все було готове, Кейран присів поруч із дружиною. Він взяв її руку, поклав собі на долоню.

— Ми повернемося, — сказав він. — Я щось придумаю, обіцяю. 

Вони сиділи так до ранку, тримаючись за руки, слухаючи, як вітер завиває за вікнами й несе сніг далі на північ.