24.3

Після того, як викопали основи для залів, почалася найскладніша частина — стабілізація магічного потоку. Маги-геоманти Велесару обережно провели заміри, щоб переконатися: Порожнє Серце вже не пульсує залишками темної енергії. Еллерондські кристалісти, на чолі з Ліан Таріс — старшою з храму Штаніра — відібрали найчистіші кристали і передали особисто з рук в руки Кейрану. 

Принц вирішив, що стовпи мають бути не лише міцною опорою для магічної таверни, але й її душею. Кожен мав нести в собі відлуння сили Еллеронду, спогад про те, що було втрачено, і надію на новий дім, який вони будували тут, у Велесарі. Він знав: це не можна доручити нікому. Кристали мали народитися з його рук і мати частинку його душі. 

Над входом до майбутньої Зали Кристалів він власноруч викарбував знак Штаніра — бога світла й відновлення. Потім спустився в глибину виритої печери. Протягом двох тижнів ніхто не мав права заходити в цю печеру. Геоманти та кристалісти встановили магічну завісу, що приглушувала звуки й ховала енергії. Навіть Дрілана не наближалась, хоч і відмовилась їхати геть і ночувала в шатрі, який привіз їй Ейден особисто.

Перші три дні Кейран сидів на голій землі, закривши очі. Його руки лежали на ґрунті, а пальці ковзали по ньому, вловлюючи шепіт потоків. Він не вимовляв жодного слова. Лише слухав: як гудить земля, як переливаються залишки очищеної енергії, як дихає Серце. Це був діалог без слів.

Тільки на четвертий день він встав. У центрі зали він виклав оберегове коло з уламків старих кристалів, принесених із Еллеронду. Кожен з них був уламком храму, дому чи майстерні, що загинули від рук ворогів. Потім він узяв перший чистий кристал, вручений йому Ліанн Таріс, поклав його в центр і занурив долоні в ґрунт.

Кейран прошепотів:

— Нехай минуле стане корінням. Нехай біль перетвориться в опору. Нехай світло проросте із темряви.

Земля почала реагувати. Кристал тремтів. Кейран щодня повторював ритуал, кожного разу трохи змінюючи його, спостерігаючи, як змінюється відлуння в ґрунті. Він не спав, не їв звичайної їжі — лише воду і настоянки з трав, які йому залишала Дрілана біля входу. Живився він магією і волею.

На сьомий день перший стовп пробився з-під землі — матовий, непримітний, немов ще не вирішив, чи хоче жити. Кейран поклав руки на нього і передав йому спогади: про Еллеронд до катастрофи, про голос матері, про Дрілану, що сміялась серед фіалок. 

Кристал став прозорішим.

День за днем, один за одним, кристали проростали, як рослини. Їхнє світло змінювалось: від зеленкуватого, до ніжно-синього, деякі мали золотисті вкраплення. Їх було п’ять — по числу святих кристалів Еллеронду, які, за легендою, тримали небо над храмами.

На чотирнадцятий день Кейран встав у центр зали, тепер уже оточеної сяючими стовпами, і об’єднав їх усі потоком енергії. Пальці ледве торкались землі у центрі, а очі горіли від напруження. Він скрикнув останню фразу ритуалу:

— З цього світла хай постане Серце! Щоб битись для всіх, кому потрібна допомога!

Від стелі до підлоги пройшла хвиля світла, й у центрі зали зародився кристал, що ніби не мав меж — прозорий, багатогранний. Він ріс і ріс, і ріс! Вперся в стелю, а потім і зовсім пробив проріху, зупинившись лише тоді, коли в майбутній ритуальній залі він став Ритуальним каменем.

Кейран упав на коліна. Його руки тремтіли, а тіло було виснажене. Та попри це, попри втому і знесилення, він усміхався.

Дрілана, яка чекала надворі, нарешті почула як магічна завіса зникла. І з її очей бризнули сльози, коли вона побачила, як її коханий вийшов із печери з кристальною іскрою в очах і сяйвом на руках.