Розділ 21

Вирушили наступного ж ранку. Коли ми врешті прибули до маленького містечка Елдрін, яке тулилося біля підніжжя пагорбів Лотірґену, сонце вже хилилося до заходу, забарвлюючи небо в глибокі відтінки помаранчевого та фіолетового. Храм Олетро височів на вершині найближчого пагорба, його білі мармурові стіни мерехтіли в останніх променях, ніби сам бог сонця вирішив востаннє поцілувати своє святилище перед ніччю. Містечко виглядало тихим і скромним: вузькі вулички, викладені бруківкою, дерев'яні будиночки з солом'яними дахами, кілька крамниць і таверна на центральній площі. Повітря пахло свіжим хлібом і димом з коминів, а десь здалеку долинали звуки вечірньої молитви — дзвони храму кликали вірян.

Ми їхали верхи на конях. Орел наполіг, щоб уникнути зайвої уваги, яку б ми могли привернути, якби прибули на драглітах, як спершу хотів Райвен. Мій чоловік бурчав про це всю дорогу, стверджуючи, що коні — це "повільні тортури для дупи", але Орел лиш посміхався. Плащі з глибокими каптурами надійно закривали наші обличчя. 

Я була рада цій подорожі. Після всіх тих таємниць і напруги в Альдері свіже повітря Лотірґену діяло не гірше цілющого бальзаму. Хоча, чесно кажучи, мої думки весь час крутилися навколо Зердена та імовірної зустрічі з ним. Що сказати йому? Що може сказати він? І чи старий, взагалі, захоче говорити з нами?

Суцільні питання і тремтіння всередині, що аж шлунок стискало від хвилювання. Я трималась за Райвена, сидячи спереду нього, і слухала його рівномірне серцебиття.

Руарі та Сав поїхали з нами, не дивлячись на те, що ми наполягали, щоб вони залишились в таверні. Тільки де там! Обоє набусурманились, вперлись рогами, яких в них не було, і все одно фактично вигризли право на супровід. Дякувати Всевишнім, Софі хоча б лишилась в Альдері і не протестували проти цього.

Ми зупинилися біля таверни на площі — скромного закладу під назвою "Сонячний Келих". Фасад був пофарбований у теплий жовтий колір, а над дверима висіла вивіска з намальованим сонцем, що тримало кухоль пива. Всередині панувала затишна атмосфера: кілька столів, заставлених свічками, камін, де потріскували дрова, і запах смаженого м'яса з кухні. Господар, кремезний чоловік з рудою бородою, привітав нас кивком, не ставлячи зайвих питань. Певне, звик до мандрівників, які прямували до храму.

— Три кімнати, — замовив Орел, кидаючи на стійку кілька монет. — І вечерю на всіх.

Господар кивнув і зник за дверима кухні. Ми сіли за стіл у кутку, подалі від інших відвідувачів: пари місцевих фермерів, які тихо перемовлялися про майбутню посівну.

Вечерю принесли швидко: смажене м'ясо з травами, свіжий хліб, сир і глечик з місцевим елем, що пах медом і хмелем. Ми їли мовчки спочатку, занадто втомлені від дороги, аби починати розмову. Коні, яких Орел наполіг взяти, справді виявилися "тортурами", як казав Райвен: мої ноги гули від незвичної тряски, а спина нила. Але принц мав рацію: на драглітах ми б привернули увагу всього містечка, а нам потрібна була непомітність.

— Отже, план, — нарешті порушив тишу Орел, відкушуючи шматок хліба. Він говорив тихо, щоб не привертати уваги фермерів за сусіднім столом. — Детектив писав, що Зердена бачили біля храму. Ми підемо туди на світанку, коли людей буде менше.

Райвен хмикнув, ковтнувши елю.

— А чому не зараз? Сонце ще не сіло повністю. Якщо Зерден там, то чого чекати?

— Бо вночі храм зачиняють, — відповів Орел, не піднімаючи очей від тарілки. — І якщо ми будемо вештатися пагорбами в темряві, то викличемо підозри. Краще прикинутися паломниками зранку. До того ж, нам потрібен відпочинок. Ти ж сам скаржився на коней увесь день.

Руарі пирснула.

— Паломники? З вашою королівською поставою? Вони подумають, що ми — банда розбійників, які вирішили пограбувати храм.

— Не перебільшуй, — Сав усміхнувся, кладучи руку на її коліно. — Ми ж не виглядатимемо підозріло. Просто мандрівники, які шукають благословення Олетро перед посівною.

— Ага, так, звісно, — протягнула вона, викликавши в усіх короткі смішки.

У всіх, крім мене. Я ж мовчала, жуючи шматок м'яса, бо думки крутилися навколо Зердена. Що він знає про Еллеронд? Про ключ? Про мене? Мимоволі я стиснула долоню Райвена під столом. Він відповів тим самим, його великий палець ніжно погладив мою шкіру, ніби кажучи: "Все буде добре".

— А якщо він не захоче говорити? — озвучила я те, що мучило мене всю дорогу.

— Нехай тільки спробує, — буркнув Райвен, притягнув мою руку до себе і залишив там ніжний поцілунок. — Я йому голову відкручу.

— Тоді він тим паче не заговорить, — вставила свої три мідяки Руарі. — Ну знаєш, голова окремо від тіла і все таке.

Сав розсміявся, мало не вдавившись шматком сиру, а Орел закашлявся, певно маскуючи сміх. Я тільки похитала головою. Нага як завжди! Та її жарти навіть мене змусили трохи розслабитись. 

— Щось придумаємо, — відмахнувся Райвен. — Головне, зловити його. А потім вже діятимемо за обставинами.