18.3

Розмова виявилась важчою, ніж я навіть могла уявити. Коли Райвен закінчив, ми ще довго мовчали, обійнявшись біля каміна. Мені точно було над чим подумати. І, мабуть, не тільки мені.

Конрада було шкода. Райвен розповів, що той дурень, який тоді приходив, аби звинуватити мене в смерті колишнього, справді був просто дурнем. Він почув, як Конрад завиває моє ім’я, і вирішив, що то я його вбила. Насправді ж ситуація була геть іншою, хоч і не менш жахливою.

Та пошесть, яка раніше ширилася Лотірґеном та Калдарією, нікуди не зникла. Люди все ще оберталися на калдарійців, тільки якихось неправильних: агресивних, злих і без розуму. Не краща ситуація була й у Калдарії: новонароджені малюки мало того, що народжувались людьми, так ще й на додачу хворобливими і з вадами розвитку.

Я думала, це зупинилося після падіння стіни, але, на жаль, помилялась. Конрад став жертвою цієї невідомої досі пошесті. Він обернувся, а вартові, які мусили його забрати, змушені були захищатися. Від Конрада лишився тільки попіл.

Мені було його шкода. Як би там не було, а смерті — тим паче такої — я йому не бажала.

Що стосувалося Роуена, то Райвен розповів про листування з деякими родами знаті — і людської, і калдарійської. Він просив не робити поспішних кроків, не давати присяг, пояснював, що хвороба короля не є приводом вимазувати почесні імена родів зрадою. Домовлявся про прихисток для тих, хто потерпав від свавілля прихильників Роуена, і про тихі шляхи вивезення сімей, якщо натиск посилиться.

А от про те, що сталося в маєтку, Райвен говорив мало. 

— Я розумію, що ти хочеш відповідей, Мишеня, — пробурмотів був він, дивлячись на вогонь, — але я їх не маю. Просто в якийсь момент я ніби… був не я. Тіні з’явились нізвідки, плутали свідомість всіх, не лише Роуена і його солдатів. Моїх також. Вони шепотіли, навіювали, солдати кричали від болю, але… я нічого не контролював. І досі не знаю чи це не я наніс всім купу травм. Отямився вже тоді, коли Роуен лежав в калюжі крові, а на його тілі наче сліди від щупальців восьминога залишилися, тільки чорні-чорні. Мої солдати, здається, вважають, що тіні прикликав мій брат, але я… я знаю правду. 

Він говорив ще більш неохоче, ніж про інше, та все ж говорив. Розповів і про те, що відбувалось тут, коли королева попросила мене та Орела вийти. Її Величність знімала залишки закляття, яке наклала в дитинстві, оскільки Райвен вже частково його зруйнував. Саме це зайняло багато часу, а не їхня розмова. Хоча говорили вони теж довго, якщо можна назвати розмовою крики і звинувачення сина до матері. 

— Тому Її Величність залишає тут Орела? — порушила я тишу. — Через  те, що сталось в маєтку?

— Частково, — цокнув язиком чоловік, — Я думаю, мама хоче тримати мене під контролем. І тебе, мабуть, також. Враховуючи все, що сталося, я не можу її звинувачувати в такому бажанні, та все ж не в захваті від ідеї. У нас достатньо таємниць, про які Орелу знати не треба, а іншим і поготів.

Я кивнула. Достатньо вже того факту, що Роуен підозрював мене в падінні стіни. Але одна справа підозрювати, а зовсім інша — мати докази. Якщо Орел буде тут жити, то ми опинимось під постійним пильним спостереженням. І рано чи пізно молодший принц знайде щось, помітить, почне ставити питання. 

Це було дуже погано.

— У нас немає вибору, — зітхнула я, прикусивши губу. 

— На жаль, ні, немає. Ми можемо спробувати повести Орела хибним шляхом, але я поки що не можу вигадати нічого справді розумного, — Райвен скривився. — Зараз ми можемо лише домовитись, як діяти, що показувати Орелу і що категорично не можна показувати. 

Я встала, хоча Райвен протестуючи застогнав і спробував потягнути мене назад до себе на коліна. Та думати мені завжди було легше в русі. Я ходила туди–сюди кімнатою, підходила то до вікна, то назад до каміна. В голові вирував хаос із думок, страхів та ідей. 

— Нам не можна буде користувати моїм кабінетом, — нарешті вимовила я. — Краще було б його взагалі приховати.

— Навіщо? Орел не посміє зайти в наше крило без дозволу. Врешті решт, ми одружена пара, — Райвен хмикнув, з усмішкою погравши бровами. — Може ми тут розпустою займаємось, прямо на от цьому столі?

— Та ну тебе! Дурень, — буркнула я, тихо засміявшись.

Але в словах Райвена був сенс. Тим паче, що Альдер може завчасно мене попереджати про візит гостя. І все ж, я хотіла перестрахуватись.

— Я просто кажу, — Райвен встав, підійшов до мене і притягнув в обійми, — що кабінет варто приховувати лише тоді, коли Орел заходить в гості. Без попередження цього не трапиться. А от пошуки Зердена, можливо, якраз варто  відкласти. Бо пояснити навіщо нам старий Сторожник буде дуже важко. 

— Так, — настрій геть зіпсувався. — Мабуть ти маєш рацію. 

— Не сумуй, Мишеня. Це тимчасово. Якщо поводитимемося не підозріло, то Орел дуже швидко повернеться в палац, і ми знову вершитимемо наші підступні плани.