Розділ 22

В Альдер ми повернулись разом із Зерденом і, як не дивно, з Ліан.

Звісно, майже всі протестували проти цього. Бальзара скривилась так, ніби їй запропонували проковтнути жменю лимонних кісточок, той сивий старий, Варден, так його звали, бурчав щось про ризики, а Зерден взагалі виглядав так, наче готовий власноруч прикувати Ліан до стіни підземелля, аби тільки вона не ступила й кроку за межі храму.

Але вона заткнула їх однією-єдиною фразою, вимовленою спокійно, майже ледаче:

— Я ритуалістка Еллеронду. Без мене вони хіба світ на шмаття розірвуть.

І проти цього ні в кого не знайшлось аргументів, навіть у Зердена.

Мене ж її присутність заспокоювала.

Приємно знати, що хтось на твоєму боці, навіть якщо цей хтось до цього припустився помилок. Ба більше — приємно знати, що хтось із них узагалі здатен визнавати помилки. Ліан не зронила більше кількох фраз, але весь шлях від храму до Альдеру трималась поруч зі мною.

Нам довелося підгадувати час, щоб в таверні на момент нашого приїзду знаходилось якнайменше гостей. Орел з Савом поїхали вперед — попередити Софі й Арбеллі, щоб ті м’яко, але наполегливо “переконали” останніх відвідувачів швидше спустошити свої кухлі й розійтись по домівках. Руарі залишилась зі мною й Райвеном, бурмочучи щось собі під ніс.

Коли ми нарешті зупинились перед дверима таверни, сонце вже давно сіло. Рідне тепло огорнуло тіло та розум, варто було лише торкнутися клямки. Альдер вітав мене вдома.

— Тут… все змінилось з останнього разу, як я тут була, — тихо промовила Ліан, не знімаючи плаща, що приховував її незвичайну зовнішність. 

Зал був майже порожній. Поодинокі гості, вже певно давно не тверезі, співали, базікали чи грали в карти. Хтось озирнувся, помітивши, що двері відчинились, але швидко втратив до нас інтерес. 

От і добре.

Я  швидко провела Ліан та Зердена в господарське крило, зупинившись лише на коротку мить біля Тортуна, щоб попросити принести всім їжу, а особливо, для Руарі. Ми так і не зупинились, щоб вона змогла щось вполювати, і виходило, що нага увесь цей час голодувала. 

— Справді все змінилось, — визнав Зерден, любовно провівши долонею по стіні. — Навіть коли Кейран і Дрілана…

Він замовк, обірвавши сам себе на половині фрази. Ліан на це тільки хмикнула, але теж не продовжила. 

“Дрілана… Дрілана… Щось таке знайоме. Десь я це вже чула” — розмірковувала подумки, поки мій погляд ковзав по спинам колишніх Сторожників. Вони повільно крокували нашою з Райвеном вітальнею і роздивлялись все навколо. 

— Добре, що той їхній не пішов з нами, — тихо пробурмотіла Руарі, і її волосся на мить знов заворушилось. — Як згадаю, мороз шкірою.

— Який той? — так само тихо поцікавилась я. — Їх там кілька було.

— Та Ленест, — нагу пересмикнуло. — Моторошний тип.

— Вони всі там такі, — втрутився пошепки Райвен, не зводячи очі зі Сторожників. 

Я кивнула. Вони всі там такі, це точно. Мене досі розривало від протиріч, а чи могли ми їм довіряти? Чи не надто легко ми повірили їхній історії? У нас, крім слів цих людей, і не тільки людей, не було нічого. То де гарантія, що вони казали правду? 

— Ох, — протягнула Ліан, щасливо усміхнувшись і розкинувши руки в сторони, — нарешті, наче вдома! Такі приємні відчуття!

Зерден тільки хмикнув на слова Ліан, але в його червоних очах промайнуло щось тепле, здавалося навіть, щось ностальгічне. Він повільно пройшовся кімнатою, торкаючись пальцями до полиць, де стояли мої аптекарські пляшечки з травами, до старого крісла біля каміна, яке Райвен любив займати вечорами. В куточках кімнати затанцювали м’які тіні від свічок — Альдер вітав старих друзів.

Мабуть через це я готова була повірити їм. Якщо таверна не вбачала загрози, то певно так і було. Але з іншого боку, Альдер міг і помилятись.

— То що далі? — запитала я, стримуючи той вир емоцій, що вирував всередині. — Який ритуал треба провести? 

— Для початку, знімемо захист з книг, — Зерден вказав на двері в мій кабінет. Я не приховала їх, а вигляд полотна так і не змінився з моменту своєї першої появи. 

Серце в мене на мить завмерло, а потім забилося швидше, відчувши наближення давно очікуваного. Ті полиці в кабінеті... Скільки разів я проходила повз них, ковзаючи пальцями по гладких корінцях, відчуваючи, як невидима стіна відштовхує руку, наче повітря раптом стає твердим склом. Скільки ночей я лежала без сну, дивлячись у стелю, і думала: що там, за цим бар’єром? Заклинання, які могли б пояснити мою кров? Історії Еллеронду, заховані від усіх, навіть від мене самої? Чи, може, щось простіше — рецепти зілль, що лікують те, що вважається невиліковним?

Я не зізнавалася в цьому навіть Райвену, але часом, коли в таверні панувала тиша, я тихо підходила до тих полиць і просто стояла перед ними. Не намагалася більше силувати захист — після кількох болючих спроб стало зрозумілим, що це марно, — а просто стояла і дивилась. Раптом книги відчули б мене й самі вирішити відкритися. Дурне, дитяче бажання, але воно жило в мені.

І ось тепер, це бажання ось-ось здійсниться!