24.1

Довго вмовляти короля Ейдена та королеву Тауру не довелось. Вони, вислухавши ідею Кейрана, визнали, що це прекрасна задумка. Всі розрахунки та креслення, Дрілана та Кейран вирішили робити удвох. Після заручин, які пройшли в торжественній та пишній обстановці, вже ніхто б не посмів їм дорікнути про непристойність та інші дурниці. 

Воно часто довго сиділи в бібліотеках обох королівств, читаючи та вишукуючи все, що могло б їм знадобитись. Іноді, в хорошу погоду, Кейран та Дрілана навідувались на ту саму галявину в лісі, гладили драглітів та вигадували нісенітниці про майбутній “Дім Знедолених”, як в жарт вони його називали. 

— І все ж, я вважаю, що не кожен повинен мати право отримувати допомогу, — говорила Дрілана, граючись з кристалом, який колись подарував їй Кейран. Вона підкидала його вгору та ловила, перш ніж він впав би на землю. — Або принаймні нехай платять. 

— Але ж це для тих, кому треба допомога, — не погоджувався принц. — У них може не бути з собою нічого.

— А якщо це буде хтось, хто хоче комусь нашкодити? Ні, так не можна. Повинно бути все продумано. 

І знову, і знову вони повертались до обговорення. На небосхилі сонце вже закотилось за обрій, з’явились перші зорі, а потім і місяць, який ледь освітлював галявину. 

Кейран та Дрілана вирішили вже повертатись, коли принцеса впустила на землю кристал. А нахилившись, щоб підняти його, вколола палець об гілочку. 

— Ой, — вскрикнула вона, відсмикуючи руку.

Маленька краплинка кров впала на кристал і той, яскраво засяявши, загудів.

Кейран миттю відтягнув кохану вбік, запхавши її собі за спину і нервово слідкував, що ж буде далі.

Кристал палахкотів в такт їхньому серцебиттю. А потім почав видозмінюватись на їхніх очах.

Спершу це було щось незрозуміле: вже не тверда порода, але й не рідка. А потім зовсім стало прозоре на мить, перш ніж на тому ж самому місці де впав кристал, з’явилось Щось. Воно не мало форми, але мало зеленуватий, як листя навесні, колір та рухалось, мов живе щойновилуплене з яйця пташеня. 

— Що це? — запитала Дрілана тихо.

— Що…що..що… — повторило Щось. 

— Воно живе? — очі Кейрана розширились.

— Ве…ве…ве…

А створіння продовжувало щось бурмотіти, та стрибати навколо них. Воно не виглядало агресивно, але невідома природа істоти змусила Кейрана забрати Дрілану з лісу. 

Вони не сказали нікому про це, вирішивши спершу дослідити невідоме Щось. 

Тієї ночі жоден із них не міг заснути. Дрілана лежала в ліжку, дивлячись у стелю, і думала про те, як Щось повторило її слова, наче маленька дитина, що вчиться говорити. Кейран, сидячи за столом у своїй кімнаті, гортав старі книги про міфічних істот, але нічого схожого не знаходив.

Наступного дня, коли сонце ще тільки піднімалося над горизонтом, вони повернулися до лісу.

— Схоже, воно вчиться, — сказала Дрілана, коли істота закружляла навколо них, цього разу повільніше, немов вивчаючи. Вона помітила, що Щось почало імітувати звуки лісу: шурхіт листя, спів птахів, навіть далеке гавкання лисиці. Його рухи стали більш цілеспрямованими, ніби воно копіювало поведінку тварин, яких бачило.

— Иться… — повторило Щось, і раптово, наче домашній кіт, воно припало до руки Дрілани. Воно було прохолодне, але водночас м’яке, і Дрілана відчула, як воно тремтить, ніби в передчутті ласки. Вона обережно провела пальцями по його “тілу”, і істота видала тихий звук, схожий на муркотіння.

Кейран стояв осторонь, тримаючи руку на руків’ї меча, але його напруга поступово спадала. Щось не виглядало небезпечним, принаймні поки що. Проте питання залишалися: що це за істота? Звідки вона взялася?

— Треба його якось назвати, — Кейран почухав підборіддя. — Але в голову нічого не приходить.

Все частіше вони почали проводити часу в лісі. Дрілана вирішила, що це її обов’язок навчити Щось, бо ж вона впустила кристал, а отже і відповідальність на ній. І що більше Щось вчилося, тим більше Кейран та Дрілана ним захоплювались. 

Вони приносили йому книги, вчили читати, думати. І одного дня, Щось вирішило:

— Мені подобається Ліс. Це мій дім. Я буду жити тут, я не хочу йти звідси. 

Кейран та Дрілана погодились з ним і нарешті дали йому ім’я — Ор’Аль. 

— Той, хто народжений світлом у зелені, — пояснив Кейран. — Це з давньо-еллерондської мови. 

— Ор’Аль — “Щось” спробував нове ім’я на смак. — Мені подобається. Ор’Аль — захисник лісу.

— Захисник? — усміхнулась Дрілана.

Той прошелестів: 

— Захисник, хранитель, охоронець, друг. Мені сподобались ваші казки. Я хочу стати таким героєм для лісу та його жителів.

— Що ж, — Кейран витягнув меча, усміхаючись він поклав вістря на плече Ор’Аля, — тоді нарікаємо тебе, Ор’Алє, духом–хранителем Бертрійського лісу!