19.1

Я завмерла, дивлячись на Гертруду. Книги? Трави? Приміщення? В голові закрутився вихор думок, і я відчула, як серце стискається від жалю і безсилля. Вона просила про диво, так чи інакше, про шанс, який я могла дати, але не повністю. Альдер міг допомогти з деякими речами, та не з усім.

— Герті, — почала я тихо, намагаючись підібрати слова, щоб не дати надто багато надії, але й не відмовити відразу. — Я... я розумію, як це важливо для тебе. Трей — він як частина родини для мене теж, після всього, що ти для мене зробила.

Вона похнюпилась, опустила голову і тихо прошепотіла:

— Ти не можеш, так?

— Ні, — сказала я поспішно, — ні, в сенсі не я не можу, а в сенсі ні, я можу. 

Всевишні, моє вміння заплутатись у власних словах іноді дратувало мене саму. Я видихнула і продовжила:

— Я можу дати тобі приміщення, — намагалась звучати впевнено, хоч серце калатало від хвилювання. — Можна побудувати оранжерею, окремо від будівлі самої таверни, десь у дворі, ближче до лісу. Я можу зібрати різне насіння, хоч і не все. Там же можна влаштувати і лабораторію, але в мене немає спорядження, яке тобі знадобиться. 

Гертруда підняла голову, і в її очах спалахнула іскра надії, але швидко згасла, ніби вона боялася вірити. Вона стиснула мою руку сильніше, її пальці були холодні, як лід.

— А книги? — прошепотіла вона.

— З цим буде складніше, — чесно відповіла я. — В Альдері немає книг. Ні про трави, ні про магію, ні про хвороби. Таверна — це просто таверна, Герті. Ми подаємо ель, годуємо гостей, даємо притулок. Але я можу запитати в Райвена. Він принц, у нього є доступ до палацу, може, до якихось архівів чи бібліотеки. Орел теж тут, він міг би допомогти. Вони готуються до ритуалу Пробудження, але... я поговорю з ними. Обіцяю.

Гертруда кивнула, її плечі опустилися, ніби з них зняли важкий тягар, хоч і лише частково. Вона відпустила мою руку і взяла кружку, роблячи маленький ковток. Пар від м'ятного відвару піднявся над столом.

— Дякую, Нейрі, — прошепотіла вона. — Я не хочу бути тягарем. Просто... я не можу сидіти склавши руки. Кожного дня думаю про нього. Про ті роги, про кору на шкірі. Якщо це пошесть, то чому вона не відступає? Чому мій син? Я пробувала все, що знаю: відвари з верби, настоянки з кореня мандрагори. Нічого не допомагає. Може, в оранжереї вдасться виростити щось нове.

Я стиснула губи, відчуваючи, як у грудях щось стискається. Оранжерея — це все, що я могла дати. Альдер слухався мене, міг створити кімнату, змінити стіни, навіть виростити рослини, якщо я попрошу. Але тільки в межах таверни або поруч, і тільки те, що пов'язано з затишком, з життям тут. Не магічні лабораторії, не таємні фоліанти.

— Ти добра дівчина, Нейрі. Завжди була. Після того, як ти зникла з Морніру, я думала, що ти пропала. А ти ось — господиня таверни, дружина принца. Життя дивне.

Я змусила себе посміхнутися, хоч усередині все нило. Добра? Може. Але безсила — точно. Принаймні в цій ситуації.

— Так, життя дивне. Я зроблю все, що зможу, — пообіцяла я, встаючи. — Заходь завтра зранку. Ми почнемо.

Гертруда кивнула, допиваючи відвар. Я пішла назад до стійки, де Тортун вже розливав ель для нової групи гостей — кількох гротеків з кошиками грибів. Але думки мої були далеко. Оранжерея — це добре, але книги... Я мусила поговорити з Райвеном. І з Орелом. Якщо вже він тут, то може принесе трохи більше користі?

А як відмовить, то скажу йому, що розповім Софі, який він бездушний! 

Наступного ранку, коли сонце ледь пробилося крізь хмари, залишивши після дощу свіжий запах землі, я вже чекала на Гертруду біля заднього входу до таверни. Альдер, ніби відчуваючи мою тривогу, злегка загудів під ногами, коли я торкнулася стіни.

"Так, друже, — сказала я подумки, — нам потрібна оранжерея.Ти ж допоможеш, правда? Тільки нічого ніде не красти."

Таверна відгукнулася теплом, і я відчула, як десь у дворі, ближче до лісу, починає формуватися нова будівля — невисока, зі скляними стінами, де зможуть рости рослини. Не лабораторія з безліччю приладів, а просто місце для трав, де Гертруда зможе експериментувати. Альдер міг це зробити, бо це було частиною затишку, частиною життя тут, але не більше.

Гертруда з'явилася з кошиком у руках — там були насіння, бульби й кілька пучків сухих трав. Її обличчя виглядало ще більш блідим, ніж вчора, але в очах горіла рішучість.

— Доброго ранку, Нейрі, — привіталася вона, озираючись. — Я принесла, що змогла. Не багато, але...

— Ходімо, — перебила я, взявши її під руку. — Я вже підготувала місце. Воно не в самій таверні, а збоку, у дворі. Там тихо, і ніхто не заважатиме.