18.2

Першим поривом було невпевнено пробелькотіти “можливо”. Можливо я б не очолила повстання, не стала б ризикувати всіма людьми та калдарійцями, що прийшли тоді в таверну, але я б змогла прогнати їх по домівкам і наказати не втручатись. Хоча, якщо згадати, що вони і без мене налаштовані були на боротьбу, навряд вони б мене послухались. І поклавши руку на серце, я б відчувала провину за кожного пораненого і кожного, хто загинув би.

Потім я хотіла відповісти тихе приречене “ні”. Та губи не ворушились, і серце бунтувало проти такої відповіді. Не змогла б? Хіба? Якби я дізналась, що Роуен вбив Райвена, то чи не застелила б мені очі лють? Первородна, чиста, безкрайня лють. Та вона б затопила мою свідомість раніше, ніж я б почала думати, що робити далі. Я б жадала помсти, крові, голови Роуена на поличці біля входу в Альдер! Ні, я б не змирилась, не опустила б руки і не впала б на коліна перед кронпринцем. Я б вбила його. Своїми руками вбила б. І від усвідомлення цього, мені навіть стало страшно. 

Невже це я? 

А потім, відкинувши сумніви і бажання здаватись кращою, я нарешті визнала. Так, це я. І відповідь на питання Райвена не забарилася.

— Змогла б, — твердо, без сліз. 

Він розгубився. Його очі розширились, брови взлетіли вгору. А я продовжувала, наступаючи на нього.

— Змогла б, Райвене. Може не прогнозуючи та враховуючи ризики. Може б мене розірвало б від провини за кожне скалічене життя. Але я змогла б. І не зупинилася б до тих пір, поки Роуенова шия не втратила б голову.

Коли я підійшла впритул, майже притиснувшись грудьми до нього, Райвен… хмикнув. Його губи розтягнулись в усмішці, яку він намагався стримати, та не міг, і вигнув брову.

— Мишеня, ти коли встигла стати такою войовничою? — Його здорова рука лягла мені на поперек, і він різко притягнув мене до себе. — Моя маленька брехуха.

— Я не брешу.

Райвен нахилився ближче, його подих обпік мою щоку. Усмішка не зникала з його обличчя, навпаки — стала ширшою, теплішою, з ноткою гордості, яка змусила моє серце пропустити удар.

— Брешеш, — прошепотів він, торкаючись губами мого чола. 

— Ні.

— Так.

— Райвене, — роздратовано загарчала я.

Він важко зітхнув, глянувши мені в очі. Відкинув пасмо з мого обличчя, ніжно провів пальцями по щоці. Чоловік дивився так, наче вивчав, наче намагався прочитати думки. Цікаво, він міг це зробити? Чи варто хвилюватись? А втім, якби міг, то давно б вже прочитав.

Я обняла його. Злість та роздратування щезли, розчинились під вагою співчуття та бажання порозумітися. Останнім часом цих сварок та недомовок надто багато.

— Чому ти не розповів мені про лист від Софі? — запитала я пошепки, не відводячи погляду.

Він стиснув зуби. Вочевидь, відповідати йому ой як не хотілось. Та все ж, Райвен зробив над собою зусилля і невдоволено буркнув.

— Бо Роуен міг за нею стежити. Або міг переманити її на свій бік. Я не закінчив! — він приставив до моїх губ палець, коли я зібралась сперечатись. — Ти зараз скажеш, що Софі ніколи б! Що вона вірна, любляча подруга і все таке інше. Але не забувай, що її могли змусити до співпраці. Шантаж, погрози, наприклад. 

— В тім і справа! Якби їй щось загрожувало?

— То я б не пустив би тебе вирішувати ці питання все одно. — Його голос прозвучав твердо. — Якщо я мушу обирати, між кимось і тобою, Нейрі, то це означає, що вибору в мене немає. Ти і тільки ти для мене важлива. 

Я нахмурилась. Чому в нього завжди  все чорне або біле?

— А якби це був Сав? — хмикнула я. — Чи Орел? Чи твоя мама? 

Закотивши очі, вперла руки йому в груди і хотіла відштовхнути. І це мене він називав брехухою?!

Райвен не відпустив.

— Ти, — він нахилився і видивхнув в мої губи. — Хто б не був на іншому боці терезів… Якщо на одному є ти, то мій вибір очевидний.

Я хотіла його поцілувати, дуже хотіла. Торкнутися губ, відчути їхню пружність і смак. Закрити очі і насолоджуватись ніжним дотиком, а може і не ніжним. Але… 

Але.

— Райвене, — відсторонилася трохи я, — ні. Досить недомовок, досить плодити між нами секрети. Або розповідай все, або…

— Або що? — він насупився. Плечі чоловіка напружились.

— Ще не придумала, але придумаю і тобі не сподобається. Будь ласка, Райвене, — я ледь не застогнала від розпачу, — давай нарешті говорити відверто. 

Він довго дивився на мене, його брови зсунулись до перенісся, що там з’явилася глибока складка. І хоч Райвен мовчав, мені здалось це хорошим знаком. Принаймні, він більше не кричав, не сперечався, а все обмірковував, зважував. Дихаючи через раз, я молилася Всевишнім, щоб цього разу чоловік все ж вирішив розповісти мені правду, бо жити надалі в ореолі таємниць не хотілося.

Нарешті, важко зітхнувши, Райвен сів в крісло і потягнув мене до себе на коліна. Його руки мійно обхопили мою талію, а підборіддя лягло на моє плече.

— Гаразд, — втомлено мовив він, — гаразд, я розкажу.