25.2

Ритуал шлюбу був поєднанням традицій Велесару та Еллеронду. Ейден промовив слова благословення на давній велесарській мові, закликаючи сили землі й неба захищати молодят. Таура, у свою чергу, поклала ритуальний кристал між їхніми долонями і заспівала тиху мелодію, що змусила кристал засвітитися яскравіше. Коли світло кристала огорнуло Кейрана і Дрілану, гості помітили, як повітря в залі стало теплішим, ніби сама магія схвалила цей союз.

— Віднині ви пов’язані не лише любов’ю, а й долею двох королівств, — проголосила Таура, її голос дзвенів над залом. — Нехай ваш шлях буде світлим, як кристали Еллеронду, і міцним, як камінь Велесару.

Ейден ступив вперед і поклав руку на плече Кейрана.

— Ти став моїм сином, — сказав він тихо, але так, щоб усі чули. — Захищай мою доньку і наш народ. І не забувай, що я завжди тримаю меч напоготові.

Гості розсміялися, а Кейран, посміхаючись, вклонився.

— Я зроблю все, щоб бути гідним вашої довіри, королю Ейдене.

Після церемонії розпочався бенкет. Музика лилася, змішуючи мелодії Велесару — гучні, ритмічні, з барабанами — та ніжні, майже потойбічні співи Еллеронду. Гротеки гасали між столами, розносячи страви та жартуючи з гостями. Навіть Ор’Аль, дух Бертрійського лісу, з’явився на святі, хоч і тримався осторонь, спостерігаючи за веселощами з тіні дерев за вікнами. Дрілана помітила його і тихенько помахала рукою, на що Ор’Аль відповів легким шелестом.

Бенкет тривав до глибокої ночі. Гості танцювали під звуки барабанів і струн, сміялися, піднімали келихи за молодят, за королів, за майбутнє об’єднаних королівств. Ейден, хоч і тримав себе в руках, дозволив собі кілька келихів міцного велесарського вина — вперше за довгий час його плечі розслабилися, а суворий погляд пом’якшав. Таура, сидячи поруч, тихо розмовляла з Ленестом Найдрійським про драглітів і про те, як швидко росте новий ліс.

Кейран і Дрілана майже не відходили одне від одного. Вони танцювали, сміялися, приймали вітання. Але коли місяць піднявся високо, а більшість гостей вже відчула втому від вина й танців, молодята обмінялися швидким поглядом. Пора.

Вони непомітно вийшли з залу. Дрілана скинула важкий шлейф весільної сукні — під ним була легка подорожня, яку вона підготувала заздалегідь. Кейран зняв парадний мундир і лишився в простій темно-синій сорочці й штанях. На поясі в нього висів маленький мішечок з кристалами, а в Дрілани — той самий, подарований колись Кейраном, що врятував її від тіні.

Драгліти чекали їх за палацом, осідлані й готові. Двоє — молодий самець із сріблястим відтінком луски для Кейрана й лагідна самка з темно-зеленими крилами для Дрілани. Вони злетіли тихо, майже безшумно, кружляючи над Морніром, перш ніж повернути на південь — до майбутньої таверни.

«Прихисток Зірок» стояв у повній тиші. Його білі стіни ледь помітно сяяли власним світлом — від кристалів, вбудованих у камінь. Дах, прикрашений рунами й символами, відбивав місячне світло, і здавалося, що будівля дихає.

Вони приземлилися біля головного входу. Драгліти, виконавши свою справу, тихо відлетіли до лісу, де їх чекали стайні, які вже збудували для них.

Кейран і Дрілана зайшли всередину.

Таверна ще не була відкрита для відвідувачів, але вже виглядала завершеною. Велика зала з високою стелею, каміном, викладеним білим каменем, і довгими столами з темного дерева. За стійкою — місце для майбутнього Сторожника. Скрізь стояли маленькі кристали-світильники, що давали м’яке тепле світло. Повітря пахло свіжим деревом, каменем і легким ароматом трав, які Дрілана сама розвісила по кутках.

Вони пройшли повз залу, до потаємних дверей. Кейран прошепотів ритуальну фразу, яку вони вигадали разом:

— Зірки над нами, земля під нами, серце між нами.

Підлога тихо заскрипіла, і двері відчинилися, відкриваючи сходи вниз.

Принц та принцеса спустились в залу, ставши по два боки від Ритуального каменю.

— Ти готова? — Кейран з любов’ю глянув на свою тепер дружину.

Вона усміхнулась, щиро та широко.

— Готова.

Вони заплющили очі й почали співати. Спершу тихо, потім голосніше — гармонічну пісню, яку склали разом, поєднуючи мелодію еллерондського ритуалу очищення й велесарський захисний гімн. Їхні голоси зливалися, перепліталися, набирали сили.

Ритуальний камінь відгукнувся. Світло з нього піднялося вгору, пройшло крізь стелю й розлилося по всій таверні. З нижньої зали, де стояли п’ять кристальних стовпів, долинув низький гул. 

Серце таверни зробило перший удар.

Кейран узяв невеликий кинджал з руків’ям із кристала й багряного каменю  і легенько вколов долоню. Краплина крові впала на Ритуальний камінь. Дрілана зробила те саме. Їхня кров змішалася на поверхні кристала, і той спалахнув: спершу багряним, потім синім, а тоді, нарешті, золотавим.

— Ми даємо тобі нашу силу, нашу волю, — промовив Кейран.

— Ми даруємо тобі світло та щасливу долю, — додала Дрілана.

— Ми даємо тобі любов, співчуття та тепло.

— Щоб від серця у Серці добро проросло.

— Ми кличемо Серце — прокинься, живи!

— Тих хто плаче — утіш, хто впав — підніми.

— Захисти від нещастя, від горя сховай.

— А хто прийде зі злом, того покарай!

Останні слова вони вимовили разом:

— Нарікаємо тебе Альдером — захисником, прихистком, вартовим!

Світло з Ритуального каменю раптом спалахнуло яскравіше, розлилося по всій залі, заповнило кожен куток теплим золотавим сяйвом. Воно піднялося стовпом угору, пройшло крізь стелю, розтеклося таверною, торкнулося стін, каміна, столів, наче дихання новонародженого. Кристальні стовпи в нижній залі загуділи в унісон, їхнє світло злилося з цим потоком, і весь «Прихисток Зірок» затремтів, прокидаючись.

У центрі Ритуального каменю щось ворухнулося. Спочатку це була лише іскра, маленька й тендітна, що пульсувала в такт їхнім серцям. Потім іскра розрослася, набрала форми. З’явилася постать — висока, струнка, уткана зі світла. Його тіло складалося з переливів золота й глибокого синього кольору, волосся спадало хвилями, а очі горіли м’яким теплим вогнем. Він стояв босий на холодному камені, але не здригався, лише дивився на Кейрана й Дрілану довгим, уважним поглядом.