Розділ 19

Важко сказати підозріло ми поводились чи ні, але Орел не повернувся в палац ні через тиждень, ні через два. Він не стояв над душею постійно, звісно, але його присутність все одно тиснула.

Кожен його крок по коридорах таверни, кожен випадковий погляд у бік кухні чи комори здався мені перевіркою на міцність. А якщо додати ще й те, що він часто заглядав у загальний зал, де я розносила замовлення чи перекидалася жартами з відвідувачами, то я почувалася ніби під лупою. Райвен, звісно, помічав моє напруження, але лише збивав його жартами: "Мишеня, якщо Орел почне підслуховувати за дверима, я йому вуха заклею". Та його легкість тільки підкреслювала мою напругу.

Райвен не розділяв мого нервування, здавалося, він легкий як листочок на вітрі. Він займався листуванням з фермерами, домовлявся про обмін корлунців на наш ель, допомагав молодшому брату з підготовкою до свята. Орел, до речі, теж не сидів склавши руки: вони з Райвеном цілими днями пропадали в маленькій кімнатці за залом, де розгортали мапи королівств і малювали схеми для "Ритуалу Пробудження". Я заглядала туди раз чи два — і то лише з тацею повною свіжих булочок, — але бачила, як вони сперечаються про маршрути процесій, про те, де розмістити сцену для танців, і чи варто додати ілюзії вогню, щоб калдарійці відчули себе як удома. Я посміхалася, слухаючи їхні суперечки, бо в такі моменти вони справді скидалися на братів, а не на шпигуна й підозрюваного.

Альдер оживав увечері, коли відвідувачі сипалися потоком: люди з Лотірґена, калдарійці з околиць, навіть делегація гротеків з північних лісів, які привезли кошики з екзотичними грибами в обмін на ель. Тортун розливав напої, Арбеллі гриміла катрулями на кухні, а Руарі... ну, Руарі просто була Руарі. Когось лякала просто пройшовши повз, когось умисно залякувала. Особливо діставалось останнім часом бідолашному Азміру, хоча треба віддати йому належне, драгорт тримався впевнено і спокійно. Мабуть, це ще більше злило нагу. 

Зате, це веселило Сава, який днями тепер пропадав на тренуваннях, а вечорами ходив слідком за Руарі. Ночі вони проводили десь в іншому місці, і дякую їм за це. Софі теж заглядала частенько, приносячи свіжі трави чи просто щоб посидіти за столом і пошепотітися про Орела. Щоправда, я все ж думала, що приходила вона більше за тим, щоб його зустріти, а не зі мною потеревенити. 

Але того вечора, коли дощ нарешті вщух і в залі запанувала затишна метушня, моя увага привернула Гертруда. Вона сиділа в кутку, за тим самим столиком біля вікна, де й чекала мене минулого разу. Її обличчя, зазвичай спокійне й зосереджене, як у людини, що звикла до тиші лабораторії, тепер здавалося напруженим — бліде, з темними тінями під очима. Поруч з нею стояла порожня кружка з чаєм, а на столі лежав згорнутий плащ, весь просякнутий вологою від дощу. Я помітила її ще зранку, коли розносила хліб, але тоді вона лише кивнула, ніби кажучи "пізніше". Тепер же, коли зал трохи прорідів— хтось пішов додому, хтось залишився за грати в карти, — я підійшла до неї, тримаючи в руках свіжу гарячу кружку з м'ятним відваром.

— Гертрудо, — я поставила кружку перед нею й сіла навпроти, витираючи руки об фартух. — Вибач, що не змогла раніше. День як вир — один за одним. Як ти? Щось сталося?

Вона підняла погляд, і в її очах, сірих як осінній туман, промайнуло щось болісне. Гертруда була аптекаркою з Морніру, як і я колись. Жінка років сорока, з волоссям, зібраним у тугий хвіст, і руками, на яких залишились старі шрами від опіків та порізів. Ми знали одна одну з моменту, як я вимушено покинула дім. Саме Гертруда навчала мене свого часу, щоб я могла працювати аптекаркою.

— Нейрі, — її голос тремтів. — Дякую, що підсіла. Я... я не знаю, з чого почати. Мій син... Трей. Йому дев'ять. Він захворів цією жахливою хворобою. Я бачила, як це почалося. Спершу він просто втомлювався швидко, скаржився на холод, хоч у хаті піч палала. А потім... шкіра на руках почала темніти, ніби вкривалася корою. Він плакав, ночами прокидався, кричав. Його забрали майже місяць тому. 

У мене стиснулось серце. Трей, маленький хлопчик зі світлим кучерявим волоссям. Він нагадував мені кульбабку, завжди був веселий, жвавий. 

— Гертрудо, — я накрила її руку долонею, — мені так прикро. Цілителі нічого не кажуть?

Вона похитала головою, стискаючи кружку так, наче то було рятувальне коло. Аж пальці побіліли від напруги.

— Нічого. Я не можу навіть побачити його, Нейрі. Вони не дозволяють.

— Герті, — прошептала я, стискаючи її руку сильніше, ніби мої пальці могли передати хоч краплину сили. — Де його тримають? Я можу... я можу спробувати щось зробити. Райвен все ж принц, ми могли б…

Вона похитала головою ще раз, але цього разу повільніше, ніби рухала нею крізь воду. Сльози блиснули в її очах, але так і не скотилися. Гертруда завжди вміла тримати себе в руках, і мене цьому вчила. "Емоції як трави, Нейрі, — казала вона колись, перетираючи кору верби в ступці. — Надто багато — і все перетвориться в отруту.". Але зараз її голос тремтів, що зовсім не дивно.

— Не в Морнірі, — видихнула жінка нарешті, опустивши погляд на кружку.  — Його відвезли десь до королівських цілителів. Кажуть, це "для безпеки", бо пошесть... Трей казав, що “вони” кличуть його "додому". А вчора... вчора один із вартових, що супроводжував візок, розповів мені пошепки: у мого хлопчика почали рости роги. Маленькі, крихітні, як у молодого оленя, але роги, Нейрі. Мій син — людина, як і я, як ти. А тепер...