21.1

Після вечері ми піднялися до кімнат. Моя з Райвеном була маленькою, з вузьким ліжком, шафою та вікном, що виходило на площу. Я лягла першою, згорнувшись під ковдрою, а Райвен сів на край ліжка, знімаючи чоботи. Він мовчав, але його напружені плечі та рухи різкі говорили наскільки чоловік був неспокійний.

— Ти все ще злишся на мене за те, що я розповіла Орелу? — запитала тихо, дивлячись на його спину.

Він повернувся. Мовчки вдивляючись мені в обличчя, Райвен наче підбирав слова. Звісно він злився. Не міг не злитися, це я точно знала. Питання було лише в тому, наскільки сильно.

— Так, — буркнув він, нарешті лігши поряд зі мною. Закинувши одну руку за голову, іншою чоловік притягнув мене до себе. — А як ти думаєш? Я дуже роздратований і дуже засмучений. Ти повинна була мовчати.

— Це не мало більше сенсу, — я поклала голову йому на груди. — Якби ми не сказали, тоді Орел точно пішов би до Її Величності.

— Досі є шанс, що він діє за її вказівкою. Ми не можемо бути впевнені, що Орел цілковито на нашому боці.

— Так, — визнала я, заплющивши очі і прислухаючись до серцебиття Райвена. Його серце стукало розмірено, що дивовижним чином заспокоювало мене. — Ми не можемо. 

Райвен мовчав довго, його пальці повільно гладили мою спину. Я відчувала тепло його тіла, запах шкіри та елю від його одягу. Нарешті він зітхнув.

— Що вже тепер? Є що є, — гарячі губи приємно обпалили скроню. — Але як тільки все налагодиться, ти мені винна вибачення. Хороші, палкі вибачення, Мишеня.

Я мимоволі усміхнулася. Тепло від його слів миттєво поширилось по тілу, змушуючи хвилювання трохи відступити. В іншому випадку, Райвен отримав би від мене фиркання і, можливо, навіть обурення, що не варто так жартувати. Але в цей момент все відчувалось інакше. Я притулилася щільніше, кладучи долоню на його груди.

— Обіцяю. Як тільки все скінчиться.

Він хмикнув, його рука зупинилася на моїй спині, стискаючи тканину сорочки. Ми лежали в тиші, слухаючи звуки таверни внизу: скрип сходів, приглушені голоси гостей, далекий сміх. Це вам не Альдер, де в кімнатах блокується шум. Тут стіни пропускали більшість звуків. Та все ж, навіть не дивлячись на це, сон прийшов швидко, певно втома від дороги взяла своє. Райвен таки мав рацію: сідниці боліли від довгої їзди верхи. 

Наступного ранку ми прокинулися від перших променів сонця, що пробивалися крізь вікно. Від спання на незручному ліжку, у нас обох затекли шиї та спини. Тож навіть спустившись вниз, після вмивання, ми все ще почасти розминали м’язи. Орел, Руарі та Сав чекали за столом. Виглядали вони ніби бадьоро, але за їхніми рухами можна було точно сказати, що їхні м’язи постраждали так само, як і наші.

На столі стояв простий сніданок: вівсянка, хліб і сир. Господар таверни мовчки налив нам чаю. 

— В Альдері краще, — буркнула нага, ховаючи обличчя під каптуром і стискаючи виделку рукою в рукавиці. — Це не їжа, а лайно.

Вона говорила тихо, хвала Всевишнім власник не чув цього незадоволеного бурмотіння. Але можна було зрозуміти роздратування Руарі: з нас усіх, вона єдина лишилася голодною, адже м’яса в цій таверні не подавали. Нам доведеться потім зупинитись в лісі під час повернення назад в Морнір щоб подруга могла щось вполювати. 

— Потерпи трохи, — я винувато стиснула її руку. — Як знову опинимося в Альдері, попросиш Арбеллі приготувати твої улюблені страви.

— Швидше б, — буркнула вона знову і важко зітхнула. Але надалі нага мовчала.

Снідали ми швидко. А коли вийшли на вулицю, то сонце вже яскраво освітлювало вулички. Місцеві, ті хто з ранніх пташок, брели в своїх справах, майже не звертаючи на нас уваги. Певно, Орел мав рацію, тут часто бували паломники, і жителі звикли до незнайомців.

Йти до Олетро ми вирішили пішки, залишивши коней в стайнях неподалік від таверни. Вузька стежка, вимощена гладким каменем, повільно піднімалася пагорбом.

Ми йшли мовчки, ступаючи обережно, щоб не збивати ритм. Райвен тримав мене за руку, його пальці стискалися сильніше, ніж зазвичай, коли ми долали крутий підйом. Орел крокував попереду, його плечі напружені, а погляд постійно ковзав по сторонах, ніби шукаючи тіні серед яскравих барв. Руарі трималася поруч із Савом, її рука в рукавиці раз у раз торкалася рукоятки кинджала на поясі, а Сав, хоч і намагався йти рівно, зрідка стискав щелепу, коли нога ковзала по каменю.

Коли стежка вирівнялася біля вершини, храм постав перед нами в усій красі: мармурові колони підпирали високий дах, прикрашений фресками сонячних променів і зірок, а сходи вели до широких дверей, де стояли жерці в білих шатах, вітаючи паломників тихими кивками. Повітря тут було чистим, наповненим ароматом ладану, що долинав зсередини, і легким шелестом вітру в кронах дерев навколо.

— Не будемо відтягувати, — промовив Райвен тихо, крокуючи до входу і не відпускаючи мою руку.

Раптом один із жерців вийшов нам назустріч. Він був старший за інших, з глибокими зморшками на обличчі та сивою бородою, що спускалася до грудей. Його білі шати шаруділи при кожному кроці, а в руках він тримав посох з сонячним символом на вершині.

Жрець підняв руку, перегороджуючи шлях. Його сірі очі зупинилися на Райвені, потім на мені, Орелі, Руарі та Саві. Він не виглядав здивованим чи наляканим, лише кивнув, ніби підтверджуючи щось для себе.