Розділ 23

Глибока ніч огортала береги, коли на обрії, де темне море зливалося із зоряним небом, замерехтіли силуети кораблів. Тридцять суден, чиї вітрила ледь виднілися в тьмяному світлі місяця, повільно наближалися до скелястих берегів Бергендеру — портової столиці Велесару. 

На березі, король Ейден стояв на чолі війська, зібраного нашвидкуруч. Його розвідники доповіли про наближення невідомих кораблів, і ця новина змусила його вишикувати воїнів уздовж берега, готових до будь-якої загрози. Вони мовчали, але то шурхіт крил, то переминання з копита на копито, то тихий дзенькіт лат чи зброї порушували напружену тишу.

Ейден, високий і суворий чоловік, на обличчі та шиї якого виднілись багряні лусочки, тримав руку на ефесі меча. Його темно сірі очі з тривогою вдивлялися в горизонт. 

— Ми вже знаємо хто це? — Ейден озирнувся до свого генерала, який щойно підійшов.

— Здається, на стерновій балці флагмана майоріє прапор Еллеронду, Ваша Величносте. 

Ейден ще більше нахмурив брунатні брови. З Еллерондом у них колись давно були торгові союзи, та ці союзи розірвали ще за часів його діда. То що могло привести цілу флотилію еллерондських кораблів до Велесару? 

Ейден сильніше стиснув ефес меча. Його погляд не відривався від обрію, де силуети кораблів ставали дедалі чіткішими. 

Генерал, чоловік із сивою бородою і шрамом через пів обличчя, стояв поруч, тримаючи в руках спис. Його звали Ленест Найдрійський, і він був одним із небагатьох, кому Ейден довіряв беззастережно.

— Думаєш, війна? — король, чия статура помітно виділялась на фоні генерала через двокровність, стишив голос.

— На торговий караван це точно не схоже, — так само стишив голос Найдрійський. — Але і бойових прапорів не видно. Важко сказати, Ваша Високосте. Накажете нам атакувати?

Ейден  прикусив губу, провів рукою по брунатній косі, заплетеній по всій голові, і, нарешті, похитав головою.

— Ні. Почекаємо. 

Двадцять дев’ять кораблів зупинилися на безпечній відстані від берега. Їхні вітрила повільно опускалися, а якорі з гучним плескотом занурювалися в темну воду. Воїни на березі, затамувавши подих, спостерігали, як флотилія завмерла. Лише один корабель — флагман, чий ніс прикрашала вирізьблена голова незнайомої для Ейдена істоти з роззявленою пащею — повільно відокремився від решти й попрямував до порту Бергендеру.

Ейден, стоячи на скелястому узвишші, звузив очі, вдивляючись у наближення флагмана. Його багряні лусочки на шиї ледь помітно зблиснули під місячним світлом, коли він знову звернувся до Ленеста Найдрійського.

— Один корабель, — пробурмотів король, не відводячи погляду від води. — Пастка?

Ленест, міцно стискаючи спис, насупив брови. Його шрам, що тягнувся від скроні до підборіддя, здавався ще глибшим у тьмяному світлі.

— Можливо, парламентери, Ваша Величносте, — відповів він, його голос був низьким. — Якщо це так, краще вислухати, ніж поспішити з боєм.

Ейден кивнув.

Флагман наближався повільно, його весла ритмічно занурювалися у воду, створюючи м’які брижі на поверхні. На палубі виднілися постаті, але жодних бойових прапорів чи оголеної зброї помітно не було. На щоглі гойдався прапор Еллеронду — сріблястий, яскравий, мов зітканий з впавшої зорі, а посередині виднілася вишита темними синіми нитками кристалічна зірка, символ сили та слави.

Корабель зупинився біля головного причалу Бергендеру. З палуби спустили вузький місток, і на нього ступила одинока постать у довгому плащі, що гойдався на вітрі. За нею йшли двоє воїнів у легких обладунках, але їхні мечі залишалися в піхвах. Постать підняла руку, тримаючи білий шмат тканини.

— Схоже, вони справді прийшли говорити, — генерал Ленест вигнув брови.

Ейден хмикнув.

— Схоже, що так і є, — сказав він нарешті. — Але якщо це пастка, Ленесте, ми затопимо їхній флагман раніше, ніж вони встигнуть підняти вітрила.

Постать у плащі повільно наближалася до берега. Місток, що з’єднував флагман із причалом, скрипів під її кроками. Двоє воїнів позаду трималися на відстані, їхні руки лежали на піхвах, але без жодного натяку на агресію. Біла тканина в руці постаті гойдалася на вітрі, відбиваючи місячне світло.

Воїни Велесару заворушились, як один. Хтось підняв зброю, хтось натягнув тетиву зарядженого лука, хтось розправив крила чи вишкірив ікла. Вони чітко давали чужинцям зрозуміти, що готові атакувати та захищати власні землі.

Двоє воїнів, що йшли вслід за постаттю, напружено стиснули руків’я своїх мечів, але їх зупинила піднята рука.

— Ні, — жіночий голос порушив тишу, — вони в своєму праві. 

Вона випросталась і зняла каптур плаща.