23.2

Кілька тижнів знадобилося еллерондським ритуалістам, щоб знайти правильне місце для ритуалу. Таура наполягала, що воно має бути порожньою землею, далеко від моря, всередині материка, де магічні потоки сходяться найсильніше. Після довгих пошуків і консультацій із велесарськими магами Кейран, шістнадцятирічний син Таури, вказав на рівнину біля Морніру — міста, де стояв зимовий палац короля Лотірґен. 

— Це місце, — сказав юнак тихо, звертаючись до Таури. Його коротке золотисте волосся тріпав вітер. — Тут Ноксерея ближче, ніж будь-де. Я відчуваю її.

Там колись стояв храм, зруйнований ще до заснування Велесару, і земля залишилася недоторканою через її дивну ауру. Навіть звірі обходили її стороною, а трава росла рідко, оголюючи чорний ґрунт. 

Ейдан, хоч і неохоче, погодився перенести підготовку ритуалу до Порожнього Серця, так називався цей шматок землі. Він наказав Ленесту Найдрійському зібрати загін воїнів і магів, щоб супроводжувати еллерондців. Сам король вирішив особисто наглядати за процесом, не довіряючи повністю чужинцям. Його донька, Дрілана, напросилася поїхати разом із ним, мотивуючи це бажанням побачити чужинців особисто.

Еллерондські кристалісти, попри виснаження, взялися до роботи. Вони розставляли кристали по периметру Порожнього Серця, створюючи складний візерунок, схожий на зоряне небо. Кожен кристал встромляли в землю, і він починав пульсувати, відгукуючись на магічні потоки, що текли під рівниною. Ритуалісти, одягнені в легкі мантії з сріблястими візерунками, співали тихі мелодії, які змушували кристали сяяти яскравіше. Дрілана спостерігала за цим із краю рівнини і не могла відвести очей від їхньої роботи. 

Ейден стояв поруч з донькою, уважно вивчаючи кожен рух еллерондців. Його руки були складені за спиною, і хоча він намагався приховати своє занепокоєння, Дрілана помічала, як напружені його плечі, як сильно він стримує себе, щоб не втрутитись.

— Батьку, — тихо прошепотіла вона, потягнувши його за рукав, — а якщо їм не вдасться?

Король поглянув на доньку і спробував усміхнутися.

— Якщо не вдасться, ми нічого не втратимо, крім часу, — відповів він, намагаючись звучати впевнено. — Але якщо їм вдасться, Дрілано, ми отримаємо шанс повернути спокій нашому народові.

Ейден погладив доньку по волоссю, а сам нервово прикусив губу. Деякі з його радників вже висловили сумніви в затії, оскільки побоювались, що еллерондці можуть не очистити Велесар від Тіней, а навпаки відкрити дорогу Сіранісу. Він і сам цього боявся, але погіршення ситуації на їхніх землях змусили його ризикнути.

Дрілана, чиє брунатне волосся, як у батька, було зібране в нехитру зачіску, з кожним днем підходила все ближче та ближче до еллерондців. І одного дня, коли син Таури присів перепочити на камені, вона підійшла до нього.

Він підняв до принцеси Велесара погляд синіх–синіх очей і посміхнувся, дружньо кивнувши.

— Ти постійно тут, — він сперся ліктями на коліна.

— Ти теж, — буркнула Дрілана.

Кейран тільки тихо розсміявся.

— Логічно. Я — Кейран.

— Дрілана. Вітаю вас на наших землях, — вона присіла в реверансі. Червоні лусочки на її скронях та вилицях заблищали під променями південного сонця.

— Дякую, — кивнув юнак. Він якусь мить мовчав, а потім витягнув з кишені маленький блакитний кристал та простягнув принцесі. — Візьми, це мій. Він відганяє Тіні.

Дрілана, тремтячою рукою взяла кристал в руки. Він пульсував в її долонях, мерехтів легким сяйвом і по тілу дівчинки струменіло тепло.

— Він наче живий, — захоплено усміхнулась вона, стискаючи кристал в долоні і притискаючи до серця.

Кейран усміхнувся.

— Це природний кристал з наших земель, вирощений в храмі бога Штаніру. Мати подарувала на мій шостий день народження. Він просякнутий магією світла та життя. 

— І ти віддаєш такий дорогоцінний подарунок? 

Очі Дрілани розширилися, і вона поквапилась віддати назад кристал. Але Кейран накрив її руку.

— Я вже і сам можу протистояти Тіням, а от ти — ще ні. Бери і добре виспись. 

Тієї ночі Дрілана вперше за довгий час заснула без страху.

Підготовка до ритуалу нарешті закінчилась, кристали, розставлені в землі сяяли під променями сідаючого сонця. Ритуалісти Еллеронду, одягнені в білосніжні довгі мантії, стояли кожен біля свого кристалу. Королева Таура, чия мантія мала синій та срібний відтінки, зупинилась в центрі ритуального кола. Вона дивилась на небо, очікуючи.

— Чому вони нічого не роблять? — прошепотіла Дрілана, яка стояла поряд з батьком та Кейраном, якого через вік до самого дійства не допустили.

— Потрібно, щоб на небі з’явилась перша зоря, — так само, майже пошепки відповів він, роздивляючись небо. — Це мить, коли Тіні Ноксереї починають виходити назовні. Ритуал буде тягнутись всю ніч, і вам обом краще повернутись під захист ваших магів.

Ейден, звісно ж, не збирався ховатись, але Дрілану намагався відправити подалі. Та тільки дівчинка вперлась, закинула голову і наче намагаючись присоромити батька, голосно заявила:

— Я — принцеса Велесару, і я не буду ховатись, як не ховається мій батько і мій народ!

Дрілана стояла непохитно, її очі горіли рішучістю, а багряні лусочки на вилицях виблискували в останніх променях сонця, що згасало за обрієм. Ейден насупив брови, але в його погляді промайнула тінь гордості за доньку. Він лише зітхнув і поклав важку руку їй на плече.

— Добре, Дрілано… Але тримайся поруч зі мною. 

Кейран, стоячи поруч, кинув на Дрілану швидкий погляд і ледь помітно всміхнувся. Його власна впевненість у магії кристалів, здається, додавала дівчинці сміливості. Він обернувся до матері, королеви Таури, яка все ще стояла в центрі ритуального кола, тримаючи в руках великий кристал, що пульсував глибоким синім сяйвом, наче уособлюючи серце самої землі.

Нарешті на небі спалахнула перша зоря. Її слабке світло пробилося крізь сутінки, і в ту ж мить ритуалісти Еллеронду почали співати. Їхні голоси, низькі й мелодійні, зливалися в єдину гармонію, що, здавалося, вібрувала в самому повітрі. Кристали, встромлені в землю, засяяли яскравіше, їхнє світло пульсувало в такт співу, створюючи мерехтливу сітку, що накривала Порожнє Серце.