21.2

Стримуючи нервовий смішок, я покачала головою. Наче ми повернули б назад без відповідей, особливо після вже пройденого шляху,

Жрець рушив уперед, не чекаючи. Ми мовчки пішли слідом, ступаючи по гладкій мармуровій підлозі храму. Всередині панувала тиша, порушувана лише луною наших кроків. Стіни були прикрашені фресками, що зображували Олетро — бога сонця — в різних іпостасях: як воїна, що б'ється з темрявою; як селянина, що дарує життя полям. Повітря було насичене ладаном, від якого в мене запаморочилася голова, а світло, що лилося крізь високі вікна, створювало ілюзію, ніби ми крокуємо по золотому шляху.

Жрець провів нас повз головний вівтар, де кілька паломників тихо молилися, і повернув у бічний коридор, прихований за важкою завісою. Там сходи вели вниз, у підземелля храму. Райвен напружився ще сильніше, його вільна рука ковзнула до кинджала на поясі.

— Куди ви нас ведете? — запитав він з вібрацією в голосі, хоч говорив чоловік тихо.

— Дізнаєтесь, — відповів жрець, не обертаючись.

Ця загадковість уже починала мене дратувати. Навіщо мовчати? Може, там справді засідка? Я не знала, чи варто ділитися цими думками з іншими, але все ж обережно зиркнула на Райвена. Він тримався впевнено, обличчя — мов кам'яна маска, на якій застиг вираз рішучості. Але те, як він далі стискав мою руку, повністю руйнувало цей образ, принаймні для мене.

Повільно, ніби оглядаючи довкола, я поглянула на Орела крізь поодинокі вітражі підземелля. Той тримався так само, як брат. Лише час від часу його кадик сіпався надто різко.

Обличчя Руарі та Сава розгледіти не вдалося через каптури їхніх плащів. Але й дивитися не треба було — я вже знала, що вони насторожені не менше за інших, а може, й більше.

І все ж, попри тривогу, я відчувала також піднесення. Ми можемо зустріти Зердена! Ми можемо отримати відповіді на запитання, розв'язки яких шукали вже довгий час! Звісно, він міг відмовитися від співпраці, але про це думати не хотілося.

Жрець зупинився в кінці коридору, біля високих масивних дверей. Тричі коротко постукав — певно, за умовним сигналом, — і тільки після цього нам відчинили.

— Проходьте, — промовив тихий, ніжний жіночий голос, перш ніж його власниця з'явилася в полі зору.

У мене відняло дар мови, у інших — теж, я припускала. Жінка виглядала геть не подібно до тих, кого я зустрічала раніше. Звісно, калдарійці бувають різні, але щось у цій пані видавало, що вона не з цієї раси. Бірюзова шкіра мала насичений відтінок, по якому тягнулися сріблясті візерунки, мов вени. Вона сяяла, і це точно був не відблиск від факелів підземелля.

— А… — хотіла щось запитати я, втім, думки розбіглись і більше нічого з моїх губ так і не зірвалось.

— Проходьте, моя пані, — повторила жінка знову, відступаючи вглиб. 

Райвен не дав мені ступити вперед. Але я відчувала, якимось шостим чуттям відчувала, що ця жінка мені не зашкодить. Нікому, власне не зашкодить. І міцно стиснувши долоню чоловіка, я різко потягнула його всередину, штовхнувши двері. 

Там, за великим круглим столом сиділи восьмеро, а жінка, що відчинила двері, залишилась стояти, впускаючи всіх нас. Я не знала жодного з них, крім одного. Знайома руда борода привернула увагу. Прищур червоних очей, зморшки навколо них — все це було так знайомо.

— Зерден, — промовила на видиху, коли мій погляд зупинився на старому. 

— Моя пані, — схилив він голову в пошанливому поклоні, щоправда залишившись сидіти. — Давно не бачились.

— Ти, негідник… — почав було Райвен з нотками гарчання, але його перервав Орел, схопивши за руку.

— Не треба. 

Щось було не так. Молодший принц виглядав надто шоковано, якщо не налякано. Він дивився на присутніх по черзі, ніби порівнював їхні обличчя з образами, відомими лише йому.

— Сідайте, — заговорив один із чоловіків, у якому теж вгадувалося щось невловимо знайоме. Він безсумнівно був звичайною людиною, якщо до нього взагалі пасує слово «звичайний». — Розмова буде довгою, а в ногах правди немає.

Жінка з бірюзовою шкірою мовчки зачинила двері за нами, відрізавши шлях назад, і пройшла до столу, приєднавшись до інших.

— Знаю, у вас багато питань, — Зерден склав руки на столі.

— Так, драздові кігті тобі в груди, у нас багато питань, старий, — гаркнув Райвен.

— І найперше з них, — Орел важко ковтнув, — чому деякі з вас виглядають точно так само, як колишні Сторожники Альдеру на портретах у Літописі?

Зерден мовчав, дивлячись на Орела. Його очі звузилися, а пальці стиснули край столу. Інші за столом перезирнулися: жінка з бірюзовою шкірою схилила голову, чоловік поруч з нею зітхнув. Ніхто не відповів одразу.

— Сторожники, — повторив Орел, сідаючи на вільний стілець. Його голос звучав рівно, але руки тремтіли, коли він стискав кулаки. — Я бачив портрети в архівах. Ті, хто керував Альдером до Нейрі. Ви... ідентичні.

Райвен сів поруч зі мною, не відпускаючи мою руку. Руарі та Сав обрали місця подалі, їхні каптури все ще ховали обличчя. 

Зерден кивнув.

— Бо ми і є ті Сторожники.