22.3

Коли Райвен повернувся з коренем дуба, який Ферраар залишив біля входу в таверну, ми не стали гаяти часу. Корінь виявився товстим, зморшкуватим, з тонкими прожилками, що пульсували слабким зеленим сяйвом. Райвен передав його Ліан, а сам привів Софі, яка виглядала трохи розгубленою, але готовою допомогти. Вона звикла до дивних прохань в Альдері, тож лише кивнула, коли я коротко пояснила, що нам потрібна її кров як людини з Лотірґену.

Ліан і Зерден повели нас до підвалу. Ми спускалися сходами, які я раніше вважала просто сховищем для вина та запасів. Але на дні сходів Зерден торкнувся стіни, і частина її розсунулася, відкриваючи прохід. Повітря тут було прохолодним, з легким ароматом землі та металу. Ми пройшли вузьким коридором, освітленим тьмяними світильниками, що запалювалися самі по мірі нашого наближення.

Ритуальна зала виявилася просторою круглою кімнатою з високою стелею, де стіни були вкриті старовинними рунами, що ледь помітно мерехтіли. В центрі стояв великий кристалічний камінь, прозорий, з блакитними прожилками всередині — той самий кристал Еллеронду. Він ніби дихав, повільно пульсуючи світлом. Підлога навколо нього була викладена мозаїкою з зображенням зірки, а по периметру стояли сім кам'яних чаш.

— Розставляємо елементи, — сказала Ліан, беручи ініціативу. Вона розклала книгу з ритуалом на невеликому вівтарі біля кристалу. — Корінь дуба в першу чашу, вода з колодязя — в другу. Вогонь з каміна в третю, — вона дістала маленьку скляну кулю, яку Райвен наповнив полум'ям з таверни перед спуском.

Повітря з вершини пагорба Олетро ми мали з собою — Ліан певно захопила, бо знала, що буде потрібно. Вона вилила невидимий вміст у четверту чашу, де він закрутився легким вихором.

— Тепер кров, — промовив Зерден, витягаючи тонкий кинджал з рукояткою у формі троянди. — Спочатку калдарійська. Руарі, твоя черга.

Руарі ступила вперед без вагань. Вона простягнула руку над п'ятою чашею, і Зерден зробив швидкий надріз на її долоні. Кілька крапель впали в чашу, і повітря над нею затремтіло.

— Тепер людська, — продовжила Ліан, протягуючи кинджал Софі. Та ковтнула, але не відступила. Надріз, краплі крові в шосту чашу — і мозаїка на підлозі ледь помітно засвітилася.

— І наостанок, кров Ільварійська, — Зерден простяг кинджал мені. Я взяла його, відчуваючи холод металу в долоні. Серце калатало, але я зробила надріз швидко, спостерігаючи, як моя кров падає в останню чашу. Кристал у центрі залу відгукнувся миттєво — його світло стало яскравішим, а руни на стінах запалали золотим.

Ліан жестом вказала мені стати біля кристалу.

Я ступила ближче, відчуваючи, як підлога під ногами ледь помітно вібрує. Світло від нього падало на обличчя теплими хвилями, і на мить мені здалося, що я стою перед чимось живим, що дихає в такт зі мною. Ліан стояла поряд, тримаючи книгу відкритою, її пальці бігали по рядках, ніби перевіряючи кожне слово.

— Тепер читай зі мною, — сказала вона тихо, але впевнено. — Повторюй кожну фразу чітко, не поспішаючи. Твоя кров активує все.

Я кивнула, ковтнувши слину. Райвен стояв трохи осторонь, його погляд не відривався від мене. Він готовий був у будь-який момент стрибнути вперед і витягти мене з цього кола. Орел теж напружився, склавши руки на грудях, а Софі з Руарі та Савом мовчки спостерігали з-за спин інших. Зерден тримався осторонь, його червоні очі блищали в напівтемряві.

Ліан почала першою, її голос пролунав рівно, наче вода, що тече по каменю:

— З глибин землі, з вершин небес, пробуди силу, що спить у крові.

Я повторила, відчуваючи, як слова вібрують у горлі. Кристал відгукнувся — його прожилки заблищали яскравіше, а чаші навколо почали диміти легким серпанком. Повітря в залі поважчало, ніби наповнилося невидимою вагою.

— З полум'я вічного, з води чистої, поверни баланс, оживи сутність.

Знову мій голос, і цього разу я відчула поколювання в пальцях, ніби струм пройшов по венах. Руни на стінах запульсували в такт, а мозаїка під ногами ожила, промені зірки ледь помітно ворухнулися.

— Кров’ю калдарійською, кров’ю людською, кров’ю Ільварійською — з’єднай і звільни.

Останні слова я вимовила, і в ту мить все ніби завмерло. Серпанок з чаш піднявся, закрутився навколо кристалу, а потім потік у нього, втягнутий невидимою силою. Світло стало сліпучим, але ніхто не відвів очей — всі стояли нерухомо, чекаючи.

Але щось було не так.

Спочатку — ледь помітний тиск в грудях, немов хтось зачепив невидиму нитку і потягнув. А потім — різко, без попередження — душу вирвало з тіла і понесло кудись крізь темряву. Я ще стояла на ногах, бачила залу, чула дихання інших, але водночас мене тягнуло геть, у вир, де час розпадався на шматки, а образи минулого спалахували перед очима.