22.1

Старий рушив уперед. Я поспішила за ним вже не дивлячись ні на кого в кімнаті. Він знав, як зняти захист з полиць! Цього мені було достатньо, щоб забути про все навколо. 

Кабінет зустрів нас, як завжди, потріскуванням каміна і вже запаленими свічками. Корінці книжок виблискували в світлі, манили і кликали до себе. А може то була лише моя уява підбурена давнім бажанням взяти їх до рук і розгорнути.

Орел, який увійшов останнім, зі справжнім дитячим захватом дивився на полички, в той час, як інші просто стояли в дверях і спостерігали. Його очі заблищали, руки мимоволі потягнулись до книжок, жадаючи торкнутися корінців, але одразу ж наштовхнулися на бар’єр. Якби я не була настільки схвильована, то певно посміялася з кумедного ображеного виразу обличчя принца.

— Ось тут, ззаду, — Зерден також підійшов до полиці і вказав на конкретне місце, — є заглиблення, до якого треба торкнутися середнім пальцем правої руки. 

— Чому саме ним? — запитала я і мій голос злегка тремтів від збудження.

Відповіла ж мені Ліан:

— В Еллеронді ми вірили, що середній палець правиці несе в собі всі спогади про минуле, про наш рід і наших рідних. Король чи королева на цьому пальці завжди носили королівську каблучку-печатку, символ одночасно і влади, і пам’яті. 

Я мимоволі глянула на свою праву руку — звичайну, без жодної каблучки, без жодного знаку королівської влади. І все ж, мені раптом стало моторошно приємно від думки, що навіть у такій дрібниці ховається шматочок мого справжнього спадку.

Я підійшла ближче. Пальці самі потягнулися до полиці, ковзнули по гладкому дереву, аж доки не натрапили на те саме заглиблення. Воно було крихітне, ледь помітне, немов хтось колись давно видовбав його кінчиком ножа. Всередині, в самій глибині, я відчула щось гостре — малесеньку, тонюсіньку голку, заховану так, щоб випадково не зачепитись. Але навмисно — вже інша справа.

— Кров, — здогадалася я. — Потрібна кров.

Ліан схвально кивнула.

— Кров Ільварійських, не будь-яка. 

Повільно я притиснула середній палець правої руки до тієї крихітної голки. Гострий укол був миттєвим, майже невідчутним, та я все одно рефлекторно втягнула повітря, чекаючи болю чи опіку. Але нічого такого не сталося. Натомість полицею пробігла ледь помітна перламутрова хвиля сяйва, схожа на те, що я бачила на шкірі Ліан. І в момент кабінет наповнився запахом пергаменту, чорнила і чогось ще, що я не могла ідентифікувати.

Я простягнула руку і взяла першу-ліпшу книгу. Корінець був темно-синій, з золотим тисненням, що зображувало зірку з кришталевими пелюстками. Назва була написана мовою, якої я не знала, але щойно пальці торкнулись обкладинки, літери ніби розпливлися і перебудувалися в моїй голові в зрозумілі слова.

“Літопис Еллеронду. Том перший. Сходження короля Еллера Ільварійського”

— Тут стільки всього, — благоговійно шепотів Орел, так само, як і я, взявши до рук одну із книг. — Величезний пласт забутої історії, магії, знань. 

— Гей-гей, брате, спокійно, — Райвен весело хмикнув, ляснувши молодшого принца по плечі. — Дихай, Ореле, ди-хай! Бо ти зараз штанці забрудниш від щастя. 

— Іди ти, — той відмахнувся, не відводячи очей від книги, – це ж.. це ж… Скарб!

Я не стримала усмішки, дивлячись на Орела. Він тримав книгу так обережно, ніби це була крихка порцелянова статуетка, а не товстий том у шкіряній палітурці. Його пальці ковзали по сторінках, очі бігали рядками, і я вперше побачила в принцеві не королівського сина, а просто хлопця, закоханого в знання. Райвен теж помітив це і хмикнув, але вже без глузування, просто розслаблено поклав руку мені на плече.

— Скарб, кажеш? — перепитала я тихо, розгортаючи свій том. Перша сторінка розкрилася перед очима, і літери, спочатку чужі й незрозумілі, раптом склалися в слова. “Королівство Еллеронд постало з попелу давніх війн, коли Еллер Ільварійський об’єднав розрізнені племена під одним знаменом — кришталевою зіркою, символом вічної сили й пам’яті”. Я ковтнула, відчуваючи, як горло стискається. Це була моя історія. Мій рід.

Зерден стояв осторонь, склавши руки на грудях. Його червоні очі дивилися на нас без емоцій, але я помітила, як він зиркнув на Ліан. Вона ж, навпаки, усміхалася, підійшовши ближче до полиць і провівши пальцями по кількох корінцях.

— Тут усе, що потрібно знати про Еллеронд, — промовила вона м’яко. — Історія, ритуали, магія. Але не поспішайте. Не все одразу.

— Ліан має рацію, — Зерден кивнув, — це може почекати. Нам потрібно провести ритуал для одужання короля, щоб нарешті все заспокоїлось.

Під “все” він певно мав на увазі боротьбу між братами. Я зробила такий висновок на основі погляду, який старий кинув на Райвена — розчарований, повний засудження. Але навіть попри те, що мій чоловік скривився, відверто демонструючи ставлення до такого погляду колишнього Сторожника, він промовчав, ствердно кивнувши головою.

— А як ви знаєте, який саме ритуал потрібен? — Сав вигнув брову. Ми теж всі подивилися на Зердена, чекаючи його відповіді.

Він важко зітхнув.

— Тому що ритуал Пробудження є загальним ритуалом, а не конкретно спрямованим на короля Гренана.